т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

- Болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілі, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі,- тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачить цих сліз, цих скривлених губ,- це все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

- От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото… Ти диви…

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

- Андрію! - тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

- Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

- Як! Що? - не ймучи своїм ухам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?

- Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

- Ні, здається, не бреше… Правда?

- Правда, Андрію! - усміхнулась Мотря.- Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

- І Ілька кинеш? - здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

- Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

- Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

- Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!

- Знаєш що, Андрію,- ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря,- я… ще… подумаю… Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

- Ага! - з злістю муркнув Андрій.- Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! - зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

- Підожди! - зблідла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

- Так скажеш, все одно. Прощай!..

- Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

- Бо не любила!

- Як не любила? А як же? - здивувалась Мотря.

- Так прямо…

- І дитина тільки так? - глухо, нахмурившись, запитала вона.

- І дитина…

- І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

- І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!!

- А хіба не знайшла?.. А Ілько? Ще задається… Прощай! - знена́висно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

- А в четвер прибіжиш! - навздогінці кинула сміючись Мотря.

- Не діждеш, гадино!

- Ой, прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, не вважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

- Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! - почувся ще раз голос Мотрин і за ним якийсь нервовий голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне-голосно, якось нервово почулось:

 

А я слави тої не боюся,

З ким люблюся - не наговорюся.

 

II

 

 

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний