Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Особливо після відвідин Хрущова і Берії України. Вони побували і в Львові, провели велику нараду з місцевим активом, і Юрій Мельничук, учасник тієї наради, виступаючи вже на наших зборах відкритих, партійних, не знав, які й слова добрати, на всі заставки розхвалюючи Лаврентія Павловича.

— Це така світла людина! — проголошував палко з трибуни.— Великий державний і партійний діяч. Кожне мудре слово його западало в наші серця. Вони в мене ось тут! — Та й притис ліву руку до правого боку.— Пробачте, хвилююсь,— ось тут.— Тепер уже права рука лежала на лівому боці.

Пішов поголос про висування на керівні посади місцевих, про захист української мови, яка поступово тихцем витіснялася з обігу в усіх установах та і в навчальних закладах, не кажучи вже про транспорт, заводи та фабрики, де панувала російська і навіть наш поет Василь Глотов, такий уже русак кондовий, навіть він почав вимагати повсюди, щоб із ним розмовляли лише українською.

Навіть на вокзалі вчинив скандал, коли касирша заговорила до нього російською мовою. Обізвав її кацапкою та ще

й шовіністкою. І попосміялися ж ми, одержавши розгніваного листа од тієї касирші! Хтось жартома охрестив Глотова українським буржуазним націоналістом, та отак "націоналістом" він і ходив.

— Здибав сьогодні націоналіста...

— Васю Глотова?

— Атож, кого ще...

Взагалі Глотов був колоритною постаттю. Пройшов усю нійну од дзвінка до дзвінка, був тричі поранений, дослуживсь до підполковника і довго не скидав воєнної форми, пишучи вірші на військову тематику. Доки якось забрався на ринок, набрав повен картуз вівса та й заходився з того ж таки картуза годувати коня: так йому стало жалко худу шкапу. Його затримав військовий патруль, викликали потім у райком, пожурили добряче й наказали зняти військову форму, щоб не ганьбив Радянської армії.

У нього було передчасно зморщене, обвітрене всіма вітрами алтайськими обличчя. А з отих затужавілих зморщечок яскраво світилися наївні очі малої дитини. І в нас не вистачало духу за щось його лаяти. Хоч частенько він улипав у такі історії, що лишалося тільки руками розводити.

Якось Глотов їхав до Києва. Поїздом, в купе, наодинці з якимось полковником. Як водиться, роздушили й одну півлітру, і другу, стали пригадувати недавню війну, хто де воював, на якому напрямкові. І — гора з горою не сходяться: виявилося, що обоє були в одній армії, навіть у сусідніх ди-нізіях. Це ще дужче їх побратало, аж до обіймів і розчулених сліз.

Та ось полковник проговорився:

— Я, панімаєш, етіх карандашей (так на війні називали солдатів: "Подбросьте полсотні карандашей!") нікогда нє жалел. Ложіл сколько надо било.

— А-а, нє жалєл! — обурився Глотов. І — в морду! Побилися так, що їх висадили на півдорозі.

Так і не доїхав до Києва. Повернувся до Львова, а вслід — отакенна бодяга з міліції... Виявляється: заліпив і міліціонерові. Заговорив, бачте, російською мовою.

Журили ми його, журили, а Глотов світив до нас дитячими своїми очицями:

— Так він же фашист! — чудово вже володів українською.— Карандашів не жалів!..

Ну як можна було на такого по-справжньому гніватись? Обмежились обговоренням. В райкомі поправили — вліпили догану. Може б, не ВЛІПИЛИ, якби, коли в нього допитувались: "Ви хоч тепер усвідомили, що накоїли?" — не відповідав одне й те ж: "Так він же фашист!"

То як же фашистові не заїхати в морду?..

Невдовзі Берію розвінчали як агента міжнародного імперіалізму, друга югославського диктатора Тіто: вимагав налагодити стосунки з Югославією, з якою за Сталіна дійшло до ножів. Зняли з усіх посад, заарештували, судили, розстріляли. По всій країні прокотилися збори, на яких з гнівом та обуренням таврували цього запроданця. У нас одним із пер-ших вийшов на трибуну Мельничук:

— Я ще тоді, на тій нараді, слухаючи Берію, зрозумів, що так може говорити лише лютий ворог нашого народу. Слухав його облудні слова і дивувався, чому його ще тоді не розвінчали...

— Учись, Толю, як жити на світі,— казав мені уже після зборів Григорій Тютюнник. Він приїхав з Кам'янки Бузької (я саме редагував його книжку), і я проводжав його на вокзал.— Далеко піде цей товариш чубатий. Далеко.

Чи пригадав Гриць оцю нашу розмову вечірню, коли Мельничук став депутатом Верховної Ради? Замість Козла-нюка, який недовго й протримався на посаді голови Львівської обласної Ради. Мельничукові якось вдалось пробитись у склад делегації, що на чолі з Хрущовим попливла пароплавом до Сполучених Штатів Америки. На засідання ООН, де наш Микита Сергійович щосили лупив черевиком об стіл. Вже на пароплаві Мельничук не витрачав даремно часу, приловчився сфотографуватися поруч із самим Микитою Сергійовичем. Демонстрував потім те фото, де тільки міг, аж поки його висунули кандидатом у депутати Верховної Ради.

Оце написав цей абзац та й згадав принагідно одного тол-стовського героя, який уже після бою підібрав на Бородин-ському полі осколок і доти всім той осколок показував, поки його нагородили Георгієвським хрестом.

Мельничук недовго й похизувався депутатом: помер від цирозу печінки.

Залишив по собі цілу низку памфлетів, у яких проклинав націоналістів, у тому числі й заокеанських (як вони, нещасні, й вижили!). Та ще книжечку "Олександр Гаврилюк", яка завдала нам немало мороки: зібрала мізерний тираж, а Мельничук домагався лише масового накладу, та ще й не одного. Нарешті втрутився обком, дав команду Львівському книготоргові і книготорг з переляку замовив стільки примірників, що вистачило б на весь Радянський Союз. Понині, мабуть, продають оту книжечку.

Та ще на Личаківському кладовищі, недалеко від алеї центральної, наче з-під землі, виросла велетенська, і оком не окинути, відполірована брила з граніту — куди там Іванові Франкові! А вже довкола брили тієї — Янкі в, Козла-нюк, Вільде, Тютюнник та інша літературна "дрібнота".

Незважаючи на всі бурхливі події, я щоденно схоплювався

0 четвертій, о п'ятій та й чесав до видавництва. Дописав нарешті другу частину "Його сім'ї", вона була надрукована в тому ж "Жовтні" — з фальшивим неприродним закінченням, одержав од Новиченка прочухана, що про нього згадував раніше, і, готуючи роман до видання окремою книжкою, переписав закінчення наново. Горбатюк тепер не обіймав дружину розчулено, а вона не притискалась до нього, котячи сльози рожеві, і дітки не стрибали довкола,— німі, глухі двері, що так і не одчинилися, коли герой мій у них постукав. Л далі читач нехай сам додумує. Я ж тільки засвоював велику істину: залучати читача у співавтори. Недоговорене слово часто-густо діє сильніше, ніж до кінця договорене.

Довго думав, куди запропонувати роман. У своєму видавництві незручно було видавати, та ще й появилася розгромна рецензія Круковця. І тут наче сам Бог послав мені Володю І'адченка, який приїхав із Києва в якійсь справі службовій.

З Радченком я був знайомий давно, ще в Луцьку. Викладав українську літературу в педінституті, друкував у "Радянській Волині" статті про видатних письменників. Ми здружилися сім'ями. У Володі була дружина Галя — типова українська красуня: розкішна чорна коса, дугами вигнуті брови, карі, з золотистими іскрами очі. Ішла вулицею — в усіх чоловіків голови набік. Приведе її Володя до когось у

1 ості — жінки люто щипають своїх чоловіків: "Ти куди ото витріщився? Куди??!". Сам Володя, хоч вони уже встигли нажити двійко дітей, все ще дивився на Галю закохано. Ревнував дружину по-чорному.

Коли Галя поїхала якось на курорт, їздив інкогніто перевіряти, чи не загуляла. Надівав парик, приклеював вуса й бороду (точнісінько — Ленін в Разлівє) та й ходив за нею назирці. Особливо увечері.

— Думав, що я його не впізнаю,— сміялася Галя.— А ко-(і юм, дурненький, не здогадався замінити. В тому ж костюмі мені кожен рубчик знайомий.

Коли я закінчував "Його сім'ю", Володя вже перебрався до Киева. Працював в Інституті літератури Академії наук, го-і упав дисертацію.

І як же я йому зрадів, коли він до нас завітав.

Посиділи, як водиться, за чарчиною, наговорились всмак, згадуючи Луцьк, а потім Володя запитав, коли я йому подарую роман уже в книжці.

— Боюсь, що нескоро.

— А то чому?

— У своєму видавництві не з руки видавати, а куди іще посилати — не знаю.

— Давай мені. Одвезу в "Радянський письменник". Там я декого знаю.

Виявилося, що знав він Дячейка Олександра Сергійовича, або просто Сашка, як його запанібрата називала більшість письменників. Фронтовик, учасник двох війн, з Фінляндією, а потім і з Німеччиною, після закінчення університету працював у цека, але там не вжився і невдовзі перейшов на роботу до "Радянського письменника" — директором. Коли мій роман уже був засланий до набору, він приїхав до Львова разом з Володею Радченком, який нас і познайомив, і ми напрочуд швидко здружилися — стільки доброти й симпатії було в цьому чоловікові. Проводжав я його вже як друга, а десь за місяць одержав од нього телеграму такого приблизно змісту: "Передаємо верстку роману. Виходь до поїзда Київ—Трускавець, вагон п'ятий, спитай у кондуктора. Вітаю. Дяченко".

Той клятий поїзд приходив у Львів о п'ятій ранку, я всю ніч майже не спав, боячись запізнитись, вискочив із дому о другій та й учесав до вокзалу: не менше семи кілометрів. Прибіг весь у милі (клятий Сашко не міг передати львівським!), дочекався поїзда, зайшов у п'ятий вагон.

— Верстка? Нічого не знаю.

— Та вам же її передавали! Ось і телеграма. Прочитав телеграму, знизав плечима:

— Не передавали.

І коли я вже відійшов, не знаючи, що й робити, гукнув мені вслід:

— Товаришу!.. Товаришу!.. А ви попитайте в інших вагонах. Може, вони переплутали.

В інших! Як же я про це не подумав?

Побіг щодуху до четвертого (поїзд от-от має рушити)... третього... другого... першого... "Не передавали... Немає... Немає". Розвернувся, махонув уже назад, до шостого... сьомого... восьмого... У десятім, одинадцятім питав уже наввипередки з поїздом, що рушив. Зупинився аж за вокзалом, довго відхекувався.

Уже вийшов на привокзальну площу, коли раптом зблиснула думка: а чи не переплутали вони поїзди? Чи не відправили не трускавецьким, а львівським?..

Львівський прибуває о восьмій — що ж, почекаю й до

восьмої. І знову обійшов усі вагони — "Немає... Немає... Немає..."

Повертався додому — не знав, що й думати.