Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Поїсть, струсить із бороди крихти і знову сидить непорушний.
Лук'янович викладав в університеті. Про те викладання розповідалися анекдоти. Якось наказав студентові провідміняти прикметник "здоровий".
— Здоровий, здоровим, здорового... Більший, найбільший...
— Здоровецький, дурню! Сідай! — І вивів отакенну "одиницю".
Один лише раз його виступ і чув. Коли помер Сталін, і ми зібралися на траурний мітинг.
— Видів я на своєму віку і Франца-Йосифа, і Вільгельма Другого, і Пілсудського. Але такого цісаря, як батько Сталін, мені ще не доводилося видіти!
(В тридцять дев'ятому році, коли наші війська вступили до Львова, Лук'янович у складі делегації їздив до Москви, зустрічався зі Сталіним).
Вони ревнували один одного до пам'яті Івана Франка, кожен вважав себе першим учнем Каменяра. 1 то була потіха дивитись, як під час мітингу на Личаківському кладовищі діди одтирали один одного, намагаючись стати поближче до пам'ятника.
Реліктові уламки часів Франца-Йосифа, вони ніяк не могли вписатися в чужу для них радянську дійсність, як не намагалися їх перевиховати міськком, обком і райкоми. Пам'ятаю, як десь у п'ятдесят п'ятому році до видавництва надійшла з обкому команда: послати обох дідів у передові колгоспи на Львівщині. Нехай напишуть по нарисові і видати ті нариси найбільшим накладом.
Пішов, довго вмовляв, виписав обом аванс. Дав навіть машину, щоб розвезла обох по колгоспах. Яцків другого дня й повернувся. Лук'янович сидів там більше тижня.
І ось обидва нариси, вже віддруковані, у мене на столі.
Нарис Яцківа мав такий заголовок: "Про ланкову Марисю і що в неї під пахвами". Як голова колгоспу став учащати до ланкової Марисі, як про те дізналася жінка голови і що з того вийшло. Написано соковито, з глибоким знанням всіх деталей, але ж, Господи, як же все це друкувати?
Нарис Лук'яновича мав назву коротшу: "Партійні достойники".
"Іду, роздивляюсь,— писав Лук'янович,— довкола хати, як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі. (Переказую своїми словами по пам'яті.) Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати — палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті.
"Тутай жиють партійні достойники".
Повели старого й на птахоферму.
"А там півень товче курку, як партійний безпартійного". Читали, перечитували. Реготали до сліз. Аж ось дзвінок із обкому:
— Коли будуть книжки Лук'яновича і Яцківа?
— Боюсь, що ніколи.
— Чому?
— Бо їх не пропустить жодна цензура.
— Ану принесіть!
Одніс. Так і не повернули, хоч я не раз нагадував: треба ж якось списати той аванс.
І досі жалкую, що не здогадався зняти копії з тих новел...
Смерть Сталіна я сприйняв як найбільшу трагедію. Померла найдорожча в світі людина, з дитячих років мені втовкмачували в голову образ ласкавого батька, який день і ніч дбає про свій народ, отже, й про мене, малого; Сталін в моїй уяві поступово ставав напівбогом, я не був би здивований, коли б по церквах стали вивішувати ікони з образом Сталіна,— перший побіг би молитись до Нього, і навіть те, що часто-густо відбувалось довкола, не могло похитнути моєї віри в Нього. "Сталін просто про це не знає...". "Якби Сталін довідався...". Ці фрази мені доводилось чути не раз, я сам отак думав, стикаючись з особливо обурливими явищами. У моїй уяві Сталін стояв осібно від усього поганого, що коїлося в нашому житті. Він був безгрішний, як Бог, і, як Бог, не міг отак просто взяти й померти, як усі смертні.
І от Він помер. І обвалився весь світ.
Я саме лежав у лікарні: мені вдруге вирізали гланди, що наросли, замучили фолікулярні ангіни. Щоразу температура за сорок, горло болить так, що ні ковтнуть, ні дихнути, голова розколюється навпіл, горять вогнем суглоби, а серце з грудей як не вискочить. Анестезія чомусь не подіяла, лікарка, яка оперувала, так мене вимучила, що в мене й ноги підкошувались, коли сестричка вела до ліжка, а тут, не встиг прийти до тями, з тріскотом розчинилися двері і якийсь хворий закричав з порога:
— Сталін помер!
Я уже знав, що Сталін лежить важкохворий, жадібно слухав передачі з Москви і хоч новини були невтішні, не припускав навіть у думці, що він може померти.
— Сталін помер! — вигукнув удруге той хворий. Мабуть, подумав, що ми недочули.
Мене наче вдарило молотом, я задихнувся од сліз. Щось у мені обірвалося, хтось наче взяв та й перекреслив безжально всі роки, які я прожив, усі мої сподівання й надії,— майбутнє, яке чекало на мене. Я не витирав сліз, а мій сусід по палаті здивовано дивився на мене.
Він не плакав, обличчя його було буденно байдуже. Взяв апельсин, став акуратно його обчищати.
Як він міг це робити, коли Сталін помер?! Як міг!.. Я аж надихнувся від обурення, я одразу ж його зненавидів: не інакше — прихований ворог народу!
Не витримав: другого ж дня утік із лікарні. Мусив бути в ці трагічні години вдома, серед своїх.
Місто тонуло в траурній музиці, місто горнулося в траурну тінь, а в трамваї, яким я добирався додому, люди (це були переважно місцеві) поводили себе так, наче нічого й не сталося: розмовляли, перегукувалися, сміялись. І той сміх я сприймав як особисту образу.
Удома мене зустріла мамуся. Перелякана, повні очі сліз: "Що ж тепер з нами буде?" Прийшла невдовзі дружина: їх одпустили з інституту. Водили тільки до пам'ятника Сталіну (тепер уже пам'ятника!) класти від інституту вінок. Весь постамент був завалений вінками, штучні квіти, металеві, видзвонювали, шурхотіли сухими пелюстками. Ще розповідала, що коли передавали про смерть Сталіна (трагічний голос Левітана і з мертвого видушить сльози), то люди (в основному східняки) стояли під репродуктором засмучені, заплакані. Мимо проходив старенький єврей. Поцікавився, що передають.
— Помер Сталін, товаришу!
— А...— махнув байдуже рукою старий та й побрів собі далі.
Його наздогнали, збили з ніг, затоптали б на смерть, коли б не міліція: ледве видерла з рук розлюченого натовпу.
Єврей! Отакі вони всі, ці євреї... Може, й смерть Сталіна невипадкова... Пробралися, отруїли... Бо ж ще не охололи газети з повідомленнями про лікарів-космополітів (наче навмисне підібрані єврейські прізвища), ще вони, ті газети, аж ворушилися, переповнені гнівними листами трудящих: "Судити!.. Розстріляти!.. Повішати!.." Люди вже боялися йти в поліклініки... Якась бабуся — до смерті три чисниці,— коли їй виписували рецепта, перелякано допитувалася: "А ліки не отруєні?" Ще ходив анекдот, в якому на запитання, чому Дніпро обмілів, лунала відповідь: обмілів тому, що всі євреї набрали до рота води... Євреї в котрий уже раз повинні були відповісти за всі негаразди в нашій країні, їх чекали якщо не табори з крематоріями, то масове виселення в Біробіджан або ще кудись в неісходиму Сибір... Доля цього разу змилосердилась, нагла смерть Сталіна врятувала євреїв, невдовзі в усіх газетах ми прочитали, що ота змова лікарів од початку до кінця сфабрикована, що вони всі до одного реабілітовані і вийшли з в'язниці... Я тоді ще не знав, що заодно з лікарями по всіх містах і містечках стали хапати євреїв — в основному з інтелігенції, та й відправляти без суда і без слідства за колючі дроти на Колиму чи в заполярні райони,— тисячами, десятками тисяч... Передзвонювався з Григорієм Полянке-ром, одним із моїх друзів, який уже після смерті Сталіна повернувся з обснованого дротами "курорту", аж до його передчасної смерті...
А Данішевський. Завідуючий міжнародним відділом "Радянської України", який в роки війни на шпальтах газети вів нещадну війну "з цим подонком Гітлером",
— Ну, як там Гітлер? — не раз жартома цікавилися в нього.
— Адольф?.. Я йому таки насипав солі під хвіст. Нехай тепер чешеться!
Не минав у своїх памфлетах і Геббельса.
— Мерзотник! — кричав обурено Данішевський.— Він насмілився мене передражнювати! — Геббельс, як і Данішевський, прикульговував на одну ногу.
Досі пам'ятаю важкенний горіховий ціпок, що ним він войовничо вимахував, бігаючи по редакції. Той розкішний ціпок, багато інкрустований свастиками, привіз із фронту Малишко та й вручив урочисто Данішевському:
— Оце спеціально для тебе наші розвідники в Геббельса викрали.
Уже в Києві редакційному начальству, в тім числі і Данішевському, дали по трьохлітровій банці американської тушонки і ми, вічно голодні літпрацівники: я, Петро Сліпчук і Валентин Речмедін, який щойно прийшов з партизанського загону, поцупили в нього ту банку та за один присіст її й оприходували, насипавши натомість землі. Було ж потім крику, коли Данішевський надумався поласувати тушонкою.
— Фашисти!.. Загарбники!..— розорявся він, бігаючи редакцією.
Ми ж лише сміялися, не боючись ніскільки того крику: при всій своїй зовнішній войовничості не було в редакції людини сердечнішої, аніж Данішевський.
А знаменитий ціпок його став замалим не хрестоматійним набутком.
Якось директор видавництва Паук поскаржився Данішевському, що ніяк не вдається дістати гвіздків. Терміново потрібних для ремонту приміщення редакції, розграбованої німцями.
— А в начальника комунгоспу питали? — поцікавився Данішевський.
— Питав. Не дає,— і додав уже жартома: — Там сидить такий же жмот, як і ти.
— Жмот!.. Жмот!..— пирхнув Данішевський.— Ану дай підношення!
Пішов до начальника комунгоспу. Прорвався поза чергою, мовчки поклав перед ним редакційне відношення. Той одра-іу ж відфутболив його назад.
— Нєту гвоздей!
Данішевський так же мовчки (тепер уже ціпком) посунув відношення під носа начальникові.
— Кому сказано: нєту гвоздей!..— уже розсердивсь начальник.
— А Хріста распінать гвозді билі! — гаркнув Данішевський та й уперіщив щосили ціпком по столу.
Повернувся до видавництва переможцем.
— Як тобі це вдалося? — витріщився Паук на позитивну резолюцію, написану тремтячою рукою начальника.
— Вдалося,— скромно відповів Данішевський.— Треба вміти розмовляти з начальством...
І ось Данішевського теж посадили. Дали десять років за те, що він під час війни слухав по радіо виступи Гітлера. Тобто за виконання прямих службових обов'язків... Та ще й ціпок присобачили. Чому не повиколуплював отих свастик...
Я не знав... Я багато чого тоді ще не знав. Тому й вірю зараз тим німцям, які твердять, що не чули й не відали про Освенцім та Майданек...
Ще не скресли сніги, ще лежала непорушною крига, яка сковувала неосяжну країну, ще не прогримів двадцятий з'їзд партії із знаменитою хрущовською доповіддю, а в повітрі вже ледь чутно запахло відлигою.
