т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! - перебив себе Ілько.

- Хіба гарна? - підхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..

- Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!

- Нуда «дай»! А крикни на тебе - то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! - розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки.- Це так ухопив рукою!

- Ого! - засміявся Ілько,- ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

- Ет! Одчепись! - одіпхнула вона його руку й закрилась.

- Та за віщо ж то? - роблено позіхнув Ілько.- Може і йому руку одпихала? За це сто́їть!

- Сто́їть? - піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Сто́їть, говориш?

- Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

- Не задавайся? - дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.

- Атож! Зв’язалась і мовчи!

- Мовчи?

- А мовчи, бо й не те ще буде!

- Буде?

- Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

- Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

- А хіба поганий? Гидший за Андрія б то!

- За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі - одно слово, якби він був твоєї краси! А все таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

- Ні, чого ж, на здоров’я…

- Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? - зразу змінила вона тон,- заховай мене денебудь. Їй-богу! Ато зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

- Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? - знехотя підвівся Ілько.- Куди ж тебе заховать? - повів він очима навкруги.- Нема де… Хіба в хаті?

- Не треба! - махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт.- Ще нема! - вернувшись промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то - сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

- Нічого не говорить.

- Як «нічого»! Щось же та говорить?

- Нічого, мовчить усе.

- О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

- Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? - позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

- За що? - перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього.- Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

- Правда, гидка я? Як сама послідня? Ото! Нехай!..

- Та чого він з тобою не одружиться? - поважно промовив Ілько.

- Бо я не хочу!

- І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

- Ну, то вже дулю з’їв би! - гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого!

- Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

- Ну, то побачили б! - кинула вона.

- А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

- То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу,- він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! - І оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

- Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.

- Хто? Ти? - пустивши його руку, зареготала Мотря: - Проти Андрія? Ой, господи!

- Тобто не подужаю? - всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я?

- Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

- Я? - знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей.- Я присяду? Хіба буду нижче від нього? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

- Та тільки й того, що гарний та здоровий!

- А мало хіба?

- Та… - і недоговорила.

- А мало хіба? Га? - нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

- Одчепись, побачать… - безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

- Правда ж, доволі? Правда, не мало? - пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

- Доволі? - скинула вона очима на його.- Доволі? Ой, ні-ні!..

- А що ж тобі?

- Що?.. що?.. А хто його зна… Ой, не тули так - побачать…

- Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. Ато ходім у хату… Га?

- Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло́ цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з його, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…

- Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так - і так душно. Ну тебе, я