Стигма - Гужва Валерій

А вже коли митник закінчив порпатися у речах і дозволив іти на вихід, Михайло подивився на розкидані речі, взяв за рукав молодика, який почав був екзекуцію наступного пасажира, повернув його обличчям до себе і сказав англійською: "Поклади все намісце, халамиднику!". Той не зрозумів. Михайло повторив. Молодик пошукав очима своє начальство, покликав: "Тут пасажир щось каже, я не розумію". Підійшов старший за званням і віком митник: "Вот ду ю вонт?" — "Нехай цей ваш стажер покладе мої речі на місце. Для обшуку мають бути причини, і їх треба повідомити, а не длубатися в чужих трусах і шкарпетках. Год дем!" Митник вибачився і рукою показав переростку, що від нього вимагається. "Двадцять років не був на батьківщині. Дякую за гостинну зустріч".

Михайло несподівано для себе розлютився, хоч розумів, що поводиться, як молодий півник. "Все одно не прибереш стигми раба з лобів отаких, як цей викидень з села", — злостився він, прекрасно розуміючи, що село тут ні до чого.

Настрій був зіпсований — той трохи урочистий, трохи сентиментальний стан душі, що огорнув його ще в літаку, а особливо коли вийшов на трап і вдихнув рідне повітря, трохи приперчене випарами гасу, але все ж чистіше від нью-йоркського. Прошкуючи до виходу, Михайло вмовив себе не звертати уваги на неприємні подробиці — не варті вони були уваги, не за тим летів до Києва, щоб принизитись до дріб'язкового побутового роздратування. Помінявши долари на гривні, він вийшов на площу.

Перед фасадом аеропорту стояли не зграйки, а добрі зграї машин, око Михайла вгледіло серед німецьких і американських авт не тільки давню знайому — "копійку", а й двадцять першу "Волгу", схожу на фортецю на колесах.

Ще коли з батьком у них горшки були цілі, коли його перший шлюб здавався монолітним, як дружба народів СРСР, як блок комуністів і безпартійних, коли без Михайлових робіт не обходилася практично жодна з представницьких виставок, а його ім'я мастили не дьогтем, а медом, батько подарував синові таку саму "двадцять першу" — машина дісталася ветеранові заводу, вважай, задарма.

День наприкінці серпня вродився як на замовлення: сонце, теплінь, м'яке, розімліле повітря полудня. Ванда вгадала з одягом: світло-сірий костюм, світла джинсова сорочка, легкі італійські черевики і дорогі темні окуляри — така екіпіровка могла бути й у середньостатистичного американця, так само як і француза, бельгійця чи поляка, а тепер і українця, який має можливість мандрувати білим світом чи з якоїсь ділової потреби, чи просто так, аби не закиснути вдома. Було, щоправда, трохи парко у джинсі, та у сумці було кілька бавовняних светриків під шию — вдома перевдягнеться.

"Вдома…" Дивна річ, він після стількох років еміграції нарешті тут, на рідній землі, а те, не проказане вголос, лише дума-не слово переймає його єство не безхмарною нестримною радістю, а несподівано тривожним, болючим відчуттям. Після печальної телеграми Михайло постійно думав про батька, давно покійну матір, його опосіли думки по власний вік, неминучість конечності людського шляху. Грудний голос Ванди і ламкий юнацький баритончик сина повертали йому звичну зрілу рівновагу, філософський спокій фаталіста, що на нього він спирався у найскрутніші часи і тут, на батьківщині, і на еміграції.

Водій "Волги", кремезний окоренкуватий дядько у, незважаючи на літню теплінь, шкіряній кепочці-восьмиклинці на голові, жував хліб з ковбасою, сидячи на задньому сидінні з відкритими з обох боків дверцятами.

— Краківська? — запитав Михайло, ставши перед дверима.

— Що? — перепитав водій, перекочуючи за щоками харч, ніби ховрах.

— Ковбаса, питаюся, краківська? — Домашня.

— З магазина чи хазяйська?

— Що, зголодніли?

Водій спершу хотів було послати цього цікавого куди подалі, але, роздивившись, вирішив про всяк випадок бути чемним — хтозна, хто він такий, цей чолов'яга у пристойному вбранні і з нетутешньою шкіряною сумкою. Іноземець? Але чеше по-нашому. Свій? Тоді грошовитий.

— Ні. Просто запах знайомий. На Куренівку мені.

— Далеченько.

— Скільки?

— Кілометрів, мабуть, сімдесят.

— Я про гроші.

— Сто п'ятдесят.

— Яких?

Водій витер руки безрозмірним носовиком, повитрушував крихти з сидіння, накритого стареньким килимом, згорнутим удвоє.

— Отепер точно знаю, що іноземець. З Канади?

Михайлові втішно було гомоніти з дядьком.

— Не вгадали.

— Може, не вгадав, а що з-за бугра, то точно. Гривень, звичайно. За бакси я й до Житомира довезу. Чи, може, дорого? Підіть розпитайте у нашого брата-грача, а як хочете — у таксистів. Щоб знали: Іван Пимонович не дурить. На таксі — всі двісті, повірте, запросять.

— Вірю. Поїхали.

— Чекайте, я зараз. Черга тут у нас, щоб мужики не образились.

— Скажіть, що в мене колись така сама "Волга" була, згадав американець молодість, в іншій не поїде.

— Правда?

— Я сюди не брехати приїхав.

Під колеса послався автобан, трохи схожий на американський, пролітали за вікном соснові посадки, "Волгу" обганяли джипи-японці, німецькі БМВ, мерседеси, інколи й "жигулі". Іван Пимонович вів по-хазяйськи.

— Спішите? — спитав він ще на виїзді з аеропорту.

— Наче ні.

— Не люблю ганяти без причини. Ви ж шоферували, то знаєте: цей агрегат як розженеться, кілометр по інерції біжить. Дурники гальмують, як скажені, гуму палять, а я цих штук не люблю — ні на трасі, ні в місті. Давно в Києві не були?

— Давно. Років двадцять. Чи й більше.

— Тоді я вас лівим берегом повезу, не впізнаєте міста. І ближче буде.

Водій покрутився по мостовому переходу і повів автомобіль Праворуч, з'їхавши з траси. Не скоро Михайло почав упізнавати, як саме вони їдуть, аж поки не вибралися на Броварське шосе і не тернули знову праворуч. Аж до Північного мосту та й за ним пролітали перед очима світлі дев'яти-, шістнадцяти-, двадцятииоверхові будинки, зігнані докупи планувальниками. Mоже, на красивому вилизаному макеті задум архітекторів має цілком пристойний вигляд, але від Києва тут не було ані крихти: ті ж "Черемушки" часів Хрущова, хіба що замість п'ятиповерхових карликів було зведено будинки-акселерати. Якби не праний берег Дніпра з банями церков — Видубичі, Печерська лавра, Андріївська, навіть без скепсису корінного киянина впадав в око його величність стандарт. Але масштаб вражав. Михайло пам'ятав Русанівку, Березняки на початку будівництва і потім, коли в будинки в'їжджали новосели, малював тут, намагаючись вдихнути хоч якусь поезію в будівельний хаос.

На перехресті Михайло завагався на мить: звертати праворуч ми ліворуч, бо нова траса, що піднімалася вгору, збила йому приціл; але водій упевнено проїхав уперед і вже там повернув як треба, — і вони під'їхали до подвір'я, на якому малий Михайло Джміль учився ходити. Дерев'яного паркану не було — натомість високі цегляні стовпчики, плетиво металевої огорожі між ними і густа шпалера підстрижених кущів. Мабуть, батько пустив приспані гроші на ремонт. І на паркан вистачило. Думав про сина…

Він здивувався собі: думає казна про що, проте схоже було, що то захисна реакція проти скаженого серцебиття, судоми ностальгії, стану невагомості душі, котрій потрібен був час, аби віднайти рівновагу і відчути знову земне тяжіння.

Михайло постояв трохи, тримаючись за дверцята "Волги", роззирнувся навколо. Дивом зберігся цей куточок. Усе можна впізнати: будинок Шудрів навпроти, сусідські оселі вище і нижче. Далеко вгорі — новий масив, розпочатий, ще коли Михайло був тут.

Він розрахувався з водієм і рушив до хвіртки, але зупинився і гукнув до Івана Пимоновича:

— Зачекайте.

Водій вимкнув стартер.

— Щось не так?

— Усе гаразд. Скільки ви за день заробляєте — так, у середньому?

— День на день…

— Кажу: у середньому.

Іван Пимонович стенув плечима.

— Кажіть, що треба, а там побачимо.

— На Берковці і назад. Заженіть свого коня у двір, відпочиньте, а я розберуся, що й до чого.

— Вважайте, на весь день… Ще стільки — і я до ваших послуг. Ворота зсередини були на замку. Михайло ступив крок до дверей у дім — вони розчинилися, на порозі стала жінка у чорній хустці, придивилася до гостя, сплеснула руками:

— Михайле Єфремовичу, горе яке в нас! Нема нашого годувальника, царство йому небесне! Приїхали нарешті!

Ще не остаточно стара, повна, колись гарна собою жінка ступила кілька кроків назустріч прибульцю і, вочевидь, хотіла його обійняти, але в останню мить тільки взяла його руку обома, схилилася і заплакала, примовляючи: "Горе яке, горе, дай, Боже, нам пережити твоє випробування!"

Михайло не відразу, але досить швидко зрозумів, що перед ним та жінка, з якою жив його батько останні два десятки літ. Після смерті матері він довго був самотнім, аж поки не домовився з молодою, як на його вік, удовицею з Сирця, аби прибирала, прала, давала лад обійстю і хаті. Михайло бачив її тут, коли останній раз перед тим, як спробувати втекти за кордон, навідував батька, і, звичайно, не запам'ятав, як її звуть. Хоча, може, це хтось інший? Запитувати було якось незручно, то він, вивільнивши руку, попрохав відчинити ворота.

— Це ви мені давали телеграму? Даруйте, як вас величати…

— Галина Яківна я, Галина Яківна… А телеграму сусіди давали, Шудри, мати чи дочка, не знаю… Бо я боялася — щось не так зроблю… До Америки все — таки…Проходьте, проходьте в дім, будь ласка. Боже мій, Боже!

На другій хвилині знайомства Михайло відчув якусь непоясниму неприязнь до цієї надто запопадливої, як йому видалося, і надміру демонстративної у проявах печалі жінки. Наскільки він знав, батько так і не взяв з нею шлюбу, тай чи спали в одному ніжку — теж було невідомо.

— Чи є хтось зараз у Шудрів, не знаєте?

— Мають бути, стара то точно є. Горе нам яке, Михайле Єфремовичу!

Оте "нам", удесяте сказане, коробило Михайла, але, хтоз-на, може, Галина Яківна мала право на ці слова?

Треба було йти до сусідів. Михайло добре пам'ятав Євдокію Пилипівну та її дочку, з Тетянкою вони росли у повоєння. Вона була старша від Михайла і поблажливо ставилася до його по суті пінячих витівок, що їх він вважав виявом особливих почуттів до сусідки. Чотирнадцять хлопцеві і шістнадцять дівчині — вони існували тоді в різному біологічному (Михайло всміхнувся, вживши подумки це слово) часі, проте Тетяна не гнівалася на Михаська, коли той робив різні капості кавалерам, котрі почали упадати за нею…

Михайло знав, що чекатиме на нього тут, принаймні передчував: непросто буде йому повернутися, минуле неодмінно виповзатиме з кожного кутка, дивитиметься на нього з гілок яблунь, з терас, нині заплетених виноградною лозою, з давніх фотографій на стінах, з його давніх, подеколи ще студентських робіт, розвішаних у залі їдальні; воно прозиратиме в очах людей, яких так давно не бачив і які зістарилися за цей час так само, як і він, — де тут подінешся…

— Ну що, впізнав стару? — спитала Євдокія Пилипівна, обіймаючи гостя. — Тільки не бреши.