Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Порядкував у трамваї, як у себе в господі. Вранці, коли люд поспішав до роботи, безцеремонно кричав:

— Куди, пані, пхнетесь, як та корова?

— У мєня рєбьонок!

— Рєбьонок! Рєбьонок!.. Цього рєбьонка під вінець можна вже вести!

Згодом веселі ці трамвайчики поміняли на нові — великі та громіздкі. Позникали й ветерани — кондуктори. І Львів якось аж померкнув...

Ускочивши додому, поділився радісною новиною: мене друкуватимуть!

І потягнулися дні в нетерпеливім чеканні.

За місяць одержав відповідь з Києва: важкий конверт з моїм рукописом. Коротенька приписка: "На превеликий жаль, надрукувати не зможемо". І зовсім уже знущальне: "Бажаємо творчих успіхів!"

Вже набагато пізніше, коли перебрався до Києва, дізнався: Підсуху до смерті налякала ота моя фраза, що сім'я Горбатюка розпадеться. Як так! Щоб радянська сім'я та розпалася! Нетипово для нашої дійсності!

Тож змушений був, посипавши голову попелом, однести рукопис до місцевого "Жовтня". Прикусивши дурного свого язика, щоб не бовкнути зопалу чогось зайвого.

І ось — свіжий номер журналу з першою частиною "Його сім'ї". І перший, по-справжньому, успіх.

Ні, спершу появилася у "Львовской правде" розгромна рецензія Круковця. Яку вона мала назву — забув, але йшлося в ній про те, що я з головою пірнув у міщанське болото, що не помітив життя, яке буяє довкола. Дивився не в потужного бінокля, а підглядав у шпарку замкову. Закінчувалась же вона таким риторичним запитанням: "Де А. Дімаров знайшов таких ущербних морально героїв? На якому смітникові міщанському він їх підібрав?"

З цією статтею вже перегукнулася інша, опублікована в центральній газеті, автор якої, відомий київський літератор, звинувачував мене у всіх смертних гріхах. (В ті часи як заходжувалися бити, то били на смерть — топтали й лежачого) Той критик, зокрема, звинуватив мого головного героя Якова Горбатюка, буцімто він хотів зґвалтувати свою наречену. Розлючений, я надіслав йому листа, в якому просив поділитися секретом: кому він доручав зґвалтувати уже свою наречену? Відповіді так і не отримав, зате критик той протягом багатьох років пильно стежив за моєю творчістю і кожну мою нову річ брав на критичні багнети. Врешті-решт я так до того звикнув, що кожного разу чекав нетерпляче: ану ж що він напише тепер?

Ці дві розгромні статті не минулися б для мене безслідно: уже заворушилися охочі накласти на мене тавро міщанина, який замість оспівування світлої дійсності, величних звершень радянського народу вишуковує розкладених морально людців — носіїв пережитків минулого. Було б усього, коли б невдовзі в московській "Литературной газете" не появилась велика стаття "Живые семьи и художественные схемы", автор якої тепло відгукнувся про мій роман, взявши його практично під захист.

А потім посипалися листи читачів. Зовсім несподівана для мене форма відгуків на опублікований твір.

Знову лукавлю: далеко не несподівана. Ще в Луцьку, в редакції, я одержував відгуки на вірші, опубліковані в "Радянській Волині". Писали в основному молоденькі вчительки та ще й, мабуть, незаміжні, бо всі до одної виявляли бажання зі мною познайомитись. Бісова Олена Рябуха голосно комен-

тувала кожен той лист, примушуючи присутніх качатись од реготу, а мене червоніти. А Литовчук, який був на відділі пропаганди та агітації (ми його заочно називали не Андрієм, а Андлюсею), явно мені заздрив і не раз просив: "Ти хоча б з однією мене познайомив!"

Щоб його хоч трохи втішити, ми з Рябухою накатали листа, авторка якого зізнавалась Андлюсі, що вона закохалася в нього, начитавшись статей на пропагандистську тематику. Ще й призначила побачення увечері. В паркові. Біля танка, встановленого на честь воїнів, які визволили місто. "Я Вас особисто не знаю,— писалося в тому листі,— тож тримайтеся за гармату рукою, щоб я Вас одразу впізнала".

Що Андлюся невдовзі той лист і отримав, довідалися по пахощах, які густо струмували од нього. Вилив на себе, мабуть, не один флакон одеколону. Ледь стемніло — побіг.

І ми вслід за ним — усією майже редакцією.

Тиша, мороз, парк застиг, засипаний снігом, а посередині — танк, чорніє громаддям броньованим. І Андлюся при танкові: видерся на цоколь високий, примерз рукою до гарматного дула.

Не на один день було сміху.

Та повернуся до "Його сім'ї". Роман мій став своєрідним бестселером, ним зачитувалися молоді й старі. І не тому, що він був такий уже досконалий художньо, а тому, що він зачепив тему, на якій у той час лежало своєрідне табу. Обгодований на смерть виробничими романами та повістями, радянський читач просто не міг уже їх перетравлювати, тому жадібно хапався за все, що порушувало усталені норми, вибивалося з офіційного річища.

Що найбільше мене вражало — це абсолютна щирість листів. До мене звертались, як до найближчого друга, зізнавалися в найінтимнішому, питали поради, як бути в тій чи іншій ситуації. Цікавилися, що станеться з Горбатюком у другій частині (їх прямо таки палила нетерплячка підняти завісу, яка передчасно опустилася), чи помириться він із дружиною. "Нехай він насамперед про своїх діток подумає!" — писала розгнівано одна читачка. Навіть читачі набагато старші од мене... навіть вони зверталися за порадою, як жити на білому світі.

Іноді я буквально розгублювався. Що я міг їм відповідати? Що порадити? Став розуміти, яка величезна відповідальність ляга на письменника, коли він сідає до столу.

Тут треба згадати такий майже анекдотичний випадок.

Я вже закінчив другу частину роману. Сценою, в якій Горбатюк достукується до своєї квартири, а двері стоять глухі, німі та ворожі. І Горбатюк іде геть. Щоб більше до сім'ї не вернутись.

І раптом — ще один лист.

Автор — директор ремісничого училища. З Донбасу.

"У мене склалася точнісінько така ситуація, як у Горба-тюка. З нетерпінням чекаю закінчення. Як вчинить Горбатюк, так зроблю і я".

Я геть розгубився. Надрукувати другу частину такою, якою вона щойно вийшла з-під пера? Зруйнувати сім'ю отого чоловіка? Не мав чомусь сумніву, що він вчинить точнісінько так, як це зробив Горбатюк.

А тут іще Петро Степанович Козланюк. Голова Львівської філії Спілки письменників, автор на той час відомого роману "Юрко Крук". Якому я, на своє лихо, дав прочитати заключну частину роману перед тим, як однести до журналу. (Петро Степанович ще був і членом редколегії "Жовтня")

— Перепишіть закінчення. Обов'язково! Нехай вони помиряться. Хай обіймаються, цілуються, а довкола них дітки танцюють од радості!

Ну як я, початкуючий автор, міг не погодитися з Козла-нюком? Моїм безпосереднім спілчанським начальством.

І я засів мирити героїв. Зводити їх докупи. Викручувати їм руки. Бо обоє пручалися і не хотіли простить один одного.

Звів. Помирив. Добре, що не примусив ще й діток танцювати довкола!

І в той же день, лютий на себе, надіслав на Донбас телеграму:

"Миріться! Горбатюк помирився".

Закінчення роману було невдовзі опубліковане, і я за якийсь час одержав листа од Леоніда Миколайовича Нови-ченка. Уже з Києва. До Леоніда Миколайовича я возив свої вірші, коли ще працював на Волині, він і привітав, коли мене похвалив Тичина, він же й виступив на засіданні президії, де мене приймали до Спілки письменників. "Мене занудило, коли прочитав закінчення "Його сім'ї",— писав Леонід Миколайович.— Невже Ви не відчуваєте, наскільки воно нежиттєве, фальшиве? При виданні окремої книжки радив би переробити... І ще: не намагайтесь писати під Стельмаха. Стельмах — великий письменник, але будьте самим собою. Епігонів і без Вас вистачає".

І я з "великою радістю", як тоді писали газети, відновив попередній варіант закінчення роману.

Діждався й видання окремою книжкою. У "Радянському письменникові". Небувалим для початкуючого накладом: тридцять тисяч примірників замість десяти!

Офіційна критика, хоча й змінила грізний тон на поблажливий, дивилася на мене, як на письменника другого сорту, що творить на задвірках справжньої літератури, а не на її передньому краї.

А я на зло їй купався у славі. Мало того, що майже щоденно листи, ще й зустрічі з читачами (їздив навіть до Києва). Виступи читачів, часто-густо вже од читачок записки: чи не одружений? І добре, що моя дружина була неревнивою: читаючи ті записки, сміялася: "Дозволяю відповідати, що неодружений".

Якось по телефону просили виступити в клубі. Дали й адресу: в чортів на болотах, десь на околиці Львова. Та ще й о восьмій ранку. Я довго трясся трамваєм, а потім чесав не менше кілометра пішки до місця призначення: глухо зачинені ворота, височезний мур, як у фортеці. Над ворітьми металеві літери: "Психіатрична лікарня".

Зустрівся!

Довго не міг дізнатися, хто ж це мене отак розіграв. Врешті довідався: Лахно! Тетяна Валентинівна. Яка працювала в Спілці: очолювала місцевий літфонд. Дотепна, весела, до всіх доброзичлива.

Відплатив їй тією ж монетою. Вона саме пошила осіннє пальто. Чорного кольору. Підкреслюю: чорного, бо на чорному фоні особливо виділявся білий ромб з літерою "Д". Я його споров із своєї спортивної майки, та на тому пальтові й нашив. Іззаду, на спині. Випросивши в Тетяни ж Валентинівни голку та нитку. Поміцнішу.

Лахно так і пішла додому з роботи — із спортивною на спині емблемою.

— Іду, а позаду — сміх,— розповідала потім.— Ніяк не могла уторопати, з чого сміються. Вже вдома побачила — ледь не розревілась од сорому.

Це було восени. А на початку зими Петро Степанович приловчився встромити велику ложку в мою шапку. Отоді, їдучи в трамваї, я мав нагоду пересвідчитись, як можуть сміятися люди.

Чи можливе було щось подібне в іншій установі? В політехнічному інституті, наприклад, де на той час працювала моя дружина. Щоб сам ректор узяв та й устромив ложку якомусь викладачеві в шапку? У Львівській же Спілці панувала особливо тепла, товариська атмосфера, наповнена жартами й сміхом. Тут охоче брали на кпини один одного, заради красного слівця не жаліючи й батька. 1 не доведи Господи — образитись! Заклюють.

Особливою популярністю користувалися епіграми, складені поетичною братією. Найдотепніші писали Ростислав Братунь та Григорій Глазов. Багато з них вивітрилось з голови (дуже жалкую, що в свій час не записував), але кілька врізалося в пам'ять.

Львівська філія Спілки письменників.