т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
- Ну, двадцять шість… Держіть руку!
- Двадцять вісім!
- Двадцять шість!
- Двадцять вісім!
- Ще й цибулю на хвіст,- додає бриль.
- Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму - держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
- Та давай, Данило,- радить бриль,- бо вороненька вже стелеться.
- Ще б полтиника… - чухається Данило.
- Е-е… - докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців.- Ще мало вам… Беріть!
- Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помага, а конячинка, їй-богу, добра,- перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зідха Данило.- Якби не така скрута… Ех!..
- Прощавайте!
- Щасливо.
- Но!
І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:
- Не продажня.
Тільки ж умішається де єврей, або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.
На воловій біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.
- Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде,- заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він.- Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!
Андрій погано вилаявсь.
- Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» - «Буду»,- каже.
- Ти ось що,- почав Андрій,- біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа,- він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.
- Робота буде, хе-хе-хе?
- А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?
- Ну, от! Скажу, що є хороша робота…
- Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?
- Нуда, бо, звісно…
- Та не перебивай! Не тямиш і мовчи!
Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.
- До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?
- Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.
- Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-он!
- Ага, бачу!
- Бачиш же?
- Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.
- Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть з Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.
- Нуда, розуміється…
- А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звать мене паном…
- Хе-хе-хе! Нуда, бо панам, сто бісів їх матері, раз-у-раз дешевше уступають.
- Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! - всміхнувся Андрій.- Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?
- Ага.
- І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…
- Нуда, так… Ми з економії… Ага-а-а! - прояснів умить Гришка й зареготався.
- Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці й півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!
Прищуватий весело насунув картуз на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.
«Нема Ілька, обманув,- майнула в Андрія думка.- Дурень… А! Може він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята!.. Тожто хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи може плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…
От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні - обідать варить!.. Ні, сьогодня неділя… А може вона пішла до церкви?.. Нуда, гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той може тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев’яносто один… карбованців із сотню має. Ще чого доброго купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Нуда, мабуть до церкви, хм… так я й знав… Нуда - неділя… хм…»
Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний земляк.
- Бий! бий! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:
- Вона ж хоч вітер повезе?
- Ха! - стрибнув циган.- Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! - і, стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.
- Ну й «лошадь»!
- Вогонь!
- Ти нею ладан вози!
- Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
- Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! - не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки.
- А давай на щьо,
