т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- По євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
- Да-да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики - золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
- Напував, пане! - схопився Гришка і зняв картуза.
- Пили добре?
- Добре, пане.
- Підкинь же сінця… Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть. От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене бог, купил би… Только што ж? - не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? - за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
- Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? - розглядаючи воли, промовив Тарас.
- Ха-ха-ха! А бодай вас! - наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!
А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
- А все-таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих - що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?
- Та що ви?!
- А от же їй-богу!
- За мої даєте вісімдесят?!
- Даю.
- І зараз гроші?
- І зараз гроші!..- «Та й дурні ж ці панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.
- Значить, я можу зараз і ті волики купить? - радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
- Ну, от!..
- Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє…
- Семенович.
- Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це - сонні каплі… На, та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її як-небудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришко! - це вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять і не так душно,- травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
- Нуда, під вербою, як той казав, і їсться смашніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили - бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…
- Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.
- Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хочби, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї в кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.
- Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.
- Ну, йди, стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки: - як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
- Що за чорт! Нема! - хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив з трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирубльовки, десятки і прості срібні карбованці.
- А що, багато? - підбіг Гришка.
- Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечорі приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
- Андрій Панасович!..- несміливо й ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм,- якби зараз… Сьогодні ж неділя…
- Н-ну! - грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці,- сказав увечері… Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…
