Стигма - Гужва Валерій

Вони з хлопцями-друзяками, обнишпоривши всі околиці, аж до пустельних глинищ, збиралися гуртом у мандрівку на Дніпро; на всю команду шести-семирічних короткоштаньків було дві вудки з лози, скляна банка з червоними дощовиками, чорний хліб і зо дві жмені карамельок. Чи й справді вони ходили у такі далекі походи? На риболовлю його, малого, брав із собою батько — таке бувало, але уві сні вони самі впевнено добралися до води, піймали кількоро пічкурів і верховодок, купались біля берега, бризкалися, висихали під веселим сонцем і знову кидалися у воду, аж поки їх не викишкали справжні, дорослі рибалки, насварили і наказали йти додому. Воно й справді треба було повертатись — ішлося до обіду, матері почнуть шукати своїх шибайголів, нагінки не уникнути, а в декого і сідниці постраждають. То Михайла ні мати, ні батько ніколи не діставали паском, та й рукою не чіпали, а решта делікатністю батьківського виховання похвалитися не могли.

Уві сні Михайлові явилося молоде обличчя мами — добре, усміхнене, з ямочками на щоках, облямоване довгим, розкішним волоссям. Вона притискала його до себе, щось говорила, але слів Михайло не міг розібрати до пуття; а коли побачила мокрі плями на штанцях, зрозуміла, де був її синок, насварила, хоча очі її сміялися, звеліла перевдягтися і всадовила за стіл — обідати.

Уві сні все було реальне, опукле, матеріальне. Запах і смак зеленого борщу зі сметаною і яйцем були цілком натуральними. Цього борщу і малий, і вже цілком дорослий Михайло чекав довгу зиму, ждав, коли по-справжньому зазеленіють насіяні мамою грядки щавлю, рвав кислі листочки так, аби стебельця лишалися при кущику, — менше потім мороки куховарці. І ще був веселий клопіт: шукати яйця від десятка курей, що товклися у подвір'ї, вибиралися на найвищу терасу, супроводжувані дебелим півнем. Курей завела мама, хоча батько не схвалював цієї сільської затії: "Ти ж не на хуторі…" Одначе дозволив умовити себе: "Єфреме, он же у Шендриків — кури, та й далі, в Гнівенків — так само. У нас же не Хрещатик, Єфреме, кому яке діло? А так — і яйця свіжі, і курочка в борщ коли-не-коли". Ночували кури у колишній стайні, там батько відгородив великий куток, обшив дошками не щільно, але так, щоб у залишені шпари курка перелізти не могла, сідало прилаштував, збив дерев'яний жолобець для води. Хоч як кури розбрідалися удень, Михайло знав, де шукати яйця: по-перше, свої таємні місця дурні кури міняли нечасто; по-друге, про свій черговий подвиг сповіщали голосно, так веліла їхня куряча природа, і Михайлові неважко було дістатися до ще теплого яєчка…

Хоч який був солодкий сон і спогади, ним навіяні, треба вертатись у день сьогоднішній. Добувши з сумки легкий спортивний костюм, що його спакувала у подорож Ванда, Михайло пішов на кухню, аби нагріти води для гоління. Свого часу він завів був бороду — не так за невідь-коли узвичаєним каноном у середовищі колег, як для побутової зручності, але Ванді борода не подобалася: "Встигнеш бути Санта Клаусом, не сміши людей". Електробритви Михайлові не подобалися, до того ж і найдосконаліші не могли до пуття впоратися з його залізною щетиною, отож голився за всіма правилами чоловічої процедури: гаряча вода, піна, сучасна жилетівська сталь.

На кухні вже поралася Галина Яківна, привіталася поштиво, але голос був якийсь напружений (чи то так здалося Михайлові, чи просто він іще не звик до цієї жінки та її голосу, та й звикати, власне, не було потреби). Михайло спитав, чи може допомогти у сьогоднішніх клопотах. Галина Яківна замахала руками: "Гроші все зроблять, а помічниць у мене вистачає".

У батьковій кімнаті Михайло взяв двобічне дзеркало у металевій оправі, з лапою підставки, глянув на своє обличчя у збільшувальну лінзу, подумав про те, скільки літ стара амальгама відбивала інше, батькове, лице, подивився на портрет тата, написаний колись, дуже давно, до дня його народження, знову придивився до себе у дзеркалі і вкотре збентежився подібністю, котра з роками ставала виразнішою, а тепер, через два з гаком десятки літ, просто вражала. Тому батькові — на портреті — було тоді приблизно стільки ж, скільки Михайлові зараз, і якби поряд з портретом повісити кольорове фото молодшого Джмеля, мало хто міг би сказати напевне, де батько, а де син.

Умиватися Михайло пішов до криниці. Ще вчора, ступивши на рідне подвір'я, він підходив до неї, дивився на не дуже глибоку воду, затемнену високим дашком під бляхою, мацав нову корбу, з обох кінців стягнуту сталевими биндами. Невже то все батько робив своїми руками? Певно, так, чужої людини він до криниці не пустив би. У будинку давно діяв водогін, невдовзі по війні перекопали весь куток, прокладаючи труби, але вмиватися від ранньої весни майже до перших морозів батько ходив до криниці. Михайло витяг повне відро, поставив на широку цямрину, заходився хлюпати з нього на себе широкою кружкою, яка висіла збоку на довгому й тонкому сталевому ланцюжку.

У будинку Михайло нагледів музейний експонат — телефонний апарат, чорний, ебонітовий, з металевим диском, на якому видно було літери, з ріжками-важельками. Апарат цей, зарубіжного виробництва, мали поставити кавалеру ордена "Знак Пошани", передовику праці Єфрему Івановичу Джмелю, ще до війни, якраз у сорок першому, а запрацював він тільки перед тим, як Михайло залишив сімейне гніздо: після водогону на кутку проклали газові труби, а потім провели й телефон. Михайло зняв важку трубку, почув бджолине гудіння вільної лінії і поклав слухавку на важельки-рогульки.

З Франкфурта Михайло телефонував Ванді, годилося сповістити, що він уже на місці. Дружина з якоїсь причини сама телефонувати не любила. Він здогадувався, чого це так: була на дев'ятому місяці, набрала чиказький номер, аби привітати батька з днем народження, і зомліла, випустивши мильницю мобільного з рук. Коли її привели до тями (крім Михайла, на щастя, була вдома гостя, вродлива мулатка з Венесуели, подруга доброго знайомого Джмеля, книжкового графіка, який не гребував коміксами для заробітку), Ванда, плачучи, сказала, що батько помер кілька днів тому, а брати чи забули, чи не схотіли повідомити. З тих пір Ванда припинила і без того скупе спілкування з братами і користувалася телефоном неохоче.

Михайло набрав нью-йоркський номер, не будучи певним, що сигнал дійде з тридев'ятого царства, але помилився: чути було добре, Ванда зраділа, з сином усе було гаразд.

На подвір'ї з'явилися помічниці Галини Яківни, Михайло ще раз спитав у неї, чи не треба допомогти. Вона ще раз упевнила: впораються і без нього. Дев'ятини намітили почати десь о п'ятій, коли спека почне спадати.

Михайло накинув легку сорочку, повагався, чи вдягати піджак у серпневу жарінь, але треба мати достойний вигляд, та й гроші й документи носити у задній кишені штанів було б незручно і необачно, тим більше, що вчорашній водій розповідав: у Києві розвелося щипачів, особливо в громадському транспорті. Коли вчора верталися з Берковців і Михайло завів розмову про пам'ятник, Іван Пимонович дозволив собі пораду: "Ви даруйте, що я до розмови лізу, коли будете домовлятись, не прохопіться, що ви з Америки, бо ця братія вам потрійну ціну виставить. У конторі візьмуть за матеріал, за роботу за тарифом, але ж бригади вам не оминути. І художників. Я колись там працював, знаю, що й до чого. Міг би з синами, по старій пам'яті, все зробити — бетон, перекрити, огорожу пристойну поставити, але небезпечно. Для життя небезпечно — там усіх такі мордовороти пасуть… Мафія накрила і це скорбне місце. Як і кругом. І ще: не здумайте з бронзи щось ставити: бомжі нагледять, а вони за пляшку на все здатні".

Михайло набрав номер Івана Пимоновича, але голос оператора повідомив, що абонент за зоною прийому. Нормально — у Нью-Йорку чути, а в Броварах чи Борисполі — ні.

Дістався він до Берковців доволі швидко — нова траса чи не вдвічі скоротила відстань. Вибравши в салоні матеріал, Михайло подався до художників, як тут називали майстрів по каменю. У дворі за конторою лежали у штабелях перекладені дерев'яними брусками брили полірованого граніту, переважно габро; біля паркану віддалік стояли сторч скромні сірі плити і надгробки з крихти й бетону — товар найдешевший, однак, як сказали в магазині, неходовий. Мало хто хотів образити дорогого покійника, наче він міг з того світу висловити протест чи, навпаки, схвалити вибір живих. А найшвидше — перед людьми, нехай і сторонніми, було ніяково: он поряд, бач, токівський граніт, благородний, кофейно-коричневий, чи житомирський полірований сірий, а в нас — таке собі…

Майстер, людина літня, огрядна, відклав убік інструмент і молоток, зняв окуляри, вийняв на подив чисту хусточку і дбайливо протер очі. Перед ним лежав прямокутник надгробка, на якому виступали риси обличчя якоїсь людини. Тисячі ударів тонкого сталевого пробійника, ударів то легких, то повноцінних, кінець кінцем відтворювали досить схожий портрет на камені — полірованому лабрадориті чи габро; на сірому або червоному тлі ця технологія не спрацьовувала.

Михайло оцінив ввічливість майстра: побачив, що людина зупинилася поряд — припинив роботу, аби поспілкуватися. А може, просто стомився, а тут є з ким погомоніти для розрядки, бо цілий день тільки цокіт сталі по каменю.

— Скільки часу йде на таку роботу? — спитав Михайло.

— Та по-всякому. Коли настрій і погода — кілька днів.

— 1 букви різьбите?

— Аякже.

Михайло взяв із собою зразок шрифта і тексти написів на надгробках, показав їх майстрові.

— Довго робити?

— Тижнів два. Ви ж хочете глибоко, так я розумію?

— Так. Як вас величають?

— Михайлом Михайловичем звуть, а тут, як і у всіх, прізвисько, кликуха — Потап. Ну, від ведмедя повели казкового, — майстер криво всміхнувся. — Молодь сучасна недороблена…

— Я теж Михайло. Тезко, виходить. Мені треба швидше. Домовимось?

— Та зі мною домовитись можна. Тільки ж черга. І бригадир як осавула.

— З нагаєм?

— Хто б йому дав того нагая. Матюки — його зброя. А справжня — в інших, — загадково закінчив майстер.

— Давайте домовлятись. І бригадира врахуйте, аби не заважав. Добре?

Майстер поліз у кишеню просторої картатої сорочки, не заправленої у робочі штани, вийняв не звичну для Михайла осучаснену коробку "Прими", простягнув новому знайомому.