Стигма - Гужва Валерій
Був співвласником ательє на Кузнечній, побіля Караваєвської, вважай, за п'ятнадцять верстов від обійстя, а крім того, ще й вряди-годи на прохання газет або й чиновників знімав важливі події, засідання, робив групові світлини делегатів різних з'їздів, портрети чолових політиків, урядовців. А коли мрії про самостійність були остаточно поховані більшовиками, фотографував і червоних достойників: камері було байдуже до політики, а своїх симпатій Онисим Шудра ніколи не виявляв.
Щоранку до воріт сусідів хвацький візник підганяв дрожки на ресорах і Онисим Христофорович повагом виходив з дому, а за ним — малий Гриць, учень гімназії.
Єфрем набирався освіти у скромній церковно-приходській на Подолі, до науки загалом особливого нахилу не мав і аніскілечки не заздрив гімназистові Грицю. Навпаки, Гриць заздрив своєму однолітку — його силі, спритності, волі, яку батько йому дозволяв, на відміну від власного предка, а особливо матері, яка й кроку не давала ступити синові без напучувань, нагінок і попереджень.
Єфрем виростав без матері — померла від дифтериту, дитячої по суті хвороби, коли синові йшов заледве сьомий рік. Узагалі жінки у джмелівському роду не могли надовго зачепитися за життя, ніби наврочено їм було прийти в сім'ю, народити дитя і піти по тому безслідно у кращий світ.
Незадовго до мученицької смерті Іван Оникійович за вечерею, присмаченою доброю чаркою, оповів синові про ту таємницю роду (ні, яка ж то таємниця, скоріше — якесь закляття). Від прадіда так траплялося, що матері не встигали виростити своїх синів, а батьки — ті жили довго. Завів він ту розмову, бо хотів, аби Єфрем, якому вже добиралося до тридцяти, нарешті одружився, а не літав джмелем з квітки на квітку — таке за Єфремом водилося. Хотів Іван Оникійович поняньчити внука (тільки внука, самі сини народжувалися у Джмелів), але не судилося.
У Шудрів, навпаки, жіноча гілка завжди була міцною. Гриць ріс при матері, кругловидій симпатичній жінці, у зимовому одязі схожій на колобка, а вліті — на барвисту ляльку, що її саджають на чайник чи самовар, аби не охолов завчасу. Була вона дуже говірка, мало не криклива; пробувала керувати не тільки власним сином, а і його дружком-сусідою, та Єфрем не з того тіста був зліплений, аби ним командували. Оксані Климівні дуже кортіло поламати хлоп'ячу дружбу, та вчасно зрозуміла, що зовсім втратить владу над своїм коханим Грицем, якщо намагатиметься розсварити хлопців.
Коли Гриць знімав гімназичну форму, ставав таким же, як Єфрем, куренівським шибайголовою і бешкетником, в усіх витівках наслідуючи свого приятеля — від катання зайцем на трамваї (дорогою до нього на Нижню площу відбувалося чимало дрібних пригод, траплялися бійки з однолітками-подолянами) до небезпечних крадіжок кавунів на базарі.
Єфрем ріс угору і ширшав у плечах куди швидше від Грицька — той і в п'ятнадцять літ був худий, тонкий, як очеретина, діставав приятелю маківкою до вуха. Може, через те соромився дівчат, з якими Єфрем не церемонився — міг і за сідничку вщипнути, а то й привселюдно обійняти зненацька й поцілувати просто в губи.
Гриць о романтичній порі ранньої юності писав смішним високим школярським стилем вірші про неземне кохання і мріяв про лицарську любов до безіменної дівчини своєї розпашілої уяви; а Єфрем уже спізнав радощі й розчарування фізичної близькості з особою протилежної статі, юною циганкою з Подолу, котра у свої чотирнадцять уміла стільки ж, скільки тридцятирічна хвойда з Хрещатика.
Коли Гриць, заручившися словом товариша, що той нікому й ніколи не розповість про його віршування, читав з пересохлим від хвилювання горлом римовані рядки, де йшлося про очі і ночі, вії і мрії, руки і розлуки, Єфрем слухав уважно, з непідробним захватом від уміння товариша, а потім, аби віддячити другові чимось достойним його вмінню підкоряти слова, запропонував познайомити з гарною дівчиною — так, аби всерйоз, а не у віршах спізнати кохання.
Грицеві так сподобалося перше побачення, що він покинув писати вірші і намітив цю знайому у свою наречену. Коли Єфрем довідався про це, він спантеличився — не чекав, що його друг настільки наївний. Довелося сказати Грицеві, хто така ота перша його дівчина. Шудра не повірив, образився, переживав. Довелося Джмелеві сказати йому те, про що весь Поділ знає.
Рости Гриць став швидше, гімназію перестав вважати чимось священним, як і поезію, як і жінок, але, попри здоровий глузд, що ним був щедро наділений Єфрем, поринув у накинуте йому гімназією вільнодумство і потягнув за собою товариша.
Куренівський куток здавен був український — не за мовою тільки, а й за характером стосунків між сусідами, часом химерними, часом ворожими, часом аж до карамельного присмаку дружніми, але завжди непримиренними до тих, хто намагався б утрутитися до цієї спільноти із своїм розумінням справедливості і порядку.
Гриць сприймав слова гімназійних учителів про самостійність України як дороговказ, а Єфрем ходив на мітинги тільки через те, що його просив товариш, бо все, що говорилося натовпу і натовпом, він знав із Святого Письма та ще зі слів батькових, коли той дозволяв собі добру чарку, садовив перед собою сина і казав: "Не вір москалям, читай Шевченка, Бог усе бачить і своє слово скаже, аби тільки люди почули і не переінакшували, бо розвелося балакунів, а до діла охочих — жменька".
Онисим Христофорович Шудра благословив сина до університету, Гриць став студентом у вісімнадцятому. На той час він досить вправно володів батьківською професією — і сфотографувати міг як належить, і пластину обробити, і надрукувати знімок. Вряди-годи батько виряджав замість себе сина; а той, коли Єфрем був вільний од шевства, брав із собою товариша то на мітинг, то в білий будинок на Великій Володимирській, де нуртували пристрасті Центральної Ради, то до редакцій "Киевской мысли", "Літературно-наукового вісника", "Вечерней газеты", "Киевской старины" — все те було поруч.
Гриць і Єфрем допомагали пакувати і вантажити урядові документи, коли Центральній Раді довелося залишити столицю у січні вісімнадцятого, і знову розвантажувати і розпаковувати бюрократичне господарство, коли влітку Рада повернулася.
Проте хлопці не вступали до жодної з партій, котрих було хоч греблю гати. Коли німці зайняли Київ, Гриць тимчасово покинув навчання, а поновився в університеті, чи пак, ІНО, аж у двадцять першому. Студентом він був з кращих, тож коли не стало Леніна, йому було доручено сказати скорботні слова на мітингу; і Гриць виконав доручення настільки переконливо, що його примітили в міськкомі і опікувалися молодим фахівцем (Шудра одержав диплом філолога).
Якось Гриць сказав своєму приятелю, не дивлячись Єфремові в очі: "Дуже прошу тебе, нікому й ніколи не кажи про те… Ну, словом, що крутилися ми біля Центральної Ради. Дуже прошу. Добре?" Єфрем подумав трохи, перш ніж відповісти. Дивне було прохання. "Щось сталося?" — "Нічого. Просто не кажи нікому". — "Я ніколи ні про тебе, ні про себе не казав нікому. Що таке?" — "Розумієш, мені запропонували… Партійну роботу". — "Яку?" — "На заводі Гретера і Криванека. На "Більшовику". У парткомі". — "Ти вступив до… Новина…". — "Нещодавно. Ти розумієш…". — "Нема чого розуміти. Вступив — то й вступив. Твоє діло". — "І тобі раджу. Це — надовго, Єфреме, повір". — "Що — надовго?" — "Більшовики. Комуністи". —"Хтозна. Хоча — тобі видніше".
їм було тоді по двадцять п'ять, і невдовзі шляхи їхні розійшлися. Єфрем працював не тільки на фабриці, брав приватні замовлення, аби ні він, ні батько не почувалися бідними. Гриць переїхав з кутка ближче до своєї роботи, йому дали кімнату недалеко від заводу, а потім і окрему квартиру. Шудра одружився, на весілля запросив і Єфрема, і Джмеля-старшого. Іван Оникійович, пославшись на неіснуючу хворобу, відмовився, а Єфрем поїхав з подарунками: хромові чоботи Грицеві, а нареченій — шкіряну сумочку із вигадливим тисненням.
Наречена була дочкою директора заводу Шереха — це все, що про неї можна було сказати. Звичайне створіння, носик, як у качечки, правда, бюст викликав повагу. Підпивши, Єфрем сказав на вухо Грицеві: "Тепер діло за потомством. Молочний завод — на трійню!" Гриць стусонув його у бік: "Помовч, бовдуре. Скажи ліпше, сам одружуватися думаєш?" — "Якщо знайду таку кралю, як ти…" Шудра відчув якусь приховану насмішку, але вирішив не чіпати Єфрема. "Пий, голубе, та розуму не втрачай…". Джміль блаженно всміхався: "Не бійся, не відіб'ю твою голубку…"
На своє весілля він запросив Гриця нескоро. У тридцять третьому прибилася на їхній куток чи то дитина, чи підліток, чи дівчина — маленька, худа, як трісочка, з обведеними чорними колами великими сірими, напівбожевільними очима. Був серпень, неділя. Єфрем порався у садку за будинком, почув, що пес непокоїться, пішов глянути.
Дівчина стояла за хвірткою, уже в дворі, але далі не йшла — чи Букета боялася, чи без дозволу не сміла. Єфрем підійшов до цього Божого створіння, вбраного у лахміття, з вузликом у руці. "Ти хто? Ти чия?" — "Надія. Надька. З Вінниччини. Христа ради, дайте щось попоїсти". — "Скільки тобі років?" — "Вісімнадцять".
Єфрем не повірив: ну, чотирнадцять, можливо. "Ходімо". Надія ступала за ним боязко, у передпокої роззулася, поставивши щось схоже на черевики, мотузком обмотане, за порогом. У їдальні — величезній їхній джмелівській їдальні — вона так само боязко присіла на краєчок стільця, поклавши тонюсінькі руки не на стіл, а на колінця. Єфрем зачепив поглядом ті гостряки, що виглядали зі спіднички, і подумав: "Дівчина щось вигадує, на таких ногах дійти до Києва".
На неділю Єфрему готувалося і перше, і друге — решту днів обідав на фабриці, а сніданки-вечері капарив сам, як під боком не було подільської молодички. Вона приходила, коли хотіла або коли могла: забіжить, поприбирає, наготує, переночує як палка коханка — і здиміє чи на пару днів, чи на тиждень. Вона торгувала на Житньому базарі, точніше, була перекупкою: весною — зелень, ранні овочі, влітку — все, чим тепла пора багата, восени — виноградом, узимку здебільшого салом і м'ясом. У Катерини був свій будинок неподалік базару, а чоловіка не було — першого й законного вигнала, бо жлуктив горілку надміру і гроші почав красти; а хто вряди-годи накидав на неї оком, довго не тримався, бо молодиця була з характером — дай Бог мужику такий незалежний і загонистий.
Єфрем уже подумував узяти Катерину за жінку.
