Українська література » Класика » т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Читаємо онлайн т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
в камері «слєдствєнних» Сонгородського «арестного помєщенія». Дхне потом, парашею, махоркою й кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку і на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

- Я. На!..

Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

- Добре… Чого вчора не прийшла?

- Ти сердишся?

- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

- Не можна було.

- Не бреши!

- Ну от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

- Де ж батько був?

- На «роботі».

- Де?

- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

- Знаю. Багато?

- Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

- А! Он що!.. Хм…- злісно всміхнувся Андрій.- Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

- Говори ж! Може вже рушники подавала?

- Ну от ще,- підняла голову Мотря і знов нахилилась.

- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обдурила, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька,- уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.

- Ні.

- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

- Не змерзла,- промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заялозених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

- Не бачила Никодима?

- Бачила.

- Що, не говорив нічого?

- Про тебе?

- Нуда.

- Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

- А так, першивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - з злістю прошепотів Андрій.

- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

- Бреше гад! Ти знаєш, як усе це було?

- Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

- От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

- Як же це вийшло?

- Так він каже, що й не лаяв?

- І не думав, каже.

- Гм… Іш, мурло прокляте!

- А лаяв?

- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у ка́мору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» - «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну добре, нехай так,- побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напился п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

- І ти не втік? - похопила Мотря.- Ото! Чого ж ти?

- Тікать не треба.

- Як?

- А так: якби я втік, його не вигнали б із служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

- Діти ж маленькі у його… жінка…

- А друге те, що мені нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

- Нуда, але ж…

- «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.

- А як засудять?

- Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може хто схожий зо мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й ґерехт.

- А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то може…

- Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.

- Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахиливши голову, тихіше додала Мотря.

-

Відгуки про книгу т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: