Стигма - Гужва Валерій
Тепер він почувався не персонажем, котрий чекає на вихід за кулісою, а глядачем, який купив квиток випадково і раз по раз поглядає на червону лампочку над виходом, шукаючи слушного моменту, аби не перейматися далі шекспірівськими пристрастями у декораціях міської квартирки.
Михайлові прикро було лише від того, що так необачно, різко, по-хлопчачому імпульсивно повівся у ситуації, коли варто було як не прислухатись, то хоча б послухати, що каже батько і чому він це каже. Перед Ларисою він не почувався винним, а от перед батьком — так. Мати мовчала, коли Єфрем Іванович казав синові: одружуватися зарано, та й вибір не з тих, що обіцяє безхмарне щастя в подружньому житті. "Вона тобі не пара, Михайле, ти зараз сліпий і не бачиш нічого. Вона виїсть душу, сама того не бажаючи". Слова батькові були значно простіші, але суть їхня була: "Ні. Не твого поля ягода". Мати мовчала, не бажаючи синові зайвих прикрощів. Вона взагалі мовчала, коли говорив чоловік, — сільська шляхетність, вища за світський вишкіл. Потім могла сказати батькові про свою незгоду з тим, що він казав чи зробив, а так, при синові чи при людях, — борони, Боже.
У листі Михайло, не вірячи очам, читав слова, що ними батько вибачався: "Ти знаєш, ми з матір'ю хотіли багато дітей, та Джмелям колись давно наврочено, з прадіда — один син для продовження роду, і хоч до неба кричи. А я тебе тоді з дому вигнав. Єдиного. Прости, сину…".
Це він, Михайло, мав би впасти перед батьком на коліна і просити, аби простив. Хоча — за віщо? Жодні перестороги не змогли б зупинити закоханого до сліпоти молодого йолопа, котрий вважав свої почуття вищими від людської банальної мудрості, а свою обраницю — істотою недоторканною, з волі якої і сонце сходило, і зорі світили.
Батько перебільшував — він не виганяв сина з дому, Михайло пішов сам і не повертався аж до маминої кончини. І за ті кілька років, що їх прожили двоє самотніх мужчин перед тим, як Михайло наважився на втечу, він жодного разу не сказав батькові покаянних слів. До честі Джмеля-старшого, він не дозволив собі проявів співчуття, хоча бачив, як тяжко переживає син і сімейну катастрофу, і смерть матері.
Життя інколи непоясненне, ірраціональне у своїх нібито й звичайних іпостасях. Матір була у сім'ї повітрям, яке вдихаєш, навіть більше — киснем у тому повітрі. Це відчули обидва Джмелі, старший і молодший, коли її не стало. Дихати стало важко, жити далі — нестерпно, особливо батькові, хоча він намагався тримати рівновагу. Але Михайлові здавалося, що всю матір смерті забрати не вдалося. Пам'ять про неї — це зрозуміло, це природно. А от як їй вдалося вже по смерті знову об'єднати чоловіка і сина — було непояснимим.
Коли Михайло з Ларисою наймали дешеву кімнату на Великій Житомирській, мати навідувалася до них, через усе місто тягла сумки з харчами, не слухала дурних Михайлових заперечень. Вона не наважилася б іти проти волі батька, отже, він їй не перечив, млоїло йому у грудях: як там? Утім (Михайло з усією ясністю те зрозумів, як її не стало), якби батько й заборонив бачити сина, вона його вперше в житті не послухалася б.
І коли у Михайловому шлюбі, як у погано просмоленому човні, з'явилася теча і води прибувало, вичерпуй чи ні — все одно потоне, мати не звинувачувала в тому тільки Ларису, як зробили б це дев'яносто дев'ять жінок зі ста. Вона вислухала невістку і, коли переконалася, що нічим зарадити не може, перестала навідувати потопельників, сказавши синові одне: "Не принижуйся. Все буває, тільки не принижуйся. Ти мужчина".
Якби знав Михайло, що Лариса говорила матері, які подробиці наводила як аргументи, може, повівся б по-іншому, не шукав неіснуючих способів залатати течу, не ділив би дружину з іншим, сподіваючись, що не програв остаточно, — відіграється і кінець кінцем виграє.
Він не дізнався б ніколи, про що говорила свекруха з невісткою, бо мати запечатала свої вуста. А Лариса не витримала. Знаючи, що чоловік на все готовий заради неї, змагається він із тим, що сталося, бо справді любить, вона, між іншим, натякнула на таку деталь подружнього життя, про яку раніше висловлювалася як про другорядну, несуттєву, і через неї поклала всю вину зате, що відбувалося між ними, на Михайла. Він спочатку не зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшло, не повірив. Та Лариса, певно, знала, що робить: словесна отрута подіяла, і невдовзі Михайло визнав свою остаточну поразку, забрав спортивну сумку з речами і залишив Ларисі та її новому, фатальному, нарешті, як вона вважала, справжньому почуттю кооперативну квартирку, викуплену на той час, сів за кермо і поїхав у Пухівку до товариша. Там його знайшла звістка про смерть матері, і він повернувся на Куренівку, в цей старезний, міцний, надійний дім, що перейшов нині йому у спадок. Навіщо?
Михайло вийшов зі стайні, пішов до яблуні, всіяної червонобокими "славами". Старе дерево мало б давно пропасти, стільки яблуні не живуть, принаймні не плодоносять, а бач, знаходить якісь потаємні сили, не хоче йти від сонця, повітря, дощу, хоче, врешті, бути з людьми, для людей, для нього, Михайла Джмеля, також. Яблуко було солодким, бризкало соком, краплеподібні кісточки узялися темно-коричневою оболонкою. Треба збирати врожай. Для кого? Що з ним робити? Ген іще зо два десятки дерев аж просяться: "Познімайте тягар з гілок, ми своє зробили, шануйтеся, люди, навіщо ж ви саджали нас?"
Треба попитати Євдокію Пилипівну — щось порадить. Можна було б до шкільної їдальні, але ж — канікули. Тоді — до дитсадка. Тільки хто збиратиме? А Ванді й сину він обов'язково привезе кількоро яблук звідси — таких у Нью-Йорку не купиш.
Mихайло ще подумав: оселити б якусь із цих рідних яблунь у мегаполісі. Хоча б на полотні. Він уявив сюжет: просто серед нью-йоркської вулиці, ахай би й на нудній, казенній, холодній Уолл-стріт, — розкішна квітуча яблуня, від якої на темні фасади будинків лягають ніжні доторки світла. "Виображня", як мовить Ванда, уява… Не забути б, а краще оце зараз же накидати ескіз.
V татовій кімнаті крізь візерунчасту гардину світило післяобіднє гаряче сонце. Михайло знайшов папір і олівець, зробив кілька ескізів, посидів трохи у м'якому дубовому кріслі. Майже всі і меблі В будинку було зроблено з дуба, і стояли вони тут не менше ста літ обідній стіл в їдальні, стільці, буфет, ліжко у спальні і велика тристулкова шафа там же, прикрашена різьбленням: виноградне листя і гронця круглих ягід. Візерунок був виконаний на товстелезних дошках-дверцятах, врізаний у них, а не наклеєний чи припасований шпильками, як це робиться нині. У спальні стояла ще велика скриня, прикрашена таким самим різьбленням.
Усе це могло піти в огонь у холодні зими окупаційних літ, але Єфрем Іванович мав у стайні запаси дров, яких вистачило б і на третю зиму. І нині у кутку їхньої тодішньої оселі лежали стоси полінець: відколи провели сюди газ, хазяї перестали клопотатися про тепло взимку. Михайло обійшов увесь будинок неквапною ходою чи то залишеного на самоті гостя, чи господаря, котрий так довго був десь інде і наново звикає до рідного гнізда.
За ті роки, що прожив далеко від Батьківщини, будинок зазнав перемін. Перше, що впало в око, коли зайшов у двір, — великий дерев'яний ґанок посередині, засклений і накритий бляшаним дашком, що виступав на добрих п'ять метрів уперед. Тепер, якщо подивитися згори, з вершечка горба, куди піднімався нещодавно Михайло, будинок у плані мав би вигляд хреста: до воріт звернуто ґанок, а до сходів на горб — галерейка, котра кінчалася кухнею. Нині пишне листя саду заважало обсерватору побачити нову форму, що надала будинкові прибудова, а от узимку явилася б чітко.
Мабуть, батькові набридло заходити у дім збоку, то з правого, то з лівого, і він вибрав цеглу під центральним вікном, розширив отвір у стіні, закрив його міцними, дубовими-таки дверима і збудував широкий ганок-веранду, котрий змінив і прикрасив дім. Дивно, що залишив двері з боків — вони тепер були ні до чого. Лягаючи спати, Михайло зачинив обидві на дебелі засуви. Якби йому лишатися тут, неодмінно заклав би їх цеглою. Були ще маленькі двері знадвору до кухні, оббиті бляхою іззовні й ізсередини, так само на міцному засуві, ще й хитромудрому замку, чи не надійніші за товсті цегляні стіни.
Після смерті дружини Єфрем Іванович шукав собі вдома хоч якоїсь роботи. План перебудови будинку в нього виник ще тоді, але усе відкладав.
Батько ніколи не зловживав чаркою. Коли на свята у сім'ї чи з запрошеними на іменини гостями випивав зайву, тихцем залишав застілля, йшов у спальню і вмить засинав. То вже мамі доводилося далі сидіти з гостями, частувати, догоджати сусідам і приятелям з фабрики. За якісь дві години Єфрем Іванович знову з'являвся при столі і вже не пив горілки, хоч як би його вмовляли, а тішив себе узваром — мама його вміла готувати на свій сільський копил, смакоти був незрівнянної.
Коли ж його Надії не стало, батько, не маючи як боронитися від горя, взяв у подруги пляшку. Михайло на перших порах ділив з батьком щовечірню учту: до рани, що завдала йому дружина, додалася непоправна біда, геть не співмірна з катастрофою в особистому житті, і цей подвійний тягас горілка якоюсь мірою полегшувала. Пляшки стало замало. Йдучи з роботи, батько купував уже дві; а коли й після цієї дози виникала потреба навідатись до такої собі Марії Гаврилівни по самогон, Михайло почав гальмувати.
Після сороковин Єфрем Іванович, котрий завжди ішов уранці на роботу, якої б ваги не була випита вчора чарка, на фабрику не пішов, цілий день лежав обличчям у подушку, наволоку до якої з темно-зеленого єдвабу було вишито маминими руками. Михайло ледве умовив батька повечеряти, сам налив йому похмільну, але Єфрем Іванович пити відмовився: "Досить, Надійка плаче там, приснилась уся в сльозах, про щось просила. Не розчув, але знаю, про що". Так відійшла та смуга напасті. Мала рано чи пізно закінчитися, бо горілка не давала батькові забуття чи розради — він майже не хмелів, скільки б не випив, і ступінь сп'яніння міг визначити тільки Михайло: після півлітри батько починав стукати гранчастою чаркою по стільниці і примовляти при кожній наступній: "Гей, кокочко, вдару!". Що воно означало, де батько підчепив цю смішну, неоковирну примовку, він і сам не знав.
Як багато хто в цьому світі, Михайло тікав од біди в роботу.
