т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

І важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився й дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка - подумалось йому,- поки не дивишся на неї - липне; сам почнеш липнуть - одлипа».

- Та й чудні ви, баби! - усміхаючись, вимовив він.

- Чого так? - трохи здивувавшись, спитала Мотря.

- Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став за панібрата - собакою зробишся…

- Хм… А ти женись, то раз-у-раз хороші будуть,- тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

- А справді: слухай, одружився б ти зо мною? - якось жваво запитала вона і зараз же поспішаючись додала: - тільки не думай, що я справді хочу,- я тільки питаю.

- Про всякий, значиться, случай? - усміхнувся Ілько.

- Та то… вже…

- Чи оженився б я з тобою? - протягнув він і, пильно вдумавшись, подивився на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

- Хто його зна…- ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: - А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?

- Так не оженився б?

- Та навіщо тобі знать?

- Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

- Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

- Я так, хотіла тільки довідатись,- сухо кинула Мотря й задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

- Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або що! - стрепенувшись засміялась Мотря.- Може не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій,- перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

- Їй-богу, Андрій! - зблідла Мотря і нервово усміхнулась.- О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

- Ой не ходи, козаче, до мене,

Буде слава на тебе й на мене… -

взяла вона м’яким грудним сопрано і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами горо́дів. Чоловічий голос зараз же змовк і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

- Я ж казала, що Андрій! - прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво і привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями, очі, які бувають у молодих, білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

- А! І Андрій сюди! - наче тількищо побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього: - А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

- Драстуй, Ільку! - перебив її Андрій.- Грієшся на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком - і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

- А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

- Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! - схаменувся сторопілий Ілько.- Уб’єш же! Годі! - і потягнув за руку.

- Ільку! Не в своє діло не мішайсь! - прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька.- Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

- Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? - одступив трохи Ілько.

- Не твоє діло!

- Та про мене! - здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб’єш - сам одвічать будеш…

- Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! - зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти нього?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на́!

- Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько,- бо як дам…

- Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я тому плюю в морду,- і піду до нього й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось - і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

- Скажена баба, їй-богу! - ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи