т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Підеш завтра на ярмарок? - помовчавши трохи, спитав Ілько.

- Небезпремінно. А ти? - підвів голову Андрій.

- Та хто його зна…

- Гайда вдвох!

- Чого?

- Поможеш мені.

- Та у тебе ж Остап є.

- Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

- Та хто його зна… їй-богу… - зам’явся Ілько.

- «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвався родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний парубок!

- Та я розумію… чого ж! - образившись трохи, промовив Ілько.- Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або якщо - в морду, в ухо…

- А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?

- Ну…

- От то́ то ж бо й є, що «ну»! А тут брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

- Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

- Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

- Нуда, зрадіє… А як його з ним балакать?

- Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

- Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея - палив; чи розбить кого - бив… А це, приставляться… Не можу!

- Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.

- Ну, от ще!

Змовкли.

- Чого то вчора до тебе батько твій приходив? - трохи згодом промовив Андрій.

- Та звісно чого! - засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

- Ну?

- Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

- А він?

- «Так вони, каже, не грабують».- «І я, кажу, не грабую».- «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» - «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного -а я з бідного не деру…»

- Бо чорт ма чого драть! - хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

- Нуда! - зареготався Ілько,- на чорта́ мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

- Хоча бідного все таки жаль…

- Та нуда жаль! - підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія.- Звісно бідний що́? Зараз заплаче…

- Ну, а батько ж що?

- Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

- А він що?

- Плюнув та й пішов додому.

- Нуда,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

- Ну, що там! Ударю раз, два…

- Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?

- А чого ліз? - зареготався Ілько.- Я йому…

- Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що й ти не грабуєш…

- Нуда,- муркнув Ілько.

- А то ти й змалечку все б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б мабуть.

- То коло Хаїмовського?

- Еге ж.

- Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

- Та то все одно, а вбили б.

- А вбили б, гаспиди! - зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти - убили б!

- А як хлопцями ще били,- підхопив Андрій,- то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та й у школі…

- А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було,- оживився Ілько.- Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

- Хм!..- гірко всміхнувся Андрій,- то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..

- Та чудний ти, їй-богу, Андрію! - винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?

- Та нуда не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

- То тільки, говориш, підговорювати у пивну?

- Більше нічого! Там вже я сам з Гришкою.

- Та я піду… А десятка ж буде?

- Як удачна робота буде, то й дві дам!

- Ну?!

- Їй-богу! Так обіцяєш?

- Обіцяю.

- Їй-богу?

- Їй-богу.

- Ну, гляди ж! - встав Андрій.

- О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось…- встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

- Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

- Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

- Ну, гляди! Прощай!

«А все таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком,