Стигма - Гужва Валерій

Лариса була вдячна Михайлові за те, що витримав удар з гідністю, не принижуючи ні її, ні Віктора, ні себе. Часом аж дивувалася, що Віктор з повагою згадував свого попередника, а коли стало відомо про Михайлів учинок (газети якийсь час товклися по його особі й творчості), не співчував тихцем, як дехто, а вважав, що Михайло повівся як мужчина й особистість.

Інженерна кар'єра чоловіка повільно, але стабільно йшла по висхідній, у домі був достаток, ріс син; у театрі Лариса нарешті зайняла свою нішу і не прагнула більшого, її цілком влаштовувала рівновага, яку було б порушено, якби дала волю акторським амбіціям. Нечасто вона згадувала Михайла. Кілька його робіт, що залишилися на стінах квартири, стали поступово звичними елементами інтер'єру і не викликали емоцій.

При чоловікові доля дорослого сина не викликала тривоги. Віктор спокійно поставився навіть до того, що юнак покинув студентську лаву: хай скуштує справжнього життя, якщо йому хочеться, з освітою встигне. Взяв його до себе на завод, знав коло друзів, — одне слово, матері не випадало нарікати, що син пустився берега. То вже опісля почалися історії не вельми приємні. Син одружився, пішов у прийми в сім'ю, яку важко було назвати благополучною. Невістка, довгонога, з осиною талією і нічогеньким личком, працювала манікюрницею, закінчивши курси після школи, була неврівноважена і претензійна — на тому рівні, що диктувався сімейним вихованням і своєрідними поглядами на життя, зокрема подружнє. Свати були колоритною парою. Торгували на ринку, збивали копійку і судили про все на світі за міркою "вигідно-невигідно".

Родичання було неприємним, вона ледь витримувала їхні візити, а чоловік удавав із себе гостинного хазяїна — заради сина, звісно. Шлюб Костика витримав два роки, на третій молоді люди, вичерпавши ліміт почуттів, розійшлися без претензій одне до одного. Так, ніби погралися в сім'ю — і досить. Ларису й Віктора вони не ощасливили онуком чи внучкою.

З тих пір почалося тривале тиняння сина по світах — не хотів сидіти на місці, не хотів сталості й затишку. Потелефонує з Якутська, Ігарки чи Південно-Сахалінська — і знову плитке, виснажливе очікування вістей від синочка. Про загибель батька він дізнався через кілька місяців після трагедії — бродив тайгою з мисливцями, зв'язку не було. З тих пір Костик побував удома лише двічі, і то по тижню, не більше. Звідки взялася ця пристрасть до бродяжництва, переміни місць — хтозна. 1 не було тому ради, не було просвітку.

Лариса нарешті піддалася нервовій утомі і незчулась, як поринула в сон. Сон був камінний, непроникний, звідусіль захищений алкоголем від гірких спогадів, безвиході, образ, облич, страшного відчуття того, що життя по суті закінчилося. Ще тільки сутеніло. Вона прокинеться близько опівночі і невідомо, що робитиме цілісіньку ніч. Про це вона не подумала, засинаючи.

Кілька днів після зустрічі з Ларисою Михайло ще вряди-годи згадував про неї, про всю ту фантасмагорію. Недаремно Микола відраджував. Щось, певне, знав, не хотів говорити. Але принаймні він тепер вільний від скаутських ілюзій про взаємодопомогу і благородство.

Робота у дворі кипіла. Михайлові свербіли руки і самому щось зробити, але бригадир мав свої принципи: хазяїн є хазяїн, і нічого йому лізти у розгардіяш і бруд; буде щось не так — скаже, коли справу зроблять.

Вечорами Михайло вмикав телевізор, слухав теревені коментаторів і політиків. Шануючи батькову пристрасть, купував майже щодня газети, аби за читанням убити час, а насправді намагаючись на їхніх шпальтах знайти якщо не відповідь, то хоча б натяк на неї. Він і досі не міг зрозуміти, в яку Україну повернувся, — це й було питання.

Йому мало було скепсису Тетяни, олімпійського спокою Дідули, легковажного ентузіазму Миколи Бадиляка, здорового песимізму Івана Пимоновича; він з насторогою читав і слухав запальні статті і промови, з огидою відвертався від безпардонної демагогії лівих. Слова, та й обличчя цих людей, їхня нафталінна, але нахабна риторика несли на собі невигойний знак, незникому стигму, котру вони возвеличували мало не як печать месіанства.

Сліди тої стигми, обов'язкового реквізиту минулого часу, Михайлові ввижалися і на обличчях тих, кому дісталася позірна перемога, бо насправді вони не перемогли, а зімітували поступ і переміни, відсунули вбік проблеми, відкладали їхнє вирішення на завтрашній день, не помічаючи, як за туманом слів і нерішучістю розтає мета.

Інколи Михайло картав себе за песимізм, адже добре знав, що швидкі зміни нетривкі. Ба навіть більше — чекай за ними історичного реверсу. Адольфа Тьєра чи Адольфа Птлера. У часи Великої французької революції за п'ять років жорна історії перемололи монархію, Конвент, жиронду, якобинців — а зрештою торжествував термідор.

Вони з Тетяною гомоніли про різні речі, розбираючи стоси газет у колишній стайні, — і Михайло не знав, що з тим архівом робити.

— Спалю — і квит, — Михайло вдосталь надихався пилюкою. — Кому все це потрібно?

— Не поспішай. Можна до газетного архіву здати.

— Був. їм не потрібно.

— Тоді давай так. Переглянемо. Щось залишимо, решту — спалиш.

— Індійське ритуальне вогнище… Щоб батькову душу не потривожити…

— Ну, Михайле, будь мужчиною. Причому тут… Ти приїхав — ото йому на тім світі й легше.

Кілька днів тому вони з Тетяною і Євгеном Петровичем їздили на Берковці приймати роботу. Забрали з майстерні Потапа — Михайла Михайловича, бригадира. Жодних претензій у Джмеля не було: мало що зробили на совість, ще й свіжу землю завезли, посадили квіти. Михайло розрахувався, подумав і додав ще купюру.

— Передайте жінкам, котрі землю завезли і квіти саджали. Нехай доглядають надалі. Тільки ж по совісті. Я тимчасово поїду, але сюди приходитимуть родичі.

Він кивнув на Тетяну і Дідулу.

Ті відповідно подивилися на бригадира.

По дорозі додому Тетяна спитала:

— Коли це я тобі родичкою стала?

Замість Михайла відповів Євген Петрович:

— А хто в нього, крім нас, тут є?

У вогонь першими полетіли паки не таких давніх газет — історія горталася навспак. Горіли вони неохоче, обвуглювалися, тліли, дим їв очі. Надалі довелося розв'язувати шпагат на кожній пачці, і кострище один за одним поглинало роки — дев'яностий, вісімдесят дев'ятий, вісімдесят восьмий…

Коли дійшли до воєнних років, Тетяна зупинила конвеєр, одну за одною переглядала окупаційні газетки і так само одну по одній кидала в огонь.

— Що ти шукаєш?

Тетяна не відповіла, лише швидше розгортала вже добряче зжовклі, ламкі аркуші. Нарешті зупинилася:

— Знайшла. Іди сюди, Михайле. Читай.

Вона показала на жирний заголовок.

Михайло пробіг очима кілька абзаців, далі читати не схотів:

— Навіщо воно? Велика Німеччина нарешті визволила український народ від червоного поміру, себто чуми, принесла свободу, ну й так далі. Новий порядок, фюрер. Джентльменський набір колаборанта. Хоч іди руки мий. Чого воно тебе зацікавило?

— Ти на підпис подивись.

— Якийсь Г. Шульженко.

— Якийсь… Батько. Мій.

— Ти — серйозно?

— Це його псевдонім. Оце б послати в Канаду, щоб не хизувався. Він же там борець не тільки проти радянської влади, а й проти фашизму.

Михайло відклав газетку вбік:

— Знаєш, Тетяно, хай йому грець, тому Шульженкові. Батько все ж таки.

— Так паскудно, соромно…

— Ти тут до чого? То йому нехай пече.

— У тім-то й річ, що не пече і не болить.

— Слухай, усе те чортополохом поросло. Ну, був такий собі Шульженко — і здимів. Розуму вистачило справжнім прізвищем не підписувати.

— Але я — я ж знаю.

— Облиш. Спалимо зараз цю купу гною — і до побачення. Як декларував сталінський гуманізм: діти за батьків не відповідають.

— Не блазнюй.

— Я серйозно.

Розходився вітерець, у тепле повітря піднявся попіл, злітали вгору звуглені пластини газетних сторінок, схожі на аркуші копірувального паперу.

До вечора вони спалили все. Михайло не пошкодував навіть газет дев'ятнадцятого-двадцятого років.

— Усе це є в архівах, вони переважно не горять. Гаплик. Філію пекла закрито. Іди, Тетяно, під душ — все волосся у попелі. Ти як героїня античної драми. Після загибелі героя.

— На себе глянь, кочегаре. Може, дурницю ми втнули — оце пожарище?

— Ні. Вогонь очищує. Вважай, епоху спалили. їй-богу, я без патетики.

З-за спини почувся голос Євгена Петровича.

— Хто тут диму наробив? На всю Куренівку паленим тхне.

— Ти вдихаєш дим історії. Піди принеси простирадло свіже. У шафі в спальні, махрове. Афродіта піде під душ.

Того дня вони вечеряли втрьох. Михайло насилу вмовив Тетяну, аби опікувалася грішми, — в неї буде доручення до банку. Вдома тримати не схотіла: мати не дозволила б, боїться зайвої сотні. Хоча до від'їзду лишався час, настрій у Михайла був чемоданний.

Напередодні він говорив з Бандою — скучив. Його у Нью-Йорку чекала не тільки родина. Галерейник продав дві роботи Джмеля і чекав автора, аби оформити все, як належить.

Телефонував Курт Ціммерман. Проспект берлінської виставки віддрукували, галерейник був задоволений якістю. Відкриття планувалося на початок жовтня. Що ж, це трохи затримає його повернення додому, зате не доведеться зайвий раз перетинати океан.

Усе йшло, як належить, радіти б тому, що справи влаштовуються якнайкраще, та Михайло підупав на настрої.

— Не розумію, — хрипкий баритон Дідули, трохи пом'якшений коньяком, звучав умиротворено й розважливо. — їдеш у благополучну Європу, далі — в благословенну Америку, похазяйнував по-справжньому, до матінки України притулився — чого тобі іще? Он міністр виставку пообіцяв. Чого киснеш?

— Не знаю, Петровичу. Коли тікав звідси, ні за чим не шкодував. А нині — мулько якось. Не думав, що закопаний тут пуп озветься: куди ти, мовляв, Джмелю?

— Ну-у-у, то вже сантименти.

Тетяна досі мовчала, слухала, зупиняючи погляд то на Дідулі і його акуратній борідці, то на Михайлові.

— Не забирайся у хащі, голубе, — сказала нарешті. — Ти вільний козак, усе в тебе гаразд. Хочеш — приїзди з сім'єю, є куди. Тільки, Михайле, я ж тебе знаю: побачиш, що в нашому казані вариться, як понюхаєш чи, чого доброго, ще й скуштуєш — не витримаєш. Ти ж ніколи не ліз у політику, чи не так? Сам казав про Паризьку комуну і Тьєра — трохи схоже нині в нас. Мадам демократію то в ліжко тягнуть, ніби по любові, то погрожують зґвалтувати, як пручатиметься, а вона лише очима кліпає.