Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І хоч вона мені писала в кожному листі, щоб я не сушив про них голову, а вчився (їй дуже хотілося, щоб я здобув вищу освіту, вона і вмовила мене поступити в літінститут), що вони живуть — не бідують, я їй не вірив.
Харчувалися ми з Грицьком так: на сніданок та на вечерю по півлітра молока та по півбулки французької (іноді дозволяли собі триста грамів докторської ковбаси на двох), а обідати бігали в студентську їдальню. Там готували такі супи, що й чорт би в них утопився, за м'ясом пірнаючи, а на друге — одна й та ж вермішель на гарнір, холодна, слизька, злипла докупи. І компот — не інакше з якогось паліччя. Гіркий, аж щелепи зводило.
Тож ми жили впроголодь, особливо коли настала зима з лютими морозами московськими, то і зовсім стало непереливки.
Економлячи гроші, до інституту їздили тільки "зайцями". Вискакували на кожній зупинці і, пробігши назад чи вперед, знову ускакували (подалі від кондуктора) та до наступної зупинки і їхали.
Та незважаючи на холод і голод, почуття гумору не втрачали: користалися кожною нагодою посміятися, пожартувати. Іноді в жартах переступали межу, особливо Грицько, та й я не був медом мазаний.
Якось, пам'ятаю, піднімалися в метро ескалатором. Я стояв за зграбненькою дамочкою, а позад мене — Грицько. 1 тільки я подумав, що от же яка оця дамочка, де вони й беруться такі гарненькі та ладні, як дамочка розвернулась та і вперіщила мене по щоці з усього маху.
Не пам'ятаю, як я з того метро й вискочив. Вогнем горіла щока, а тут ще й Грицько замалим не плаче од реготу. Потім уже, коли я прийшов до тями, він признався: ущипнув оту дамочку за сідничку. Пропустив поза мною руку, як клешню, та щосили й щипонув...
Тож бувало, що й так жартували...
З настанням холодів група студентів, втративши всякий терпець, вирішила звернутись до Сталіна. Написати листа. Змалювали злиденний побут майбутніх письменників, слізно просили збільшити стипендію. Лист, звісно ж, до вождя всього прогресивного людства не потрапив, його переслали в райком партії з резолюцією розібратись на місці. Переполохані працівники райкому кинулися розбиратись: по одному викликали авторів листа (вони, на свою біду, всі підписалися), допитували, як це їм збрело в голову писати таку крамолу. Та ще кому! Самому товаришеві Сталіну! Хто їх намовив?
Були партійні збори, лунали пропозиції покарати призвідців, аж до виключення з інституту; взяв слово і я. Говорив про те, що вся наша країна відбудовує зруйноване фашистами господарство. Тож нам, майбутнім інженерам людських душ, негоже дбати Лише про свої животи (з голови чомусь не йшов голод у сорок сьомому році на Україні і тисячі людей, які голодною хмарою посунули в Західну Україну, в тім числі і на Волинь). І ще, пам'ятаю, сказав, що автори листа щиро покаялись і виганяти їх, колишніх фронтовиків, з інституту було б занадто жорстоко. Запропонував обмежитись обговоренням.
Виступ мій, мабуть, припав до душі інститутському начальству, бо невдовзі мене викликав ректор і поцікавився, як я дивлюсь на те, щоб мене висунути до партійного бюро інституту. Від комуністів-студентів. Я не заперечив, це мені дуже полестило, тільки сказав, що остаточну відповідь дам після зимових канікул.
Бо я вже подумував переходити на заочний відділ. І не тільки невлаштований побут голодний був тому причиною, а насамперед те, що я відчував: пропадають найкращі роки, коли писати й писати, п'ять довгих років, потрачених на такі схоластичні науки, як "Вступ до мовознавства" чи "Логіка", що не давали нічого ні серцю, ні розуму. А в мені ж дозрівав майбутній роман, навіть на лекціях думав про нього, він підступався до мене нетерпляче й вимогливо, я вже й уявити не міг, як це можна його на п'ять років відкласти. Бо навчання в інституті (а я здавав усі предмети, навіть "Вступ до мовознавства", лише на "відмінно" — просто не міг по-іншому вчитися) забирало весь час, не лишало в голові жодного місця для чогось іншого, крім отих дисциплін.
Та найбільше пекла мені думка про сім'ю, яка бідувала в Луцьку. Почувався замалим не зрадником, що кинув їх усіх трьох напризволяще. Уже трьох, а не двох: доки я тут учився, горя, як то кажуть, не знаючи, дружина народила сина, Сергійка. І перший лист, що його вона надіслала з пологового будинку вже од них, од двох, як живий ворушився в кишені.
Як би я зараз хотів його перечитати! Скільки ж ми втрачаємо, гублячи бездумно отакі листи!
Коли скінчилася зимова сесія, написав заяву з проханням перевести на заочний та й рушив додому.
В Києві, навідавшись у Спілку письменників, зустрів Буряка, хресного першої повістини моєї. Борис Спиридонович уже не працював у журналі, а був головним редактором Львівського книжково-журнального видавництва. Дізнавшись, що я переводжуся на заочний, запропонував:
— Давайте на роботу до мене. Старшим редактором. Подумайте.
У видавництво! Старшим редактором! Редагувати книжки, а не писати щодня оті триста рядків, од яких і в голові чманіє?
І хвилини не думав:
— Коли приступати?
— Та хоч і зараз! — розсміявся Буряк і додав уже серйозніше: — Загляньте тільки додому, порадьтесь із своїми та й приїжджайте до Львова.
Окрилений повертався додому. У Львові вже один раз був. Мене тоді терміново послали до Львівської друкарні: привезти гранки важливої якоїсь статті. Полетів літаком, тим же "У-2" (інших Луцький аеропорт не приймав), і хоч стояла зима, я вже не так мерз, коли вперше летів з Києва на Волинь. Мав на собі добрячий кожух, пошитий у Горохові, в майстерні мого приятеля Дрожжіна (теж партизана колишнього) , ще й пофарбований у яскраво-червоний колір (іншої фарби на той час не було). Збоку, мабуть, здавалося, що я загорнувся в прапор, але я тим не дуже журився: це була перша по-справжньому тепла моя одежина.
Тож я полетів у кожусі, і коли прилетів до Львова, там була відлига і не сніг, а дощ сіяв з неба. Кожух мій одразу й намокнув, аж по полах стікало, та я бадьоро крокував по дорозі до міста, голосуючи до машин, що проносились мимо. Одна й зупинилась нарешті, я похапцем ускочив на заднє сидіння, поки шофер не роздумав.
Це була машина якогось великого пана. Килими на підлозі такі, що на стіни їх тільки й вішати, ще й сидіння в чохлах білосніжних. Коли приїхав та вибрався з машини, то постарався пошвидше забратися геть, щоб шофер не спіймав та не надавав добряче по шиї: все сидіння піді мною було наче перемазане кров'ю. Як зайшов до кабінету директора друкарні, то буцім завів із собою отару мокрих овець: такий дух котився поперед мене від нового кожуха.
Переночував у друкарні, намоклим кожухом укрившись, та й полетів рано-вранці до Луцька, як слід не роздивившись Львів — найбільше місто Західної України. її своєрідну столицю.
Та все ж Львів мене вабив. Там побачили світ дві мої повістини, там вирувало літературне життя, і я підсвідомо тягнувся до нього, як метелик до вогника. А тепер ще й робота на посаді редактора,— то хіба могло мене щось втримати!
Лазебник Юхим Антонович, щоправда, став мене умовляти, щоб я залишився працювати в газеті. Підключив до цієї справи й обком. Сам перший секретар Профатілов викликав мене на розмову, обіцяв дати трикімнатну квартиру замість двокімнатної, яку я займав і в якій фактично жило дві сім'ї.
В одній кімнатці — я, дружина і наш син, а в другій — мамуся, тьотя Ліза та її дочка Ніна. Що я, на слізне прохання мамусі, їх забрав з Івано-Франківської області.
— Три кімнати на трьох! — уточнив Профатілов.— Родичів твоїх залишимо в тій, двокімнатній.— Це був найвагоміший його аргумент, який мав переконати мене залишитися в Луцьку.— То як, залишаєшся?
Я не відповів йому ствердно. Але не посмів і відмовитись. Хоч у душі вже знав: хай мене ріжуть, б'ють — все одно поїду до Львова!
— Дозвольте з сім'єю порадитись.
— Порадься, порадься,— сказав Профатілов поблажливо. Він не мав сумніву, що я погоджусь. Трикімнатна ж квартира!
Про ту трикімнатну квартиру я не сказав навіть своїм: уберігав од спокуси.
Став збиратися в дорогу до Львова. І перше питання: за які кошти їхати ще й прожити цілісінький місяць до того, як одержу зарплату? Мої рахували кожну копійку, щоб якось перебути од зарплати до зарплати. Мамуся навіть подумувала, щоб знову йти вчителювати. Тож яку треба мати совість, щоб одірвати од того бюджету хоч одну копійчину!
Вирішили однести на базар мій костюм. Єдиний. Цивільний. Перший в житті.
Хоча, пробачаюся, до цього вже мав два костюми. (Маю на увазі пошиті в майстерні, а не видані зі складу форми військові). Та й то перший костюм, пошитий на початку сорок п'ятого року, і костюмом цивільним назвати не можна. Це була "сталінка" напіввійськового крою, що в них ходило все поголовно начальство, копіюючи кремлівського батька: френч з відкладним комірцем і штани-галіфе. Матерію на нього я виграв, витягнувши щасливий білет. Поступила вона в нашу область наприкінці сорок четвертого, і її ділив сам перший секретар обкому: на яку організацію скільки. Три відрізи дісталося і нашій редакції, і ми їх розіграли в своєрідну лотерею: витягали із шапки складені шматочки паперу, на трьох було написано: "Відріз", а решта — чисті. Коли я вже пошитий костюм урочисто приніс додому із майстерні та приміряв, та став перед люстром, то й ляснув себе по лобі дурному: а чоботи? До галіфе Ж тільки чоботи! Як це я раніш не подумав, що в мене лише черевики? Стояв перед люстром, схожий на військовополоненого чи арештанта.
Врешті наді мною змилосердився Юхим Антонович: подарував свої, що були йому тіснуваті. Халяви та союзки з брезенту, а передки та підошви вже шкіряні. Такі полюбляли
носити на фронті. Звичайно ж улітку, та й ще по сухому. Тож і я вперше вирядився в новий костюм десь у квітні, коли добре пригріло сонце та висушило всі тротуари.
Другий, уже цивільного крою, яскраво-блакитного кольору, придбав з рук на базарі. Недовго й поносив: позбувся восени сорок п'ятого. Мав нагоду переконатися в правдивості приказки: нема на світі такого добра, щоб людина, вчинивши його, потім не поплатилася гірко.
Якось іще навесні, повертаючись із Києва, познайомився з демобілізованим офіцером. Фронтовик. Був тяжко поранений. Мав кілька нагород. Розговорилися. Він між іншим поскаржився, що не знає, де притулитися.
