Українська література » Класика » т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Читаємо онлайн т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
style="">А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

- Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! - заревли декотрі з купи.- Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.

 

III

 

 

- Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.

- Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.

- А може ще й досі сердишся?

- За що?

- А за те, що… тоді…

- Ну, от! - знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж це первина?

- Ну? А справді не сердишся? Га? - заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

- Та й чудна! - підняв голову Ілько,- говорю ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху, ти!

- А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.

- Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

- Хіба й ти з ним на «роботу»?

- Атож!

- І підеш таки?

- Та піду ж.

- А може не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

- Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не по душі, але… обіщав. Прощай!

- Та підожди! - схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…

- Та хто його зна… - почухався Ілько.

- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не по душі, а йдеш. Тебе раз-у-раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорто! А я б щось розказала… Перелазь… Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю; дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав,- зідхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

- А справді ж щось скажеш цікаве? - спиняючись, спитав він.

- Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. «От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.

- Ну, як так… - недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

- Гайда на призьбу! - притуляючись до його й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

- Ну, що ж там цікаве?

- А тобі дуже хочеться знать?

- Як… як оце зараз поцілувать тебе!

- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

- Та говори!

- Ну, слухай,- повертаючись до нього й нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона: - виходю заміж за… Андрія.

- Та ну?! - спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!

- Їй-богу, правда! - повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

- І таки не брешеш? - криво всміхнувся він.

- В четвер і рушники подам.

- Он як… - тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

- Правда цікаве? - сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.

Ілько нічого не одказав і мовчки, замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.

- Так он як! - дивлячись на неї, знов криво всміхнувся він і знов одвернувся.

- А так… - теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.

«Так он що?.. Заміж за Андрія! - крутилось із тяжким щемлінням у Ілька.- Це, значить, прощайся вже з нею, прощайся з тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайся з рідною, єдиною людиною, з цим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з цими гарними, дорогими, чудовими очима…» Ці думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,- метнулись вони в нього з цим щемлінням, з цим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі й дорогі любі, хороші, ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, замерти коло дужої руки його, заглянути в вічі й дивиться-дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

- А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зідхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

- Що ти сказав?

- Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

- Не виходить зовсім? - сумно усміхнулась вона.- Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз-у-раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

- Та

Відгуки про книгу т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: