Стигма - Гужва Валерій

Я за твого діда відплатив. Мучуся, але каяття нема. Може, я поганий християнин — на тому світі скажуть".

Якось, уже студентом, Михайло набрався рішучості і запитав, чи правда, що батько спалив хату в кінці вулиці. Ще була жива мати, відповіла вона: "Ніколи не вір тому, що мовиться позаочі. Хай прийдуть і скажуть у вічі, отоді тато і відповість". Батько тільки махнув рукою: "Живи спокійно".

Якою ж мала бути сила ненависті, аби жити стільки літ з почуттям справедливості вчиненого — страшного, непоправного, але єдино можливого для цільної батькової натури… Скільки таємниць ховається в глибині часу, скільки випробувань долі витримує людина у житті — тривалому, як батькове, короткому, як мамине…

Михайло тільки останнім часом почав ловити себе на тому, що зайве, надміру розмислює над питаннями, на яких ніколи раніше не зупинявся, вважаючи, що раз і назавжди вирішив не перейматися безплідними розмірковуваннями над смислом існування, сенсом життя. Коли ті не першої свіжості, одвічні і довічні питання раптом, без будь-якої причини поставали перед ним, він, тікаючи од відповіді і знаючи, що якоїсь універсальної формули не винайде, як не винайшло її людство, хоч якими глибокими, серйозними були спроби розумних його представників кинути бодай промінець світла на все-таки не підвладну до кінця розумінню просту, здавалося б, проблему, починав кпинити із себе, з нерозгаданих питань, врешті пояснював свій стан нападами іпохондрії — провісниками недалекої старості. На тому його філософські вправи закінчувалися, бо — без жодного лукавства і знижок — віку свого він не відчував. Особливо коли брався до роботи, що заволодівала всім його єством, ставала (і була, зрештою) смислом існування як фізичного, так і духовного.

Михайло закінчував снідати, коли до кухні зайшла Галина Яківна, привіталася тихим чернечим голосом. З базару принесла зелень і молоко. "Тут на тиждень усього лишилося — і м'яса, і риби, не знаю, що з тим робити, півпогреба заставлено". — Галина Яківна не підводила очей, говорила чи до Михайла, чи до себе. "А ви пороздавайте по сусідах, щоб не пропало". — "Я теж так думала, але без вас не могла, гроші ж ваші, Михайле Єфремовичу. У мене тут ще залишилось". — "Що?" — не зрозумів Михайло. "А гроші. Ви дуже багато дали, я ось вам до копійки".

Михайло поставив чашку з недопитою кавою — добре, що привіз із собою, на господарстві кави не було, лише чай, і то зелений, якого він не любив. "Залиште собі, Галино Яківно, я вам дуже вдячний, ви стількох клопотів мене позбавили". — "Ні, ні, тут справді дуже багато". — "Грошей ніколи не буває забагато," — Михайлові треба було закінчити малоприємну розмову, і ця тривіальна мудрість мала допомогти.

Галина Яківна замовкла. Михайлові здалося, що на тому поставлено тимчасову крапку. Серйозної розмови він вирішив не починати, хоча розумів, що її не уникнути.

Одначе Галина Яківна почала її сама. З усього було видно, що обдумувала розмову давно, врахувала всі можливі повороти, передбачила природні запитання до неї, озброїлася аргументами, що видавалися їй, вочевидь, неспростовними. Михайло спершу хотів зупинити жінку, а потім налаштувався слухати.

— Не знаю, як ви тут будете, чи довго будете, що вам про мене говорено. Тільки ж двадцять років з Єфремом Івановичем — це ж не двадцять днів. Я його доглядала, господарство вела, очі йому закрила… Може, ви своє про мене думаєте, а я ж йому, небіжчику, за жінку була, тільки що не розписана. До нього, вважай, приросла і до дому. Як подумаю, що нема вже Єфрема Івановича і не буде, — аж серце заходиться…

Вона говорила довго. Михайло слухав, очікуючи, коли скаже, заради чого затіяла цей безрозмірний монолог. Приблизно на таку розмову він і ждав, тож мовчки слухав аж до слів, котрі вивели з рівноваги.

— …Ви там ув Америці…

Галина Яківна говорила, опустивши очі долу, жодного разу прямо не глянувши на Михайла, а тут підвела очі. Не жалоба, не сум були в очах, у миттєвому позирку, а щось схоже на виклик. Ну, що ж, доведеться…

— Я, Галино Яківно, і без вас знаю, де був і що робив. Розумію вас, а от чи мене зможете зрозуміти — не знаю. Скажіть прямо, що й до чого, чого ви хочете? Я в цьому домі народився і теж приріс до нього. Смію запевнити, дужче, ніж ви. Що у вас на думці, — кажіть, все одно доведеться.

Тепер Галина Яківна не пускала очі дошками підлоги, накритими покладеною навскоси, витканою ще матір'ю смугастою доріжкою, дивилася на Михайла прямо, зіниці темних очей звузилися, жалобні нотки голосу випарувалися.

— Отак? Хай так. По-американському, по-діловому. Я, Михайле Єфремовичу, думаю, що заслужила хоч на якусь дяку.

— Яку саме? — Михайло вирішив одразу ставити крапки над "і".

— Я гадала, самі зрозумієте.

— Ні, так не піде. Послухайте уважно. У мене батьків заповіт. Про вас там — ані слова. Не знаю, чи казав вам щось Єфрем Іванович на цей предмет, але так воно є. Для мене батькова воля — закон.

Губи Галини Яківни сіпнулися:

— Отака мені дяка. Тільки ж заповіт — папірець, а люди ж, сусіди, бачили, що я не зайда якась, стільки літ поклала, доглядала… Всі підтвердять, хазяйкою тут була!

— Заспокойтеся. По-перше, доглядали ви не так довго, батько майже до останку ходив за собою. По-друге, сусіди — не закон, та й різне вони бачили. По-третє, наскільки я знаю, жити вам є де. Отже, про цей дім забудьте.

— Даремно ви так, Михайле Єфремовичу. Думала, по-доброму, по-людськи поговоримо.

— А ми ж — як?

— Не так. Заповіт, кажете? А в мене свій заповіт — у суді всі сусіди скажуть, хто має право, а хто ні. Хто громадянин України нашої незалежної, а хто американський гість, котрий батька рідного сто літ не бачив!

Михайло готовий був показати Галині Яківні, де в хаті поріг, аж раптом де й поділося роздратування, він навіть усміхнувся просто в лице новій знайомій.

— Я, Галино Яківно, громадянин тієї ж країни, що й ви. І сто літ — перебільшення. А щодо суду — позивайтеся. Далі слухайте уважно: я можу сплатити певну суму — як відшкодування моральних збитків. Назвемо це так, хоча яка в біса мораль… За однієї умови: сьогодні ж збирайте ваші манатки. Щоб увечері вас тут не було. Скажу по щирості — не хотів, аби так. Самі винні. Суму обдумайте. Аванс у вас в руках. Fare thee well! So long. Бувайте.

Вона сиділа на ослоні, обличчя їй закам'яніло, потім поморщилося. Михайло чекав прокльонів і сліз, а помітив лише, що з ніздрі трохи кирпатого носа виглянула волога. Галина Яківна інстинктивно шморгнула і підвелася.

— Думав їхати у справах, тепер лишуся, щоб ви, бува, посуд не повиносили і меблі. Я їх змалку пам'ятаю.

Михайло змушував себе бути брутальним, на інше ця жінка не заслуговувала.

Десь опівдні вона закінчила вив'язувати чималі вузли, витягла їх на поминальні столи, ще не прибрані зучора. Суєту в сусідів помітила Євдокія Пилипівна, зайшла у двір. їй не треба було пояснювати, що й до чого, — лише глянула на обличчя Галини Яківни, її закушені губи і цегляні плями гніву на вилицях. На її невинне на позір запитання: "А куди це хто збирається?" — Галина Яківна вибухнула базарними матюками і погрозами: "Ти забула, що мене сини в обіду не дадуть?! І ви, Михайле Єфремовичу, остерігайтесь, аби чогось із вами не сталося!".

— Що ви таке при свідках кажете! Це вже пахне кримінальною статтею, — вдавано занепокоївся Михайло. — А синам перекажіть: у мене вогнепальна зброя і дозвіл на самозахист. Таксі вам ліпше викличу.

Коли машина виїхала з двору, Михайло підійшов до сусідки:

— Невже тато з такою… під одним дахом… стільки літ…

Євдокія Пилипівна всадовила Михайла поряд на лаву.

— При Єфремі Івановичу вона інша була. Щоправда, спробувала якось тут своїх гевалів оселити. Він відпочивав у Пущі, приїхав, а ці мужички горілку п'ють, засідають отам, де столик біля криниці. Єфрем Іванович підійшов, а вони йому: "Випий, діду, з нами, ми ж ніби родичі". То він одному в пику затопив так, що той підвестися не зміг, а другого над криницею тримав за ноги і приказував: "Спробуй наблюй у воду — втоплю". З тих пір духу їхнього тут не було. І Галину хотів вигнати — впросилася. Бачу, і з тобою — не вийшло.

— Слово честі, я такого нахабства не бачив…

— Що, хотіла тут осісти на віки вічні?

— Схоже.

— Ти, Михайле, плюнь. Іди до юристів, оформлюй дім. Батько ж тобі заповів, не помиляюсь? Ну от. А про цю перекупку забудь. Судом тобі погрожувала?

— Було.

— Як Єфрема Івановича не стало, вона весь будинок перетрусила у пошуках заповіту. Знав покійний, з ким справу мав, ой, знав.

— Тоді чому ж?…

— Чому вовчого квитка не виписав? Самотності боявся, так думаю. Всі ми її боїмося гірше від смерті.

— Не маю, мабуть, права питати про таке…

— А ти спитай. Мене, стару, про все питати можна.

— Вас він не запрошував — ну, жити спільно?

Євдокія Пилипівна всміхнулася.

— Було колись. Як ти у світи подався, трапилася між нами балачка. Найсмішніше, що перша я почала. Знаєш, що твій батько сказав? "Хоч сьогодні, аби жінкою Григорію не була. Хай він мерзотник, хай доброго слова не вартий, але ж ми колись дружили, а я через таке переступити не можу". Ну, а невдовзі оця краля причепилася як реп'ях… А ти молодець. Правильно зробив, що спровадив. Повітря чистішим буде. Обід є? Борщ давно їв?

— Дякую, повно всього в домі. Краще ви заходьте.

— Може, й зайдемо надвечір з Тетяною.

День було втрачено. Все, що планував на сьогодні, відкладалося до завтра. Якщо ще чогось не станеться. Може, й на краще, що так.

Михайло ходив подвір'ям від дерева до дерева, від куща до куща, обійшов увесь великий будинок і підійшов до дверей колишньої стайні, що могла б правити за потреби житлом.

Так воно й сталося, коли в місто зайшли німці. У джмелівському домі поселився офіцер — полковий лікар, ельзасець, повновидий, налитий здоров'ям альбінос. Джмелям було велено звільнити дім — тоді й стала у пригоді будівля, що правила за батьків газетний архів і сховок усілякого хатнього начиння. Із залізної бочки батько влітку зробив буржуйку, поставив її у стайні, вивів трубу через високе віконце — ніби передчував, до чого йдеться.

Мобілізації не підлягав — фабрика шила кирзяки для армії і він мав бронь, одначе коли у липні загриміло на околицях, Єфрем Іванович пішов до ополчення — просто пропав з дому, пішов на роботу і надвечір не повернувся.