Стигма - Гужва Валерій

Не твоя це, Джмелю, поки що Україна. 1 не моя. Хіба не так, Євгене?

Михайло вперше почув, що вона обійшлася без по батькові.

— Михайло тобі, Тетяно, ніколи про стигму не казав? Що ми тавровані?

— Чула, чого ж.

— Ти, мабуть, маєш рацію, гаряча голово. Тільки тавро це не свіже, радянське, йому майже три з половиною століття. Богданчики, даруйте, срані, а не президенти. Все. Скінчив. Аплодисментів не треба. Роби своє, Михайле. Я — своє. Тетяна — своє. Я так розумію незалежність.

Дідула розхвилювався.

— Може, досить на сьогодні і сантиментів, і пафосу? Я згодна з тобою, Євгене, але Гайд-парк закрито. Чи це неможливо? Давайте краще вип'ємо зате, щоб Михайло повертався частіше.

— Та я б не їхав узагалі. Забрав би своїх, хай там що. Але… Дерево пересаджуєш — і то ризикуєш. Чи прийметься, невідомо. Я пам'ятаю, яку цьому дворі було. Не схотіли рости дерева — і квит… Будьмо. За нас.

Бригадир умовив Михайла обшити стіни майстерні вагонкою, і весь цей простір задихав, зажив новим життям: геть вивітрився сталий запах плісняви і земляної вогкості, світло-жовта емаль, що нею пофарбували дошки підлоги, давала ефект ще більшого наповнення світлом і без того світлої зали з вікнами на півстіни. Нічим не гірша майстерня, ніж та, в якій він працював у домі Ігора Швеллера під Нью-Йорком. Ні, краща, просторіша, а головне — своя. Він загодя заздрив Дідулі: тут не схочеш — а все одно працюватимеш. Кілька разів на день він заходив сюди з відчуттям, яке важко було визначити. Не була то радість господаря, для якого ремонт — позаду, не втіха власника, котрий придбав нарешті бажану річ. Точніше, мабуть, було б сказати собі: стаєш, Джмелю, дитиною, яка побачила нову іграшку, вперше взяла її в руки і не знає, з ким поділитися своєю радістю, захватом, бо тримати це щастя в собі немає можливості.

Кілька днів Михайло працював у майстерні. Йому дуже схотілося написати портрет з ескізів, котрі лишилися після відвідин кума Івана Пимоновича з дочкою, — Михайло, маючи зайвий час, сам нагадав про обіцянку.

Підполковник привіз свою доню в неділю. Тут, за межами службового кабінету, у цивільному строї, батько ще більше сподобався Михайлові, а дочка, Марійка, його просто зачарувала. Чорняве густе пряме волоссячко, карі очка з пухнатими віями, кохтинка з вишивкою — ну просто тобі україночка з плаката.

Коли він сказав про це батькові, той усміхнувся, але усмішку навряд чи можна було вважати безтурботною, була вона радше стриманою.

— Вам видніше. Україночка, кажете? Так, звичайно, тільки мати в неї осетинка.

— Виходить, ваші гени перемогли.

— І даремно. Красуня була мати.

— І Марійка — красуня.

Дівчинка швидко призвичаїлась у дворі, побувала в усіх кімнатах дому, він їй сподобався. Михайлові й батькові коштувало зусиль, аби всадовити дівчинку на півгодини.

Михайло працював пастеллю, йому здалося, що ця техніка найкраще підходить.

Побачивши себе на картоні, Марійка подивилася на дядька Михайла, потім на тата.

— Це — я?

— Не схожа хіба?

— А я не знаю…

Михайло зробив кілька ескізів олівцем, а потім, зайшовши в роботу, запропонував позувати підполковникові Розірвипілці. На превеликий подив Михайла, той відмовився:

— Не буду забирати у вас час, Михайле Єфремовичу. Незручно. Домовилися, що навесні, коли Михайло планував повернутися, вони зустрінуться утрьох, оце як тепер.

Михайло працював над Марійчиним портретом з іще не дуже сформованим відчуттям, що наближається до чогось значущого. Він знався й раніше з цим непевним, хистким станом, коли за рутинною роботою, рухами пензля, несподіваними паузами десь там, глибоко, інколи й поза свідомістю, виникає привид мети, до якої має рухатися. Мета ця окреслювалася поступово, вона не мала матеріальних форм і була значно вища від тої конкретики, що нею переймався. Михайло починав розуміти: портрет дівчинки Марійки — не самоціль, він має стати частиною композиції. Яка то мусила бути композиція, він не знав, не уявляв навіть у найзагальніших рисах її об'єму і неминучої реальності у деталях, колориті, техніці виконання, зрештою. Часом ним оволодівав сумнів: а що як з усього того, з тієї тривоги і невизначеності вийде якийсь тривіальний пшик на кшталт пафосного полотна під назвою, скажімо, "Молода Україна", або "Світанок країни", або ще щось таке. Тут не врятують ні чудова натура, що трапилась йому, ні якась карколомна техніка: якщо проглядатиме раціо, робота заздалегідь приречена стати до шереги вжиткових речей, не виправдавши сподівань, що нині сповнювали його бажанням думати на рівні, далекому від конформізму, до якого схильні імітатори мистецтва, будь-яких його відмін. Ця загальновідома і найчастіше зраджувана на практиці істина не давала Михайлові можливості зупинитись у пошуку і — він знав це — ще тривалий час супроводжуватиме його, і невідомо, чи ця безрозмірна у часі вагітність закінчиться пологами.

У будь-якому разі він був щасливий з того, що душа його виходить з батьківського дому не порожня й пригнічена, а наповнена бажанням відновитися і жити не впорожні.

Напередодні від'їзду Михайло вибрався сходами на гору, обійшов фундамент, розчищений галичанами. Він був надто великий для майбутньої каплиці, його периметром бригадир планував пустити огорожу, а саме святилище поставити посередині на підвищенні, куди мали б вести сходи. Михайло розповів Євгенові Петровичу про цей задум і попросив, аби проектанти зважили на думку простого будівельника, — часом хитромудрі вигадки професіоналів ніщо проти здорового глузду й природної естетики звичайної людини.

Надвечір Михайло ходив з драбиною садом, зривав останні яблука, спакував їх до дорожньої сумки. Крім яблук, віз Ванді кілька червінців з потаємного сховку — зробить собі якусь прикрасу.

На прощальну вечерю прийшли Тетяна з матір'ю. Дідула приїхав з ночівлею — хотів проводжати Михайла до Борисполя. Сиділи по-домашньому, неспішно, гомоніли про всяку всячину. Євдокія Пилипівна наварила вареників: з сиром, з картоплею зі шкварками. Дідула сидів між жінками.

— Ви, Євдокіє Пилипівно, як ліпитимете наступного разу вареники, не забувайте про нового сусіда.

— То ви Тетяні кажіть, у мене, старої, пам'ять не та.

— Е, не кажіть. Хіба Тані — до старого драба? Молодим — про молоде, а нам з вами — про основи, про світобудову, яка без вареників — ніщо.

Тетяна не втрималася:

— Ну, якщо вам, Євгене, тільки вареники потрібні…

Дідулу важко було загнати на слизьке:

— Хтось же їх нестиме в оці апартаменти. Може, й затримається на дегустацію. Таке можливе, Тетяно?

Михайло заплющив на мить очі. Надовго затримався Євген Петрович на передмові, — втім, не про якісь дрібнички йдеться. Взагалі у його віці це майже героїзм — наважитися на рішучий крок.

Жінки невдовзі пішли, наобнімавшися і націлувавшися з Михайлом.

— Ну що, Євгене, — Михайло нарешті переходив з Дідулою на "ти", — піддається Тетяна твоїм зальотам?

— Не знаю, — не відразу відповів Дідула. — Мабуть, здаюся їй смішним. Дон Кіхот…

— Будеш так думати — пиши пропало. Чи не певен, що вона тобі треба? Іди на абордаж, якщо маєш зброю. А як ні — сам вареники ліпитимеш довіку.

Дідула прокашлявся:

— Кажеш, на абордаж? Мабуть, доведеться.

Іван Пимонович приїхав рано. Подивився, чи так поставив машину Михайло. Довго цмокав, роздивляючись майстерню.

Дорогою в Бориспіль говорили мало, Михайло крутив головою, видивляючи у вікно авта нові й нові силуети міста. Дідула придрімав на задньому сидінні — випив учора забагато.

Прощались недовго, бо черга до стійки реєстрації рейсу на Берлін закінчувалась. Здавалося — ще там, у куренівському дворі, що часу в ниххоч греблю гати, а вийшло — ледве встигли.

Сівши на місце біля ілюмінатора (здається, те саме, що випало йому у Франкфурті), Михайло згадав про крапчасте сонечко. Втішно було б побачити його знову. Але ж і літак не той, і пора вже така, що всі сонечка Європи давно позасинали.

Літак потягли до злітної смуги, і Михайло заплющив очі: він теж, як і Євген, цієї ночі спав і спит бачив. Ні про що йому всерйоз не думалося: те, що мав пережити вдома, лягло десь під серце і втишилося до пори; вертання на круги своя починалося і невзабарі мало повернути дружину і сина на відстань дотику, обіймів, тієї тілесної близькості, що її не заміниш жодними сурогатами — нехай хоч і найщирішими, та все ж тільки думками, які сушать душу і мозок, хочеш ти того чи ні.

Турбіни почали ревти всерйоз, і Михайло розплющив повіки, аби на кілька годин попрощатися із земною твердю. Він не повірив очам: по облямівці ілюмінатора, ледь-ледь чеберяючи ніжками, кволо пересувалося сонечко.

Звідкіль узялося воно цієї пізньої пори? Яку божевільну впертість треба мати, аби й досі, на межі вересня й жовтня, не заснути, нехтуючи законом природи, ворушити важкими для комашки хітиновими надкрилками, відкривати й закривати своє маленьке дихальце, мікроскопічну стигму, аби набрати у тільце ще трохи кисню, ще на якийсь час продовжити існування своє, геть відмінне від людського, але по суті таке схоже життя — між першим і останнім подихом…

Грудень 2005 — березень 2006.