Стигма - Гужва Валерій
Ковальський-старший на ту пору переселився у кращий світ, а син, хоч як накручували його в сім'ї, не міг забути своєї колишньої дружини. Він знав про смерть Патріка О'Лірі і сподівався на те, що самотня жінка сприйме його пропозицію, як потопельник кинутий йому з катера корковий рятівний круг. Одначе Ванда слухала Ковальського із ввічливістю байдужої людини, сама дивуючись своїй здатності чемно поводитися у цій майже ірраціональній ситуації. Ковальський поїхав ні з чим, відчуваючи, що спілкувався із зовсім не знайомою йому особою, — тим гострішим здавався біль тепер уже остаточної утрати.
Коли Ванді нестерпні стали самотність і нечасті розваги — театр, виставки або кіно, вона пристала на пропозицію шанованого шістдесятилітнього місцевого парнасця і двічі на тиждень позувала йому. Ці години у студії ніби вертали її у проминулий час, і за мольбертом замість лисого статечного перестарка їй ввижався Патрік з гривою темного каштанового волосся, що завжди ніби світилося в нього.
Згодом Ванду запросили на сталу роботу натурниці в художню школу, і вона ставала, чи лягала, чи сиділа на подіумі перед очима студентів з професійною байдужістю до своєї наготи. Могла, звичайно, обійтися без цього заробітку, хоча й непоганого, але практичний розум полячки підказував: збережу Патрікові полотна на потім — і як пам'ять, і як страховку на майбутнє.
Їй пропонували заміжжя, вряди-годи допускала вона до свого тіла чоловіків — природа брала своє, але те потрясіння любові, що його вона спізнала з ірландцем, здавалося, вже не повернеться ніколи. Отак минали роки — між подіумом і квартиркою у Бронксі; вона звичним, уже не гарячим поглядом вітала розвішані по стінах картини Патріка О'Лірі і не кликала до себе спогадів, від яких закипала кров. Кілька разів їздила до Чикаго — на похорон матері, потім батька, ще на роковини рідних покійних, а з братами загалом майже не спілкувалася — так, інколи хтось із них потелефонує, розпитає ні про що — та й по всьому. Дивна сім'я, що й казати: кожен за себе, ніби Америка прищепила вірус відчуженості чи егоїзму. Та ні, Америка, мабуть, тут ні до чого — такі вродилися.
"Сама не знаю, чого розбалакалася, замучила вас, певно, вибачте". — "Що ви, я слухав, як роман, не ображайтесь, ваше життя справді схоже на роман. Не вельми радісний, щоправда…". — "А ви звідки знаєте польську? Ви ж не поляк, правда?" — "Правда. Я з України". — "О, то ви львівянин, певне". — "Ні, киянин. Учив колись самотужки, з цікавості. Пресу польську читав, з неї хоч що-небудь можна було цікаве виловити: "Пшекруй", "Твурчощ". — "У вас була сім'я?" — "Так. Там, в Україні, в Союзі. Ми розлучились". — "Ви давно на еміграції?" — "Не дуже". — "А як вам вдалося — звідти?" — "О, Вандо, то історія майже детективна. Колись оповім".
Кафе мали зачиняти. Михайло замовив по келишку "на коня", і вони вийшли в темну нью-йоркську ніч. "Я вас іще побачу, Вандо?" — Михайло нахилився над її рукою. Ванда мовчки ступила крок вперед, Михайло випростався, обняв жінку, подивився в її і досі прекрасні очі, поцілував і довго не міг відірватися від її губів. "Поїдеш до мене, Вандо? Піймаю таксі". — "До мене ближче. Машина тут, за рогом. Ходімо".
Так почалося їхнє спільне життя. Михайло поволі спинався на ноги, до його робіт не тільки придивлялись, як раніше, прискіпливі мистецтвознавці, щоб відійти за хвилину з непроникним обличчям, а й починали згадувати його прізвище в оглядах. Цього було досить, аби зацікавити галерейщиків, точніше, їхніх агентів, майстрів збивати ціну. Нові американські знайомі й колеги, вихідці з усіх кінців світу, які знали тутешні звичаї краще від тоді ще неофіта Джмеля, біженця зі злиденної радянської імперії, радили йому не спокушатися і чекати справжніх грошей. Те саме казав Ігор Швеллер, у якого Михайло знайшов притулок і який привів йому агента, — це знайомство принесло перші гроші, про які можна було говорити всерйоз. На виставки, до яких правдами й неправдами потрапляли роботи Михайла Джмеля, зачастили земляки-українці, вони й допомогли йому протриматись на поверхні життя, принаймні їсти і вдягатись пристойно, не найматися будівельником чи вантажником за шматок хліба. Михайло дав собі слово, що віддасть благодійникам все до цента. Коли поклав перші пристойні, як на нього, гроші на банківський рахунок, причому вибрав, за порадою агентів, "Чейз Манхеттен", на нього (тобто на суму, яку він приніс) дивилися приблизно так, як пасажири океанського лайнера на джонку сінгапурського ловця крабів. Звідти він поїхав до земляків, які опікувалися ним кілька тривалих років.
Першим у його списку був Пітер Коровченко, власник картонажної фабрики. Михайло довго ходив околяса, аж поки видушив із себе, чого прийшов, і витягнув дві тисячі доларів, попросивши Пітера розділити їх з тими, хто допомагав йому то сотнею, то двома, коли було вкрай сутужно. "Ви ж усі друзі, я потім ще принесу, всі борги віддам". Коровченко покрутив у руках згорнуті трубочкою за американським звичаєм долари, взяв Михайла за плечі. "Скажи, земляче, у тебе що, з'явився бізнес? Дуже розбагатів? Знаю я про заробітки художників: сьогодні густо, завтра пусто. Не ображай мене і товариство. Як справді захочеш віддячити — подаруй якийсь ескіз, щось таке людське. А гроші забери, бо роздружимось. Забери і більше так не роби. Ми тобі не позичали, а допомагали. Зрозумів? Як буде час — мій портрет намалюєш; тільки гляди, якщо буду схожий — викину. Пика у мене сам бачиш яка…" Пітер розреготався, поклав гроші в кишеню Михайлового піджака і повів до бару.
Увечері Джміль розповів про свій афронт Ванді: "Не схоже на Америку". — "Знаєш, від Патріка в мене — десятків зо два ескізів, начерків. Подаруй кілька — і забудь про борги".
Ванда завагітніла. Михайлові тоді добиралося до п'ятдесяти, і він зрадів, як дитина. Одначе перші пологи у тридцять п'ять для жінки — не іграшки. Хоч як би співала тутешня медицина, що вік жінки — не перешкода для материнства, і Ванда, і Михайло несли в собі слов'янську традицію: здорових дітей заводять молоді люди, чим старші батьки, тим більших несподіванок можна чекати від матінки-природи. Одначе обійшлося: син народився — дай, Боже, кожному, якби існували виставки немовлят, був би першим. І матері прикрощів не завдав. Ванда народила легко, як вісімнадцятка. Прийшов у світ Іван Джміль, Айвен по-тутешньому, син, як і мало бути, — традиція роду.
Злегка погойдуючись в автобусі, що ось-ось мав перетнути міську смугу Франкфурта, Михайло згадав синову просьбу привезти фотографію діда. Навіщо вона йому, не став розпитувати, але подивувався тій дивній забаганці сина. Мало що намислює собі хлопець у його віці. Він навіть хотів летіти з батьком в Україну, і в Михайла не було причин відмовляти синові. Заперечила Ванда: у тебе одне громадянство, у Айвена — інше, вам так запече на всяких контролях, що мало не здасться. Потім, у батька повно клопотів буде із спадщиною, так просто жодна держава цих справ не вирішує, а ти що робитимеш, сину?
Після дев'яносто першого в Нью-Йорку побільшало приїжджих з Батьківщини, здеякими Михайло Джміль зазнайомився досить близько. Із тих розмов випливало, що знайома Михайлові з минулих часів бюрократія мало змінилася, а якщо вже не ховатися за мажором слів про незалежність — взагалі не зазнала перемін. І хоча кортіло повернутися у Київ переможцем ще за життя (хтозна, скільки відпущено йому, не факт, що всі з роду Джмелів довгожителі), він вагався. Не бувши марнославним (добре пам'ятав слова Пікассо: "Я всього лише малюю"), Михайло не так прагнув виставки, як зустрічей зі своїми однолітками-однокурсниками, з тими із старших, у тому числі й з викладачами, кого ще можна було сподіватись побачити на цьому світі. Ті Михайлові вагання тривали б, мабуть, іще, аби не телеграма: "Батько помер".
Трохи розім'явши задерев'янілі в автобусі ноги, Михайло вийшов на площу перед автовокзалом, закурив другу за сьогодні сигарету, похвалив себе за те, що дотримує даного дружині слова не курити багато, роззирнувся навколо. Класичний німецький міський краєвид, старовинні будинки, дбайливо реставровані фасади, сучасні будівлі не дратують нахабною висотою й космополітичною архітектурою, чистота на хідниках і площі, на відміну від Дюссельдорфа.
До літака ще був час, Михайло вирішив випити кави і щось з'їсти вже в аеропорту — терпіти не міг запізнюватись. Отож підкликав таксі, кинув сумку на сидіння поруч із собою.
Коли він востаннє бачив батька? Невже двадцять років тому? Виходить, так. Скільки ж це йому було? Боже, справді Джмелі — довгожителі. Ще кілька років — і сто літ виповнилося б. Аж не віриться. Удитинстві Михайло думав про людей сьогоднішнього свого віку як про біблійних патріархів, а нині, коли дійшов поважних літ, не відчуває себе старим. У рейсі до Франкфурта досить одверто оцінював (подумки, звичайно) форми симпатичної стюардеси, про всяк випадок виправдовуючи свої не вегетаріанські позирки професіональним інтересом. Вік. Нікуди не дінешся. Час летить. Ванді скоро п'ятдесят. Синові Івану — п'ятнадцять.
Ларисі, виходить, під шістдесят. Чи доведеться побачитись?
Та давня історія якщо й спливала вряди-годи на пам'ять Михайлові, то не краяла серця, як попервах, з роками ставала чимось на кшталт апокрифа, що не дуже ймеш йому віри, бо надто він фантастичний.
Михайло перестав давати волю спогадам, як тільки вийшов з таксі. Скоро рейс, скоро — Київ, буде час пієти і споминів.
Паспортний контроль у порту Бориспіль Джміль пройшов швидко, а митний затягнувся. Парубок-переросток у новенькій формі з незрозумілими погонами далекою від досконалості англійською попрохав Михайла відкрити сумку. "Я, земляче, рідну мову не забув, говори по-нашому". Переросток зиркнув на Джмеля, подумавши, вочевидь, що прибулець у такий спосіб насміхається над його англійською, і почав дріб'язкову перевірку, сподіваючись, певне, викликати невдоволення пасажира, простіше кажучи, зіпсувати йому настрій. Джміль не забув манеру радянських чиновничків — від паспортистки до міністра — давати зрозуміти всім і кожному важливість їхньої ролі в державному механізмі і вирішив не реагувати на обшук, навіть не питати, що так зацікавило молодого бичка з очима, в кожному з яких світилося по долару.
