т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім - десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!
І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає по чому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.
- Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахарь. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!
- Знаєм ваш сахарь! - бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.
- Ах, какиї ви стали скупиї! - докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстолицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку.- Самая петербурзькая матеія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!
- Дам трийцять п’ять! - підніма голову дівка, не випускаючи хустки.
- Менше, как шезьдесят, накажі мінє господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тільки трийцять п’ять… Здачі? Суре, гіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знакомству…
Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.
А ще тихіше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кіннській.
Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.
- Що за бички, синій ніс?
Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!»…
- Дядьку! Земляк із буряковим нюхачем! Що за бички дам?
- Зашмаруй наперед ряботиння,- одмовляє синій ніс,- а тоді й питайся про бичків: полякаються! - І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим не одбере у його спроможності ходить, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.
А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій, вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.
Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед одним; торгуються спокійно, поважно, де-не-де з смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний «дядько» в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:
- Драстуйте! Боже поможи!
- Спасибі! - озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
- А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
- Три красні.
- …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові,- чується з купки,- «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «на недєлю у тюрму!..»
- А дві? - знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зідхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:
- Двадцять сім дають.
- Та, мабуть, невеличких?
- Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.
- Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?
- Та що ви, земляк! - всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як - у бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
- Та й беріть!
- Та й візьму!
- Та й держіть!
- Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
- А що, держите? - ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
- Держу.
- А поснідали добре?
- До обіду не далеко.
- Ну, то… зверху додам два.
- Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
- Та що там? - всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:
- Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом), кришка!
- Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.
- То так таки й три?
- Та так.
- Ну, а так, щоб продать?
- Щоб продать? - замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім і беріть. Хай уже…
- А як по-божому?
- Та що ви, дядьку, торгуєтесь? - вмішується
