т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В.К.

ОПОВІДАННЯ

Том 1

I

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі,- скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч - тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч - тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш - тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху; проплентається єврей на біді, пробіжить якийнебудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зідхне, хрюкне й знов заховається,- і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване,- клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород,- злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі - такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумаренко, дочка Марка - Мотря, декільки голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто - таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель - то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і замер,- ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо́ -о-о-хо!.. Явдохо-о-о-о́!..»Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце - Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

- Драстуй, Ільку! - вмить почув він коло себе. Ілько здригнувсь, розплющив очі й підвівся.

- Тю! Злякала,- промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

- Не пізнав? - підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки.- Давно бачились: як у горосі, так і досі!

- Аж здригнувся,- позіхаючи промовив Ілько.

- Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неї.

- Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я - Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

- Слухай,- підвівшись, поважно промовив Ілько,- ти, їй-богу, здуріла.

- Ха-ха-ха-ха!..

- Може випила?

- Авжеж випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни,- на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намісто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка, на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з котрих, коли дивились, здавалось, наче лився якийсь тихий, м’який, ласкавий світ,- то була й уся краса цієї дівчини.

- Та-а-к… - протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

- Га? - мов прокинулась Мотря.-