Стигма - Гужва Валерій
Сумно було і незатишно, як батька не стало, а так — жива душа в домі, та ще й вродлива, з гострим язичком і в ліжку справна. Сказав якось: "Лишайся в мене. Розпишемось". Катерина ніби знала зарані, що Єфрем таке скаже, бо довго з відповіддю не барилася: "Знаєш, Єфреме, ти мужик по мені, я б, може, і пішла за тебе. Та була у ворожки, і вона нам інше наворожила. Давай так: буду з тобою, скільки доля відпустить, а там… Може, й оженю тебе, тоді й попрощаємось". — "Віриш ворожкам?" — "Не всяким. Ця — серйозна". — "Чи вже й жінку мені нагледіла?" Катерина замість усміхнутися сказала серйозно: "Ще ні. І не збираюся. Вона сама об'явиться".
Єфрем виніс миску гарячого борщу, хліба, нарізав домашньої ковбаси — Катерина носила базарну, смачну. Прийшла дівчина дивилася на все те страшними, голодними очима і не брала до рук ложки — отак і сиділа мовчки, аж поки не похилилася набік і упала б, якби Єфрем не підхопив те висохле, кволе тільце.
Він саме кропив водою Надійчине обличчя, поплескував по щоках, коли прийшла Катерина. "О Господи!" — тільки й сказала, вигнала Єфрема, роздягнула дівчину на диванчику, куди поклав її Єфрем, наносила теплої води, тут-таки ж вимила ребра та шкіру, мініатюрні груденята, змила ноги, перевдягнула у свою простору сорочку, спідницю, накинула на плечі хустку. Надійка прийшла до тями, не боронилася перед незнайомою жінкою, тільки плакала майже без сліз, ледь схлипуючи. "Ти коли востаннє їла?" — "Не пам'ятаю".
Катерина годувала прийшлу дівчину з ложки, давала потроху і сама ледь не плакала, коли вона схопила шматок ковбаси і затисла його в зубах, як у капкані. "Не можна тобі, виплюнь!" Та відібрати ту нещасну ковбасу в голодної до смерті дівчини не змогла — так міцно тримала бідолашна свою здобич. "Будеш потроху їсти, зрозуміла? Як напхаєш поспіхом шлунок — кінець тобі. Полеж, відпочинь, потім іще поїси".
Дівчина заснула на диванчику, як тільки голова впала на подушку.
Єфрем і Катерина сиділи мовчки за столом, позиркуючи на несподівану гостю.
"Оце таке по всіх краях, — прошепотіла Катерина. — Голод кругом. І як вона крізь міліцію проскочила? Кажуть, через мерців люди вранці переступають, як на роботу йдуть. Були на базарі з Прорізної, з Хрещатика, розказували". — "А в газетах — ані слова". — "Читай свої газети, читай. Дулю ти там правду вичитаєш".
Катерина знала про дивну пристрасть Єфрема до газет. Власне, назвати пристрастю збирання чи, як хочете, колекціонування газет було б перебільшенням. То батько Іван Оникійович мав дивацьку звичку збирати пресу і дбайливо підшивати газети по роках. Коли його не стало, Єфрем хотів був спалити ті стоси паперу, що зберігалися на спеціальних полицях у стайні, але передумав. Щось йому підказало: то пам'ять про батька, не роби цього. Щось же думав тато, коли збирав? Що саме? Може, це відкриється йому, якщо продовжить цю затію?
І Єфрем призвичаївся купувати газети і складати їх, прочитавши, докупи, аби в кінці року обгорнути цератою, обв'язати шпагатом і покласти на полицю.
Тижнів за два Надійка оклигала, личко округлилося, навіть щось схоже на рум'янець з'явилося на вилицях, поповнішали руки й ноги, рівні, як у хлопця, груди прокинулися і стали схожі на дівочі.
Єфрем придивлявся до дівчини і не розпитував ні про що. І вона мовчаладо пори, тільки якось, опустивши очі додолу, спитала: "Ви мене не проженете?" — "Не бійся, — сказав Єфрем. — Живи".
До дівчини придивлялася й Катерина — як прибирає, порається на кухні. "У тебе якісь документи є, мала?" — "Немає. Звідки? Нам нічого не дають… Щоб не повтікали всі… Уже не втечуть…". Надійка заплакала. "А твої рідні? Живі?" Дівчина не відповіла, затулилася рушничком і заголосила. Коли заспокоїлась, сказала: "Тато помер перший. Мати збожеволіла. З ножем за сестрами і братиком ганялася. Застрелили її. Малі вмирали. Чим годувати? Сама поховала. Всіх трьох". — "Як же — ти?" — "Не знаю. Пішла світ за очі. Коників у полі їла". Губи у дівчини знову затремтіли. "Ну, ну, годі. Все. Житимеш за себе і за всіх своїх, Надійко. Ім'я у тебе хороше. Ім'я багато важить, повір. Надійся, дитино…"
Пізньої осені, коли Надія уже почувалася в Єфремовому домі більш певно, Катерина принесла їй свідоцтво про народження. "Це тобі, щоб ніхто не чіплявся. По батькові ти як? Петрівна? Ні? А як? Кирилівна? Будеш тепер Петрівна. Звикай. Батько — Петро Петрович. Мати — Килина Яківна. Арік народження вгадала? Дванадцятий? П'ятнадцятий… Нічого, так навіть краще…". Катерина всміхнулася якось загадково. "Тепер можна і про паспорт подумати". — "А… де ви це взяли?" — "Багато знатимеш — важче житимеш. На базарі всякого добра багато…". — "Але ж я — Синиченко. А тут — Козій…". — "Не біда. Зате ти тепер — киянка, а не біженка…"
Єфремові Катерина сказала пізно вночі, потягнувшись усім своїм зграбним тілом: "Ну, любчику, не вірив ти ворожці… А життя — воно таким боком повертається, що зайва я отут". — "Чого ти?" — "Того, що доля тобі наречену привела. Придивися до Надійки — чим не дружина?" — "Жартуєш якось не по-людськи". — "Не жартую. Так воно і буде. Сама вас у шлюб заведу — не проти, козаче? Бомага в неї надійна, з мертвих людей змальована, зі справжніх. Скажеш їй — жила на Паньківщині. Батьки були міщани. Не забудь, бо можуть спитати".
У переддень свята Жовтневої революції, яку батько завжди називав переворотом, на фабрику, де працював ударник праці Єфрем Джміль, навідалось партійне начальство — на мітинг. Єфрем стояв у першому ряду і слухав, як Гриць Шудра кидає у натовп жерстяні дзвінкі слова. Подібних він начитався у газетах, слова завжди були напружені, сповнені залізної впевненості і якоїсь потаємної зненависті — не тільки, як здавалося Єфрему, до зовнішніх ворогів, котрих не вибувало, а й до внутрішніх, своїх, рідних. Оце говориш сьогодні з Миколою з сусіднього цеху — назавтра він ворогом народу став. Ти з ним балачку вів, якийсь тарган вас удвох бачив — і ти можеш стати ворогом, якщо той тарган напише куди слід. А таргани знають, куди. Бо такі, як оце Гриць на трибуні, закликають до пильності.
Шудра зустрівся поглядом з Джмелем, кивнув йому і знак зробив, що погомоніти хоче.
"Як тобі чоботи носяться?" Гриць був у Єфремовій взувачці, майстер свою роботу завжди впізнає. Шудра не зрозумів, а потім заусміхався. Був у кремовій косоворотці з вишивкою по коміру і трохи на грудях, поясок, штани заправлені у халяви. "Під Сергія Кірова", — подумав Єфрем, але залишив те спостереження при собі. Раніше неодмінно сказав би, а зараз… Розпитували одне одного недовго — Грицю треба було сьогодні ще на двох м Ітиі мах виступати. У сім'ї в нього все гаразд, дружина при надії. "Кони батьком станеш?" — "Скоро". — "Покличеш?" — "Аякже! А ти — і досі сам?" — "Угу". — "Гляди, старий парубок і вдовиці ні до чого". — "Та вже як складеться. Слухай, Грицю, ти мені скажеш чи ні, що по селах робиться? Правда, що голод? Я газети читаю — там нічого, а люди кажуть: біда". — "Люди… Панікерів розвелося… Труднощі, звичайно, є, не без цього, але ти дивися вперед і не зважай на те, що вороги плетуть. Куркульські вигадки, Єфреме!" — "Та годі вже, знаю, як тебе навчено. Це я без тебе прочитаю. Не можеш — не кажи. Очима кліпни, якщо це правда". Шудра подивився на Єфрема якимось чужим, вищим і водночас зляканим поглядом, кліпнув двічі. "Спасибі, товаришу Шудра, приїздіть до нас", — казав Єфрем, тиснучи руку Грицю, якого вже майже силоміць тягли до "емки", що стояла у фабричному дворі.
Катерина дотримала слова — перестала ходити до Єфрема, як раніше, лише зрідка забігала, і то вдень, на ніч не лишалася, про щось гомоніла з Націнкою, а про що — того Єфрем не знав. Тим часом Надійка, ніби дитина, котра довго і тяжко хворіла, а потім спершу дуже повільно, а далі бурхливо й радісно почала одужувати, не знала, до чого їй докласти рук, чим догодити небу, сонцю, землі, оцьому міцному, неговіркому, вродливому мужчині, який врятував її од смерті — так, од смерті. Надійка розуміла це так само певно, як сільське дитя знає ціну солі, цукру, хліба.
В Єфрема тепер були сніданки й вечері, вдома — чистота, все прибрано, випрано, випрасовано. Якось він сказав: "Не старайся так, голубко, ти ж не наймичка". — "А що мені робити? Я не звикла склавши руки сидіти". — "Ну-ну, гляди…"
Що більше він придивлявся до дівчини, то частіше йому згадувалися слова Катерини про те, що доля привела йому у двір наречену. Знаючи норов Єфрема, сусіди не наважувалися спитати, хто така та чого, але між собою баби перемивали кісточки Джмелю, — мовляв, дитину собі за коханку взяв. Прийшов якось міліціонер — капнув-таки хтось, що непорядок на кутку. З Єфремом міліціонер був знайомий давно, разом садки на Пріорці обносили, як хлопчаками були. Папірця, що його Катерина справила, покрутив у руках для годиться, а Єфрему сказав: "Ти б той… паспорта їй виправити треба… Ну й якось — сам розумієш, баби язиками плещуть. Нащо воно тобі?"
Єфрем гадав, що паспорт — просте діло, а виявилось — не дуже. Згадав він тоді про Гриця, пішов до нього на прийом у міський комітет. Довгенько чекав, бо здуру сказав секретарці, що з особистого питання. Гриць сміявся: "До вечора просидів би. Яке особисте питання? Сказав би — виробниче, громадське". Шудра побачив Єфрема, коли виходив на хвильку з кабінету.
"А чого ти про неї клопочешся? — спитав, вислухавши Єфрема. — Щось серйозне надумав?" — "Та, мабуть, так", — уперше Єфрем уголос сказав те, про що віднедавна став думати всерйоз. "Он як… Хороша дівчина?" — Гриць уже зняв телефонну трубку. Єфрем кивнув.
Надія Петрівна Козій виходила заміж за Єфрема Івановича Джмеля навесні тридцять четвертого року. Надійка хотіла вінчатися, і Єфрем був не проти, але розумів, що завдасть тим вінчанням клопотів і собі, і Надійці, а Гриць Шудра прийти на весілля не зможе.
У квітні того року рано розцвіли морелі, теплінь стояла, як у травні. Накривали у дворі. Тиждень лаштували столи і лави, на випадок дощу накрили все довгим шатром на високих тичках. Командувала кухнею і сусідками Катерина.
"Ну що, козаче, на чиє вийшло? — усміхаючись, спитала Єфрема. — Надійку до весілля не чіпав?" — "Заздриш?" — не втримався од шпильки Єфрем. "Та хтозна, — раптом серйозно відказала Катерина. — Ніхто нічого не знає в цьому житті". — "Чого ж ти тоді?." — "Кинь, ми про все давно поговорили.
