Стигма - Гужва Валерій

Валерій Гужва

Стигма

Необов'язкові зауваги

Уже й не знати, відколи з'явилася потреба написати цей роман. Щось подібне до хвороби — без фізичних познак. Почали снитися якісь епізоди; вранці від них і сліду не лишалося — тільки відчуття, що не мину цієї кари, колись покладу перед собою папір і почну. Не мав якогось хоча б приблизно окресленого плану. Пустився у плавання без мапи, без певної мети. Хоча ні. Мета, звичайно, була.

Ті люди, ті персонажі, що ними мав бути заселений, наповнений роман, ті витворені уявою і матеріалізовані на папері чоловіки і жінки, той час, у якому поселяю їх, їхнє життя, любов мають бути справжніми для читача.

Коли тримав зручну гамбурзьку ручку, не міг позбутися тривоги, яку раніше визначив як хворобу. Хочу того чи ні, люди, які прийдуть на ці сторінки, не безтілесні. За тим чи тим фантомом, хоч круть, хоч верть, стоять долі, вчинки, риси характеру якихось реальних людей.

Навіть у модерному, не шанованому мною жанрі фентезі, серед макабричних героїв молодіжних опусів, пересипаних неформальною лексикою, у безкінечних періодах потоку свідомості все одно проглядаються проекції реального світу. Що вже казати про традиційну літературу — вона наскрізно, природно матеріальна. Недарма еталонні її зразки, просвічені літературознавчим рентгеном, розгризені до коми дослідниками, мають у своїй основі, у творчому "підчерев'ї", реальний час, реальних людей, хоча не в цьому їхня суть і мета.

Кажу про це не тому, що чогось остерігаюсь, — завжди був далекий як від самоприниження, так і від марнославства, — а для того, аби читачі, котрі мають звичку "впізнавати "персонажів і розмахувати руками: "Не ж Ікс Петрович! А це — Ігрек Іванович!", трохи зменшили оберти своїх "прозрінь". Багато схожих людей на білому світі, багато подібних доль. Перед вами всього лиш роман, так звана художня література, котру як поняття англійська мова визначає точним словом "fiction "— тобто фікція, вигадка, белетристика.

Так воно і є.

Автор

"Якщо припустити, що життя людське може бути кероване розумом, то знищиться можливість життя".

Л. Толстой. "Війна і мир"

"Стигма, и, ж. 1. Іст. У стародавній Греції — клеймо на тілі раба або злочинця.

2. Мед. Кривава виразка аболервона пляма на тілі людини; загальна назва різних шкіряних захворювань, викликаних істерією.

3. Зоол. У павукоподібних, багатоніжок і комах — отвір, яким відкриваються назовні органи дихання; дихальце".

Словник української мови в XI томах, т. IX, 1978.

І

На косогорі притулився дім, не схожий на сусідські, що обступили вузьку куренівську вуличку, котра дерлася від дніпровської улоговини, від нижньої Кирилівської до лисих висот Сирця і закінчувалася несподівано, так і не добігши до якоїсь іще, аби перетнути її, утворивши перехрестя, або хоч діткнути сусідку вгорі крайнім своїм будинком.

Нічим не кінчалася вуличка. Останній дім на белебні дивився вікнами на нічийний простір, порослий жорсткою травою, бур'яном і колючими кущами, побитий, наче віспою, калабанями із зеленкуватою водою. Вони пересихали спекотним літом, але на дні виживала рідка руда глина — сонцю несила було її висушити. Не могли її вичерпати і мешканці кутка; вони набирали багно у відра і тягли у двори, аби обмазати повітку, клуню а чи підновити обсипану глину на стінах хати.

Всі будинки і будиночки — по ліву і по праву руку — було колись поставлено впритул до щербатої бруківки, хіба що благенький палісад і кущі смородини трохи затуляли вікна, вибалушені на вулицю.

А цей стояв у глибині двору — наче виклик сусідам. Стіни — З червоної цегли, не білені; на вікнах дубові віконниці, щоправда, ніколи не зачинялися.

Обійстя з лівого боку вулиці збігали вниз косогором, а двори навпроти дерлися вгору. У тих, хто оселився під горою, рівної землі було небагато — ліньки вкопуватися. Хто вони, китайці чи індуси? Землі вистачало під картоплю, таку-сяку городину, садок — то й нехай.

А от за цим цегляним будинком на півгори ішли тераси. їх тримали корінням яблуні, вишні, сливи, зарості малини. З вулиці не було змоги роздивитися, що там, за парканом; та якби хтось і виліз на огорожу, побачив би лише крони дерев, що ховали дім від стороннього ока.

Архітектор і виконроб цього досить дивного будинку був старостою церкви, що височіла на горі з дев'ятнадцятого століття. Дивакуватий був той християнин, бо поставив дім на дві половини — чоловічу і жіночу, з двома входами, яко магометанин. Може, й гадки не мав, що чинить, як басурман, а просто готував заздалегідь гніздо для нащадка, аби лишався, як виросте і заведе сім'ю, при ньому, патріархові.

Так чи інак, а вийшла з того химерія. Хоч у які б двері ти зайшов — мав простувати широким коридором уздовж вікон, минаючи двері кімнат, по чотири з кожного боку. Посередині розташувалася простора зала з окремим виходом на галерейку, що вела до кухні.

Сусідські будинки світили вікнами в один бік, у двори виходили глухі стіни. Прадід, одначе, подбав, аби його житло не було казематом: вікна виходили і до вулиці, і у двір. Та, власне, здоровий глузд підказував, що не можна лишати анфілади напівсліпими.

Єдиний нащадок церковного старости Іван Оникійович Джміль звів на обійсті стайню з такої ж червоної цегли, як і будинок, завів двох жеребців сірої масті, дрожки на ресорах. Найняв дід і конюха, поселив мужичка-мовчуна в будинку, аби завжди був під рукою, хоча хазяїн виїздив нечасто.

Подейкували, що син у Оникійовича знайшовся після того, яку домі поселився конюх, але були то плітки сусідів, заздрісників — чорноротих в усі часи хоч греблю гати.

Син у Івана Оникійовича народився саме під Новий рік, і записали його вже у двадцятому столітті. На ту пору щасливому батькові було за п'ятдесят, і це, мабуть, додавало снаги пліткарям, хоча син був схожий на батька як дві царські десятки.

Увесь рід Джмелів був чіпкий до життя, топтали ряст довго. Прадід — майже до ста, дід — до вісімдесяти з гаком. Жив би й довше, аби не та веремія, що зчинилася навколо Бога і церков у більшовицькій державі. Великі київські церкви обійшла хвиля обпльовування й руйнації, а от на маленьку церковку на узвишші, що з нею зрісся рід Джмелів, напосілися комсомолята. Спершу мітингували, а потім почали трощити іконостас, бити кольорові вікна, виламувати свинцеві старовинні рами. І отут, посеред п'яного шабашу, коли найзаповзятіші атеїсти роздумували, як добратися до хреста, на цибульці бані, вгорі, над рейвахом і чорнослів'ям, на вузенькій галерейці аж під куполом з'явилася фігура Івана Оникійовича. На тоді йому пішло на дев'ятий десяток. Як він опинився у церкві, оточеній звідусіль паскудною юрбою, як зумів непоміченим дістатися горішніх кордонів церквиці — було загадкою.

Потім уже на кутку виникла легенда про те, що від будинку Джмелів до церкви за непам'ятних часів було прокопано підземний хід і саме ним скарбник пройшов до церкви. Богомільні старушенції гомоніли між собою і про те, що Івана Оникійовича Божа Мати накрила своїм омофором, аби сховати від очей бузувірів. Хтозна, як воно було там насправді, але церковний скарбник (батюшка давно вже покинув мирян і церкву, втік кудись, подейкували, що до Криму) став на оборону покривдженої і зневаженої віри. Він кидав униз, в налиту зненавистю юрму, слова про милосердя Боже, про Господній суд, а наркотизована безкарним руйнуванням молодь реготала. Внизу були прийшлі з Подолу молодики і один свій, пришелепкуватий бугай, котрий на свята і після них тинявся сусідськими дворами, випрохуючи дармову чарку.

Дід Джміль не чув своїх слів — таке ревище чинилося. Вже хтось запалював уламки іконостаса і покидані на купу ікони. І ван Оникійович закричав несамовито і стрибнув з-під купола, розкинувши руки, наче крила ластівки. Він упав на одного з харцизів, зламавши йому шию своїм сухим, але ще не оджилим тілом.

Молоді варвари рвонули із церкви врозсипну. Вогонь тільки лизнув ікони — і змалів, погас, напустивши благовонного чаду. Посходилися жінки, винесли тіло Івана Оникійовича, поплакали.

Поховали його на Сирецькому кладовищі. Син скарбника на тоді був у від'їзді — як ударник праці переймав досвід у Москві. Як найліпшого шевця, відрядила його міська взуттєва фабрика. Єфрем — таке ім'я дав Іван Оникійович синові — по приїзді влаштував дев'ятини по батькові. Зійшовся куток, сиділи по-сільському довго. Якась із бабусь шепнула Єфрему, аби гнав з-за столу Макарчика, недорікуватого здорованя, котрий мостився біля слоїка з варенухою, і сказала, чому не місце гевалу на поминках.

Єфрем, високий, з довгими руками, трохи рудуватий, з чорними бровами — недарма прізвище роду було джмелине (плітки про його походження були таки дурними теревенями), слова не сказав Макарчику, висмикнув його за шкірки з лавиці і повів до хвіртки так само мовчки. Той щось лепетав з переляку — дарма що здоровань, норовом не міг похвалитися. Викинувши хлопця на вулицю, сказав, защіпаючи хвіртку: "Побачу в господі — уб'ю". Коли той поплуганився вгору до своєї хати — вона була крайньою на вулиці, Єфрем сам до себе сказав: "Уб'ю".

Хата Макарчика згоріла взимку, а в ній разом із сином загинув батько Макарчика, такий самий, як і син, бовдур і нероба. Мати втекла від чоловіка давно, витримала років три подружнього щастя, а потім подалася світ за очі. Бачили її десь на Деміївці, переказали чоловікові, але той і пальцем не поворухнув, аби повернути дружину: "На мій вік сук вистачить…".

Казали, що пожежа спалахнула з вини хазяїв: понапивалися, перегріли грубу, бо мерзлякуваті обоє, от вам і кострище на весь куток.

Єфрем Іванович сказав на допиті те саме, що й сусіди. Хоча розпитували його найдовше, бо хтось переказав міліції пригоду з Макарчиком у церкві і на дев'ятинах, але доказів жодних не було, та й літній слідчий знав тутешню манеру нишком показати пальцем на сусіда, навіть доброго.

Так чи інак, а вулиця була переконана, що то саме Єфрем Іванович помстився за смерть батька, більше того — вважала, що вчинив справедливо. Правду знав один Єфрем Джміль, і та правда йому не муляла.

Може, й наймолодший на тоді Джміль пішов би по батьковій церковній лінії, але парубоцькі його літа наспіли у часи нервові й непевні, коли Україна, її достойні мужі були за крок від утілення давніх мрій, коли доти загалом патріархальний Київ завирував, звихрився, зацвів прапорами, вибухав мітингами.

Може, вся та веремія не зачепила б молодого шевця Єфрема, аби не Гриць Шудра, син сусіди Онисима Христофоровича, одноліток і нерозлийвода приятель з дитячих літ.

Онисим Христофорович мав незвичайну для куренівського кутка професію — фотограф, і то неабиякий.