Стигма - Гужва Валерій
Двічі на рік — на Різдво і на день народження — він надсилав Єфрему Івановичу листівки зі Штатів, щоразу із стандартним текстом, мовляв, бажаю найліпшого, не забуваю, і ти (ні — ви) не забувайте, що далеко за океаном думають про вас (про тебе). Надсилав гроші — нечасто, але щедро.
В Америці Михайло одружився, коли став на ноги, забувши про роки поневірянь. Може б, цього й не сталося, вдовольнявся б зустрічами з жінками того химерного мистецького емігрантського кола, в якому ніхто не надавав значення, хто з ким спить, аби не випадкова зустріч на одній з вечірок.
Ванді було далеко за тридцять, заробляла, позуючи молодим художникам, котрі ще не визначились, бути їм модерними чи вносити в класичні канони щось несподіване. їх познайомили просто так, аби знали обоє, як кого звуть. Ванда бачила роботи Михайла на виставці і похвалила їх. Роботи ці були потім куплені за пристойні гроші, з'явилося кілька рядків у "Таймсі", де згадувалось прізвище Джмеля.
Ванда була вродлива. Зріла її врода, а особливо ненав'язливі безпосередність, геть не притаманна жінкам її віку, затриманії увагу Михайла довше, ніж те буває на подібного штибу вечірках у мегалолісі.
Михайло незчувся, як почав розпитувати Ванду про її життя, — навряд чи така розмова пасувала до організованого бедламу у напівпідвалі. Михайло запропонував новій знайомій інше місце, аби погомоніти та відпочити.
У пристойному італійському кафе вони просиділи до півночі. Ванда була емігрантка у другому поколінні. Батьки виїхали за океан ще до війни, осіли, як майже всі поляки, в Чикаго; там у них і народилася третя дитина, пізня, несподівана.
Брати вже працювали, а вона тільки навчалася ходити й говорити, була мазункою, іграшкою і для батьків, і для братів. Брати, одружившись, відійшли від родинного гнізда, почужіли, батьки якось швидко зістарілись; і Ванда, тільки-но закінчивши школу, вийшла заміж за земляка, поляка, сина власника успішної фірми, компаньйона свого батька по бізнесу. Чиказькі Ковальські мали мережу крамничок, які торгували всім, без чого немислима робота художника чи то живописця, чи графіка, чи офортиста. У магазинчиках було все — від тендітного пензлика для акварелі до сучасної конструкції мольберта, від олійних фарб престижних виробників до демократичного акрилу, від металічних і рогових мастихінів до аркушів ватману. І замовити через Ковальських можна було що завгодно, а хоч би й той товар вироблявся десь далеко за океанами — чи в Європі, чи в Японії, — фірма існувала давно, ділові зв'язки налагоджувалися десятиліттями і були міцні. Молодий Ковальський часто був у роз'їздах, Ванда нудилася вдома. Привчена до прибирання й клопотів на кухні, вона ніяк не могла звикнути до святкового неробства: у Ковальських усім керувала домоправителька; ще була й покоївка, то навіть застелити ліжко молодій дружині сина хазяїна не можна було. Ковальський здивувався, коли Ванда поскаржилася, що не може сидіти без діла, і кінець кінцем дозволив їй попрацювати в магазині — так, аби не нудьгувала, коли комерція закине його чи то у Флориду, чи у Францію, а то й на батьківщину предківську. Мабуть, не варто було цього робити чоловікові: магазин — місце знайомств. І одне таке з них стало серйозним випробуванням міцності шлюбу. Ванда не могла не подобатися покупцям, і не було в тому нічого дивного: так улаштовано Творцем, що чоловіки, а хоч би й підстаркуваті, не можуть не звертати увагу на прекрасне створіння протилежної статі — інакше б світ запався і деградував. І Ванді подобалися компліменти, але її юна жіноча голівка безпомилково підказувала, коли всміхнутись, а коли наморщити носика, з ким перемовитися слівцем-другим, а від кого відвернутися до полиць з товаром, і так, аби той настирливий компліментник сприйняв це як кончу потребу продавщиці, а не жіночу відразу до його персони. То була така собі гра, і Ванді весело було гратися, знаючи, що нічого лихого вона не робить, — навпаки, створює магазину додаткову рекламу. Так вона, сміючись, і казала чоловікові: "Вважай, я частина твоєї комерції. Ти ж знаєш, як виторг зріс, відколи ти мені дозволив працювати? А що я надто кручуся перед покупцями — то брехні заздрих".
Так воно б текло і бігло далі — її життя-розвага у пристойному домі, з пристойним чоловіком, аби не задивився на неї молодий красень, звичайно, художник, і живописець не з посередніх, тим більше, не невдах, які розпускають пір'я, напускають туману, а затим усім камуфляжем — студійка-смітник на верхотурі несвіжого будинку з поламаним ліфтом, ранкове похмілля тут-таки, в майстерні, що править заодно й за житло, і принизливе намагання хоч що-небудь із своїх важко зрозумілих робіт продати перекупникам; а ті, хоч якими б паскудами були, мали якесь сьоме почуття і відбирали з десятків і сотень робіт справді талановиті, а до посередніх ставилися байдуже.
Молодий художник, якому сподобалася Ванда, почав частіше, ніж того потребувала професія, навідуватись до магазину і не дуже говірким був, але так дивився на красуню, що навіть гіпсова копія Венери Мілоської звернула б увагу на ті погляди. І Ванда відчула якусь небезпеку для свого безжурного існування, їй здалося, що цей ірландець гіпнотизує її, а насправді все було значно простіше: їй подобався цей красень, вона ловила себе на тому, що чекає на його візит.
Далі все було, наче в дешевому жіночому романі у м'якій палітурці, виданому на кепському папері: ірландець сказав, що не мислить життя без неї, вони зустрілися потайки, Ванда втратила здоровий глузд і віддалася коханому. Довго шила в мішку не приховаєш, плітки дійшли до чоловіка, запальний поляк не стерпів приниження, відлупцював молоду дружину — та так, що Ванда тиждень відлежувалася вдома. Коли синці й подряпини щезли, вона, слова не сказавши, втекла від Ковальських і поселилася з ірландцем, Ковальський-старший відмовив сина від намагань повернути дружину: "По-перше, сам винен, таку красуню перед очі богеми може виставити тільки повний йолоп, а ти це зробив. По-друге, коли киця налаштована красти, то крастиме, хоч ти її убий. Як почала гидити на килим, то робитиме це, поки з хати не виженеш". Хоча в католицьких родинах окови шлюбу значно міцніші і ритуал розлучення — подія вкрай небажана, кінець кінцем з усім цим було покінчено.
З ірландцем Ванда прожила цілих п'ять років і була щаслива, незважаючи на те, що її коханий Патрік двічі на рік, з точністю атомного годинника, тижнів на півтора відгороджувався од світу фундаментальним запоєм. Коли це сталося вперше, Ванда розгубилася. Не знаючи, що робити, обривала телефони друзів О'Лірі, аби ті якось вплинули на колегу, але всі відбувалися втішаннями, — мовляв, нічого надзвичайного чи загрозливого не сталося, не мине й кількох днів, як Патрік знову буде у формі, це з художниками буває, творчі люди інколи не вписуються в обивательські норми. Ванда знала, що алкоголь робить з мужчинами, — її батько інколи таке виробляв, що ставало страшно всій сім'ї. Дивно, але Патрік, налитий віскі по зав'язку, не був агресивний, — навпаки, казав ніжні слова, обнімав Ванду, майже не спав перші кілька днів і — працював у шаленому ритмі. З перших днів їхнього спільного життя Ванда стала Патрікові натурницею, сеанси тривали довго, але не втомлювали її, бо О'Лірі раптом кидав вугіль, олівець, пензель, дужими руками знімав свою модель з подіуму і ніс на широку канапу.
Патрікові ню з'явилися на виставці і мали успіх. Він так захопився своєю моделлю, що й свої похмурі міські пейзажі став оживляти стафажем, і щораз то була мініатюрна Вандина фігурка. Коли минали дні запою і запійної роботи, виявлялось, що О'Лірі більше одержав, аніж утратив: згодом його алкогольні ескізи ставали закінченими роботами, а деякі він не чіпав, боявся порушити непоясниму гармонію чи дисонанс, продиктовані наркотичним прозрінням.
Гримуча суміш — ірландець і полячка в одному домі, в одному ліжку, — на подив мистецького товариства, не вибухала, а живила взаємини чоловіка й жінки. Статки О'Лірі зростали, він придбав будинок на околиці Чикаго, облаштував у ньому майстерню, в гаражі стояло два авта, черга була за дитиною, але не виходило. Ванда не вагітніла, і те непокоїло її, а Патріку було байдуже: мовляв, ще молоді, не спіши, поживімо для себе. Як переважна більшість ірландців, особливо емігрантів, Патрік симпатизував ІРА, але ті симпатії далі застольних промов не йшли, аж поки заробітки О'Лірі зросли настільки, що міг допомагати братам по крові і боротьбі грішми. Ванда не перечила — сама, якби могла, помагала б землякам із "Солідарності". Але коли Патрік зібрався на далеку батьківщину, аби на власні очі побачити, що там і як, злякалася й молила Патріка не їхати, ніби передчувала лихо. О'Лірі полетів до Ірландії, незважаючи на спротив Ванди, і невдовзі страхи Вандині матеріалізувалися: Патрік загинув од випадкової кулі десь на околиці Дубліна. Поховали його на батьківщині, Ванда літала на похорон разом з друзями покійного, повернулася у Чикаго спустошена, з випаленим серцем. О'Лірі купив будинок на ім'я Ванди, всі свої нереалізовані роботи залишив їй, тож матеріально вона не бідувала, зате душа стала жебрачкою. Усе їй почужіло в Чикаго, бо все навколо жило й діяло, наче й не було тут такого собі Патріка О'Лірі з його талантом, пориваннями, чоловічою силою і любов'ю до неї, розгубленої нині, а ще вчора щасливої жінки. Ванді треба було виїхати з міста, і вона це зробила: продала будинок, купила квартирку в Нью-Йорку, перевезла туди картини й себе, неприкаяну, двадцятип'ятирічну, аби загубитися у неправдоподібно величезному місті, а можливо, і знайти себе з часом на новому місці, у новому житті. Вряди-годи Ванду навідували друзі О'Лірі з Чикаго — дехто по-дружньому, з бажанням допомогти, якщо треба, дехто — з прихованим прицілом на щось більше, аніж звичайне людське спілкування. Оскільки художні осередки Чикаго й Нью-Йорка попри географічну відстань й специфічне творче протистояння були все ж сполученими посудинами, Ванду познайомили з місцевими митцями, її романтична й трагічна доля викликала у них інтерес.
Невідомо у який спосіб її нью-йоркську адресу розвідав колишній чоловік і завітав до Бронксу з пропозицією забути все колишнє і повернутися до нього.
