Стигма - Гужва Валерій
Невже цей знак на руці — стигма? Про стигми колись оповідав батько, як розповідав про рани Христові. Ця думка недовго володіла Єфремом. Яка стигма, ще чого, хіба він мученик? А якщо покара зате, що вчинив, то це ще більше безглуздя, бо вини за собою Єфрем не почував. Катюзі — по заслузі, прости, Господи.
Та — дивна річ — якихось заледве десять хвилин простояв Єфрем під яблунею, надивляючи світлий туманець, крізь який світили жовті боки гарбузів на терасі, а знаку на його правиці не стало. Геть не стало, наче не було!
Він оповів цю пригоду — і сон, і те, що сталося з рукою — Надійці. Вона слухала так уважно, з таким напруженим і зляканим обличчям, що Єфрем пожалкував: не треба, мабуть, було лякати и дружину. "Це добрий сон, Єфреме Івановичу". Надійка же не могла звикнути називати чоловіка на "ти", хоч він сварився. "Батько ваш знак дав, що знає: не забули ви його. А з рукою в тебе — це ти щось колись таке зробив, що воно про себе нагадує. Може, на роботі? Кажеш — стигма? Я такого не знаю.
Піду помолюся за тебе". — "Ще чого. До церкви тепер ходу й ходу. Вдома за дитину помолися і за себе".
На початку жовтня Надійка відчула, що час, і Єфрем одвіз її в пологовий будинок на Подолі. Народила вона легко, зайвого дня не хотіла лишатися у лікарні, і вже на третій день щасливий батько повіз дружину і сина додому. Коли Надійка вперше розпеленала малого, Єфрем дивився на рожеве тільце з ніжністю й острахом: шукав, не дай, Боже, на синові знаку, схожого на той, що час від часу з'являвся на його руці. Чистий був малюк, рожевий і святковий для батька — що вже казати про матір…
II
По твердому гумовому ободі ілюмінатора, герметизатору й амортизатору лінзи, повзало крихітне сонечко, іноді воно намагалося вибратися на поліровану прозору поверхню, але маленьким лапкам ні за що було зачепитися, і сонечко зсувалося на обід і помалу повзло по ньому, інколи намагаючись розкрити червоні хітинові надкрилля з чорним накрапом і вивільнити іграшкові слюдяні крильця, аби спробувати злетіти. У сонечка нічого не виходило — надто кволим було, та й взагалі то загадка: як воно потрапило у тулуб турбореактивного літака, скільки місяців літало отак тисячі й десятки тисяч кілометрів у анабіозі, живе й неживе, десь у потаємній шпарці, звідки його не змогли видобути потужні пилососи, що ними прибиральники час від часу чистили салон. У літаку було тепло, навіть жарко — і маленька комашка відгукнулася на теплінь, її біологічний годинник заспішив, і тепер вона, ледве відкривши своє дихальце, мікроскопічну стигму, намагалася відповідати тому ритму життя, котрий для неї по-справжньому ще не настав.
Михайло схотів було забрати комашку з собою, аби випустити її вже в Києві, у своєму дворі, але передумав, бо не був певен, що довезе сонечко живим: літак сідав у Франкфурті, треба було звідти дістатися до Дюссельдорфа, а вже потім летіти в Україну. Нехай уже тут, у літаку, живе, може, й вибереться на волю. Як він колись — давно, дуже давно. І чи ж — на волю?
Певно, що так. У Дюссельдорфі Михайло Єфремович Джміль мав зустрітися з німецьким галерейщиком Куртом Ціммерманом, аби обговорити купу проблем, і серед них найголовнішу: чи варто заходитися персональною виставкою. Ціммерман вважав, що така виставка матиме успіх, у тому числі комерційний, бо за рік продав уже з десяток робіт Михайла до приватних колекцій, і сподівався, що преса підігріє інтерес до виставки живопису заокеанського художника. Ціммерман рекламував Джмеля саме як американського митця. "Америка — країна емігрантів, не варто вам до пори розкривати подробиці своєї біографії, — радив Курт Михайлові, коли вони познайомились на нью-йоркському вернісажі років із вісім чи десять тому. — Німецька публіка, чесно кажучи, не дуже любить американське мистецтво, воно трохи, як би сказати точніше, безсердечне, чи що. Ні, це буде неправильно. Геометричне — теж неточно. Холодне — от, мабуть, те слово. І ось — виняток. Тобто ваші, пане Майкле, роботи. Вони зігрівають душу, зачіпають вроджену німецьку сентиментальність. Я обіцяю успіх і в Німеччині, і в Європі".
Михайло тоді довірився Ціммерману і не програв. Його перші виставлені в Гамбурзі, Бонні й Дюссельдорфі роботи було досить швидко продано, і це ще більше піднесло авторитет Михайла Джмеля у середовищі американських колег.
Попрощавшись із сонечком, котре закуняло, щойно літак зупинився на франкфуртському летовищі, Михайло вийняв дорожню сумку з гнізда полиці над головою, перечекав, поки вервечка пасажирів звільнить прохід поміж кріслами, і рушив до виходу на трап.
Митницю він пройшов швидко, вийшов з приміщення аеропорту, махнув рукою до збіговиська таксііпоїхав на автобусну станцію. За півгодини на Дюссельдорф відправлявся двоповерховий "Мерседес". Михайло купив квиток, дві пачки міцних німецьких сигарет з американського тютюну у непоказній картонній упаковці, зайшов у кімнату для курців і затягнувся стримано. Загалом варто було б покинути цю звичку, Михайло вже не раз пробував, але як тільки починав роботу, вертався до сигарет.
Він підійшов до дзеркала над умивальником і придивився до свого обличчя. Подався, звичайно, але все ще в межах пристойності. На свої шістдесят з гаком мав цілком пристойний вигляд: мінімум сивини, мішків під очима немає, поголений, молодцюватий, у пристойному костюмі, яскраво-голубі фамільні джмелівські очі ще не вицвіли, чуб, щоправда, зовсім не той, що був пару десятиліть тому, але ж не лисий. Михайло зняв затемнені окуляри, які оптимізували враження від побаченого, нахилився ближче, спостеріг дрібні й тонкі зморшки під очима, але загалом лишився задоволений. Добре, що поспав, коли перетинали океан.
Удень він уже був у Дюссельдорфі. Ще з дороги перетелефонував Куртові Ціммерману. Гадав, що зустрінуться в галереї, але німець запросив гостя додому. При автобусі була дівчина, щось на штиб стюардеси. Михайло розпитав її і порадів, що можна зупинитися неподалік від будинку, де мешкав Ціммерман. Удруге був у Дюссельдорфі Джміль, і цього разу місто йому не сподобалось — якесь сіре й неохайне. Постояв трохи біля пам'ятника Гейне, що в парку побіля потрібного йому будинку. Не дуже шанували місцеві комунальники пам'ять генія — запилюжений був пам'ятник, недоглянутий. "Помста за поему "Германія"? Чи за нечисту арійську кров? Невже так примітивно?" — подумав мимохіть.
У Ціммермана його чекали, навіть стола було накрито. "Дружина у внуків, то даруйте за скромну трапезу", — казав Курт, всадовлюючи гостя проти себе.
Випили "Смирновської", зголоднілий Михайло віддав шану і шинці, і сиру.
Ціммерман також курив, але — сигари. Перейшли до його кабінету, сіли у шкіряні крісла. Англійською обоє володіли не сказати досконало, але пристойно, отож бесіда була прозора для обох.
"На минулому тижні я продав дві ваші роботи. Гроші переказано на нью-йоркський рахунок. Може, я поспішив? Ви ж, по-моєму, ідете далі? Якщо потрібні гроші — будь ласка". — "Ні, ні, дякую, проблеми немає". — "Здається, ви — до України? На батьківщину покликало серце?" — "Можна й так сказати". — "Вас запрошено, чи то власна ініціатива?" — "В Україну мене і досі не запрошують". — "Чому? У вас солідне ім'я і в Штатах, і у нас. Знаєте, кому я продав два полотна? Французу Шарлю Готьє, у нього галерея не гірша за мою. Це — визнання, маестро". —"Ви ж знаєте давню мудрість: нема пророка на батьківщині. Тільки не подумайте, що я про себе надто високої думки. Інколи прикро, звичайно, тепер колеги могли б і запросити". — "О, так, дев'яності роки — не сімдесяті і не вісімдесяті. Це ж скільки ви на еміграції?" — "Майже двадцять літ. І, завважте, зберіг громадянство. Поміняв в українському консульстві есересерівський паспорт на синій з тризубом. Отак з грін-кард і подорожую". — "Я поважаю ваші патріотичні почуття, але ж це завдає вам зайвих клопотів. Американський громадянин — це бренд, а громадянин України у Штатах — щось екзотичне".
Михайло всміхнувся — Ціммерман мав рацію. Вони довго розмовляли про майбутню виставку. Курт хотів улаштувати її в Берліні, столиці колишній і теперішній. "Знаєте, навіть Гамбург для такої події — провінція. Берлін нині збирає і інтелектуалів, і ділових людей, і мистецькі кола, ну, й політиків, звичайно. Виставка у Берліні — це щось, повірте. Ви думали про афішу? У мене є кілька пропозицій, варіантів. І хотілося б ще раз переглянути з вами буклет. Може, щось свіже запропонуєте? Бо на часі вже подавати його до друку, з вашого дозволу. Ви й досі наполягаєте, щоб, окрім німецького й англійського, був іще й український текст? Це що — принципово?" — "Мені б дуже хотілося". — "У такому разі доведеться вам самому читати коректуру, бо я навряд чи швидко знайду нині фахівця". —"Чому? А Мюнхен? Університет? Я, звичайно, не відмовляюся, зроблю все, почитаю, але… Можу затриматися на батьківщині".
Сигарета в руці Михайла догоріла до фільтра, він цього не помітив, підніс до губів і обпікся. "Чорт! Вибачте". Ціммерман придивився до гостя. "Здається, щось вас непокоїть. Якщо я можу…".-" На жаль, пане Курте, тут нічим не зарадиш. Батько мій помер. Дізнався із запізненням, поховали без мене, лечу на його могилу". — "Співчуваю вам, щиро співчуваю. Мій батько, даруйте, що я про це кажу зараз, давно вже… Він був солдатом на вашій землі. Історія, що тут удієш. Він повернувся, але жив після війни недовго — поранення, нестатки. Він ніколи не кричав: "Хайль Гітлер!", повірте".
Для врівноваженого і респектабельного галерейщика, ще й німця, ті слова були не тільки несподіваними, але й непояснимими для Михайла.
"Чого це ви, Курте? Ми живемо в іншому світі, дяка Богу. Я був малим, дуже малим, біля нас у війну стояли ваші співвітчизники. Трохи брутальні, правда, — то тепер я так собі думаю — але щоб образити когось ні сіло ні впало, — ні, не було. Та припинімо цю балачку. Не ми з вами затіяли ту бійню".
Ціммерман умовляв Михайла переночувати в нього, але Джміль не погодився: літак з Франкфурта доволі ранній, є ризик запізнитися, тож краще дістатися до аеропорту заздалегідь.
Ціммерман одвіз Михайла до автобуса, і за якусь годину Джміль знову дивився крізь вікно на далекі вогні осель і темні масиви дерев уздовж автобану.
Михайло не думав, що смерть батька подіє на нього аж надто емоційно.
