Стигма - Гужва Валерій
Михайло слухав усе те з належним виразом обличчя, проте не сприймав як щось посутнє, та й люди, котрі слова ті казали, мабуть, просто виконували заведений ритуал. Зрештою, нічого ліпшого людство не вигадало для таких скорботних днів, як набір співчутливих слів. Наче валеріана — не вилікує, але хоч трохи заспокоїть.
Крізь крони дерев проглядав унизу тільки дах будинку, дворища не було видно, жоден звук звідтам не долинав сюди. Михайло міг би стояти тут довго, але годинник показував початок п'ятої, треба вертатися.
Віддалік, у напрямку нового масиву, ще в перші роки по війні стояв майже зрівняний місцями з землею, але ще помітний підмурівок, фундамент колишньої церкви. До війни Михайло з хлопцями затівали у руїнах гру в схованки, а то й у війну. Нині він, наостанок роздивляючись навкруги, нічого на тому місці не побачив. Коли був геть уже дорослий, студент, батько якось розповів, що дід — його, Михайла, дід, Іван Оникійович, — загинув саме тут, рятуючи церкву від пожежі. Розповів півправду, і тільки зараз, з батькового листа, Михайло довідався, як воно було. І про плями, червоні страшнуваті знаки на долоні, що виступали в батька вряди-годи, написав Єфрем Іванович: мовляв то знаки бузувірського полум'я, стигми, пам'ять, що її нічим не стерти.
Певно, розтяглитой церковний підмурок, пустили на ремонт будинків, налітні груби у дворах, доріжки від хвірток до дверей повикладали старовинною цеглою, ще з клеймами-печатками старого заводу. Батько богомільним не був, мати ж ходила до церкви на всі свята і вдома завела ікону Божої Матері. Коли дізалася, що вгорі, над ними, колись була церква, частенько піднімалася туди, свічки ставила — так, щоб сусіди не бачили.
Там, на Берконцях, де лежать поряд обоє, свічки, мабуть, уже погасли…
Вже вкрай треба було йти, і Михайло рушив униз, де-не-де переступаючи зі сходинки на сходинку, а де тримаючись дерев'яного поручня, прибитого до стовпчиків на крутизні.
У двір тим часом почали сходитися сусіди. Були то в основному літні люди, здебільшого жінки. Деякі впізнавали Михайла, казали втішне, хитали головами у темних хусточках. Згодом об'явилися й ровесники Михайла, з якими не бачився і три, і два десятки літ. Хоч яка добра зорова, професійна пам'ять була в нього, а все ж упізнати відразу зміг тільки Василя Зіньківського і Степана Козуба — синів ближчих сусідів, з якими найбільше водився і в дитинстві, і потім, уже парубком.
І Василя, і Степана ще можна було б називати дядьками, хоча, по щирості, то був би очевидний комплімент: обоє вже гляділи в дідівство, хоча зберегли міцні руки і пряму поставу. M ихайлові трохи незручно стало за своє ще моложаве обличчя, вцілілий рудуватий фамільний джмелівський чуб, легку ходу, нульовий живіт, шикарний світлий французький костюм з полірованої шерсті.
Зіньківський прийшов усією сім'єю: з дружиною, двома дочками, сином, онуками. Василь ще працював, як і раніше, зварювальником на "Ленкузні", син пішов по батьковій лінії, дочки — одна вчителька, друга — медсестра, обидві розлучені, вже добре підтоптані молодиці. Василь міцно обійняв Михайла, постояв так, поплескуючи великими долонями по спині давнього приятеля, примовляючи: "З-за моря птахи завжди вертаються, бач, і ти вернувся, чорти б тебе взяли, блукальця!"
Степан, якби й схотів, не зміг би обійняти Михайла: відростив такенне барило, що тільки через цю деталь Ілля Юхимович Репін узяв би його натурником у свої "Запорожці пишуть листа…"., якби вони зійшлися у часі. І вуса Степан відпустив — під носом широкі, а з краєчків губів тонші, хвостиками донизу, тільки оселедця бракувало на лисій, як кулька з підшипника, трохи замалій для такого корпусу голові. Степан зайшов якось збоку, чоломкнув Михайла десь у район брови, загудів, як з бочки: "Тебе, Мишко, роки не беруть. Чи там, в Америці, якісь таблетки вживаєш од старіння, га?" Долоня давнього друзяки була велика, розплескана; тверді, товсті, як сардельки, пальці стиснули так руку Михайла, що він мало не попросив пробі.
З двору напроти вийшли жінки. Євдокія Пилипівна вдягнена була інакше, ніж учора, навіть ішла іншою, зовсім не старечою ходою. А з нею, певно, була Тетяна. Михайло пішов до хвіртки, аби зустріти.
— Ну от, Михайле, це моя Тетяна. Упізнав?
Він дивився на літню, але ще струнку, на відміну від матері, жінку, на її дбайливо прибране волосся, легкий макіяж і досі вродливе, сказати б, шляхетне обличчя, на темний у смужку костюм, гіпюрову вставку чи блузку під коротким жакетиком. Тетяна всміхалася, власне, усмішка жила тільки в кутиках губів, а очі, чарівні зеленкуваті очі, від яких дуріли свого часу парубки і чоловіки, дивилися на Михайла серйозно й очікувально: справді впізнає чи тільки удає цей самодостатній, імпозантний мужчина, котрий колись був Михасиком, Михасем, Мишком, Михайликом, а потім — сміх та й годі — вже юнаком пробував навіть залицятися. Цікаво, пам'ятає він чи ні? Жінки таке пам'ятають до сивого волосся, а мужчини — навряд.
Одначе вона помилилася. Михайло ступив крок до неї, нахилився до гарячої чи від серпневої спеки, чи від прискореного серцебиття долоні, а далі обійняв, притулившись щокою до кучериків, що вибилися із зачіски і впали за вухо.
— Тетяно… Таню… Даремно ти тоді сміялася з мене. Я б нізащо не поїхав світ за очі, якби…
— Хіба, Михайле? Кинь, ми ж свої… 1 не напружуйся на предмет компліментів. Упізнав — і на тому спасибі. Шкода, що зустрілися отак… Єфрем Іванович був мені рідною людиною, царство йому небесне.
Тетяна перехрестилася легкою, швидкою рукою.
Вони сиділи поруч за поминальним столом. Людей зійшлося багато. На початку було тихо, говорили півголосом. Першу чарку за упокій душі належало піднести синові. Михайло не хотів, та й не міг виливати душу перед людьми, багатьох з яких не пам'ятав або й узагалі не знав, тож сказав усі належні в таких випадках слова, випив стоячи і стояв потім нетямний зайві півхвилини, аж поки Євдокія Пилипівна не потягнула за рукав: "Сідай, сідай, чого ти…"
Стіл, довгий, широкий, помісний, — і сто чоловік сіло б, місця вистачало — накритий був щедро, вистачало питва і харчу, поступово, як часто трапляється на таких учтах, тихий гомін повищав тоном, голоси поступово почали зливатися у суцільний гамір застілля, з того гамору подеколи виплескувалися баритон Василя Зіньківського і бас Степана Козуба; до Михайла підходили старші чоловіки й жінки зі словами жалоби і співчуття; Євдокія Пилипівна й Тетяна стиха називали Михайлові імена сусідів, які підводилися з місць, аби сказати втішливі слова синові Єфрема Івановича, і були вражені чи вдавали це, коли Михайло називав їх на ім'я та побатькові: "Пам'ятаєте, не забули (чи — не забув), що ж, кріпіться, так уже воно світ улаштовано…"
Євдокія Пилипівна сердечно говорила про Єфрема Івановича, а далі згадала Михайлову матір, справжню батькову половинку, душа якої тепер назавжди з душею чоловіка. При цьому поглядала на Галину Яківну, яка саме сіла при столі на хвилинку перепочити, бо весь час керувала дівчатами-помічницями. Михайлові здалося, що Євдокія Пилипівна дивиться на Галину Яківну навмисне демонстративно, а говорить про матір хоча й щиро, усе ж із майже не прихованою метою насолити при цьому сусідці.
— Навіщо вона? — стиха спитав Михайло у Тетяни.
— Я тобі потім скажу, не звертай уваги.
Михайло майже не пив, тільки з Василем і Степаном перехилив чарку по-справжньому. Йому кортіло закурити, але Євдокія Пилипівна застерегла: треба бути при столі подовше, так заведено.
— Це вже другі для мене поминки у цьому дворі, — сказав він Тетяні. — Мамині поминки пам'ятаєш?
— Звісно. Ти тоді плакав при людях — і не помічав, що плачеш.
— Хіба?
Тетяна поклала йому руку на плече:
— Ти щирий хлопець був. Геть молодий.
Справді, Михайлові тоді не було й тридцяти, а матері — страшно й тепер подумати — за сорок. Перед смертю — дивна забаганка — просила чоловіка, аби поминки були по-сільському, з усіма перемінами, і щоб увесь куток зійшовся. І без того прийшли всі — матір любили. Приносили хто що міг, готували вдома каші горохові, пшоняні, гарбузові, якесь вариво з кукурудзи, яловичини і трохи свинини — варили, тушкували й смажили його тут, на кухні; керувала тим Євдокія Пилипівна, і Тетяна, тоді молода, яскраво вродлива, ще незаміжня, допомагала їй. Живий був тоді ще дід Шудра, фотограф; він здавався ожилим Мафусаїлом, було йому далеко за вісімдесят. Дід приніс у двір свій апарат, знімав поминки і фотографії зробив — Михайло йому допомагав у домашній лабораторії.
— Ти діда свого згадуєш, Онисима Христофоровича?
— Хіба ти його пам'ятаєш? — здивувалася Тетяна.
— Завжди добрим словом. Аби не він, Таню, навряд чи я у художники подався.
— Ну, а ми з мамою чи й вижили б — хтозна. Аби не він. І твій батько. Ти ж знаєш…
Михайло поглянув на Тетяну. Обличчя її посуворішало і стало мало не чужим. Ясна річ — згадала батька і ті нещастя, що їх він залишив сім'ї, рятуючи свою дорогоцінну шкуру.
— Ти де працюєш? — спитав Михайло, аби перемінити тему, що, як видно, і досі була Тетяні надто болюча.
— Читала в університеті, а тепер — у комерційному вузі, пристойному. І там немає вікового цензу. Бо ректор університетський затявся: чи ти професор, чи доцент, доктор наук чи кандидат, а як підійшов пенсійний вік — звільняй місце молодшим.
— А йому самому скільки?
— Отож-бо.
— Такого, по-моєму, ніде не заведено. Навпаки. Чи я помиляюся?
— Ні, Михайле, в сусідів наших європейських такого немає.
— Що ти викладаєш?
— Філологію. Здивований?
— Якби теоретичну фізику — то я з лавки впав би. Хоча й філологія — не мед. Якщо українська.
— Чого ж? — сказала Тетяна. — Я всерйоз узялася. Без огляду на кон'юнктуру. Скільки твої колеги понамалювали Леніна з колодою, Сталіна на трибуні, Хрущова на кукурудзяному лану, Брежнєва на "Малій Землі"?
Тепер усміхнувся Михайло.
— Я — не малював. А от гасла писав. "Народ і партія єдині". Панно малював по клітинах — "Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці". Гроші заробляв. Молодий був. Ати знаєш, коли я звідси вибрався і ще Європою тинявся, наш соціалістичний реалізм у моду входив. Купували бюстики Леніна, спортсменок з веслом, плакати з радісними пиками щасливих металургів, шахтарів і колгоспників.
