Стигма - Гужва Валерій
Що скажете, як я запропоную переїхати до мене? Годинадо Нью-Йорка, всі умови для роботи. Я не Віардо і не Гертруда Стайн, ну й ви не Тургенєв і не Фіцджеральд. Просто — земляки, і я маю можливість допомогти.
— Мені нічим віддячити. Я так не можу.
— Киньте, ми кияни, і цим усе сказано. Віддячите колись.
Півроку свободи, півроку пекельної роботи — і Джміль був готовий до зустрічі з місцевою богемою. Ігор якось привіз з Нью-Йорка бородатого мужичка в незавидному костюмчику, купленому, схоже, на Яшкін-стріт за копійки.
Мужичок довго ходив мовчки, роздивлявся Михайлові роботи здалеку і зблизька, щось мурмотів собі під ніс. "Нічого йому не кажіть, — шепнув Ігор. — Він сам скаже. Галерейщик, не з останніх". Михайло сидів мовчки на ослінчику в кутку великої світлої кімнати-зали на першому поверсі Швеллерового будинку, де працював і спав на отоманці під стіною.
Гість закінчив оглядини, підійшов до Михайла, тицьнув у нього пальцем і вимовив єдине слово-запитання: "Художник?" Джміль кивнув. "Візьму кілька робіт. Під розписку. Швеллер мене знає. Якщо продам — візьму ще. Про суми зараз говорити не будемо. Моя думка вас цікавить?" — "Звичайно". — "Будемо працювати, і хай нам помагає Бог".
— Він так з усіма? — спитав Михайло, коли галерейщик-комівояжер від'їхав з трьома пейзажами і напівабстрактною композицією, написаною зухвало-яскраво.
— На перших порах — так! — сміявся Ігор. — Але щоб Гріншпун узяв відразу кілька робіт — такого не пам'ятаю. Це щось та значить!
Михайло не повірив своїм очам, коли через два місяці загадковий Гріншпун привіз чек на солідну суму і попросив нові роботи.
Цього разу він не тицяв пальцем і поводився так, ніби вони з Михайлом знайомі здавна.
— Де ви вчилися? Мене питають.
— У Києві. Художній інститут.
— То у вас вища освіта! А я, грішний, рекомендував вас як самоука.
— Що, дилетанти краще продаються?
— Вони різні бувають, дилетанти. Як і профі. Не мені вам казати. Давайте домовимося: ви малюєте, я продаю. І жодних шпильок. До речі, у вас не збереглися давні роботи?
— Жартуєте?
— Цілком серйозно.
— Уявіть собі нелегала, втікача, з двохсоткілограмовим багажем.
— Вибачте, щиро вибачте, я зовсім забув…
— На Батьківщині,є, і чимало. У запасниках, якщо не порізали спересердя, у приватних колекціях, удома…
— Я буду відвертий. Хотів робити вам рекламу як борцеві за демократію, вигнанцю, невизнаному таланту, розквітлому на живильному грунті вільного Заходу, і вже почав був, але… Роботи ваші побачив один із знавців і розсміявся, коли я рекомендував вас як любителя. До речі, просить ваші роботи — для виставки. Дасте?
Так Михайло почав відроджуватися як художник. Малював у скаженому темпі, забуваючи про побут. Аби не дружина Ігоря, монументальна, симпатична, округла і добра Софія, портрет якої, намальований за один сеанс, прикрашав тепер спальню подружжя, він би й не обідав: чашка солодкої кави вранці — і до мольберта аж до вечора.
Зрідка Ігореві вдавалося відірвати свого гостя від пензля, і вони приїздили в Нью-Йорк на весь день. Швеллер улаштовував свої справи, а Михайло роздивлявся місто, якого він по суті толком і не бачив — хіба що багажники та зустрічні капоти машин, професійний пейзаж водія. Михайло заходив у кафе, у невеличкі забігайлівки, пив коричневу рідину, що мала правити за каву; десятки, сотні облич мерехтіли йому в очах. Частенько шкодував, що не мав з собою олівця і паперу; аби занотувати якусь рисочку, деталь, мотив, покладався на свою бездоганну зорову пам'ять.
Вечорами Ігор водив його місцями, де зазвичай збиралися художники, журналісти, актори. Отам він і познайомився з Бандою…
Вночі перед від'їздом вони довго говорили, власне, більше Ванда, а Михайло слухав, гладив щоку і плече дружини, клав долоню на її і досі пружну грудь; вона з усмішкою прибирала чоловікову руку на безпечне місце. Вперше з того дня, як побралися, Михайло мав їхати надовго. Ні він, ні Ванда не знали, скільки триватиме поїздка. Михайло вважав, що вистачить на все про все двох — двох з половиною тижнів, Ванда ж не була такою оптимісткою. Михайла здивувало, що дружину не так хвилює термін майбутньої розлуки, як інше, що видалося йому безпідставним і малосуттєвим. Ванда застерігала чоловіка, аби не переймався там, далеко, своїм минулим, котре неодмінно підступить впритул. Вона вважала: те, що здається давно забутим, навіть похованим назавжди, має звичку відроджуватися і диктувати непояснимі вчинки, як тільки фізично, а не подум-ки повернешся до тих місць, де влада колишнього заявить про себе, хоч як би ти опирався і відхрещувався від цього. "Через те я не навідую Чикаго, не хочу нічого з минулого. Хоча від нього нікуди не дінешся, я маю владарювати над ним, а не воно наді мною". — "Вандо, ти в мене філософ". — "Припини, я серйозно". — "Надто серйозно. Я тебе люблю". — "І я…"
Михайло думав, що Вандині слова — то лише гризоти жінки, котра має залишатися сама на невизначений час, і та невизначеність поселяє тривогу. Ще він думав: Ванда гадає, що йому доведеться зустрітися з колишньою дружиною, і це її непокоїть. Дурненька, двадцять літ вони разом…
Він забув нічну розмову наступного ж дня, на летовищі вони говорили про що завгодно, тільки не про розлуку, а нині, стоячи на дошках стайні, дивлячись на снопи світла з високих довгастих вікон, вдихаючи запахи зела і пилюги, Михайло подумав, що у нічних Вандиних словах ховався значно глибший зміст, аніж навіть той, що вона в них вбачала. Ні, минуле не мало, не могло мати аж такої влади над ним, і все ж воно заявляло свої права, і марно було опиратися, та й навряд чи потрібно.
Гості з України казали Михайлові, що його ім'я, викреслене, здавалося, назавжди з реєстрів химерного господарства, званого культурним шаром чи середовищем, зневажене і забуте, з'явилося у кадастрі нових цінностей. Деякі роботи, що збереглися в людей, з якими був свого часу у дружніх стосунках, почали виставлятися, вряди-годи про нього згадували у пресі. Тож ті гості вважали, що Михайлові треба неодмінно навідати Батьківщину, а може, й повернутися в нову Україну. Проте минав час, а офіційного запрошення від Спілки художників, з якої свого часу він був, як і належало тоді, негайно виключений, не надходило. Приїжджі дивувалися: як це так, вони неодмінно нагадають керівництву, запрошення неодмінно матимете. Але гості від'їздили, минав час, і ті їхні слова спливали за водою. Врешті, Михайло ставився до них як до загальноприйнятого ритуалу ввічливості.
Він вважав, що колишні роботи не мали особливих підстав, аби говорити про них як про окреме мистецьке явище, за винятком кількох полотен, довкола яких свого часу зчинився справжній галас неприйняття й ворожості. В ньому потонули голоси колег і мистецтвознавців, на яких ідеологічні ігри, тим більше кампанії, не впливали. Один з них, палкий прихильник народного, примітивного живопису, який не терпів соцреалістичного конформізму, казав Михайлові: "Вам важко буде. Ви завжди дратуватимете хмельків, бо вони у вашому живопису бачать виклик своїй монументальній бундючності, а відповісти чимось, окрім лайки, не можуть. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, їхня агресивність щодо вас — від того, що загубили себе як митці і шалено заздрять свободі мислення і самовираження. Не переймайтеся. Між ремісником і митцем завжди прірва. Ремісник так уже старається, так виписує зірочки на погонах, так лестить натурі, що скаженіє, коли бачить справжнє мистецтво і десь у глибині душі розуміє: до нього йому — як куцому до зайця. Якби ви писали тільки пейзажі — було б легше, хоча й тут вішали б "ізми"; але ж ви ставите під сумнів дещо більше, аніж офіціозний гладкопис, — те, що його породило. А це проти правил. Хто проти — небезпечний. У вас немає бажання кинути їм кістку, — ну, втнути щось парадне, оптимістичне?" Михайло дивився на лисуватого, маленького на зріст чоловічка з великими чорними очима, оповитими загадковою печаллю, і вже не вперше думав про те, що невдовзі йому остаточно перекриють кисень. Що ж тоді? Він ще ходив у "молодих" — було заведено чи й не до сорока років називати і художників, і письменників, і композиторів молодими, чи не через те, що в такий спосіб покоління конформістського вишколу малися як зрілі, повні досвіду й енергії митці і в сімдесят, і у вісімдесят?
Георгій Подільський чекав на Михайлову відповідь, хоча по очах було видно, що він її знає наперед. "Я, Жоро, написати можу портрет генсека на тлі радісної країни, битву за врожай з комбайнами і безхмарним небом, багато чого можу намалювати, але ж себе поважати вже не буду". — "Шкода". Подільський трохи почекав, а потім ніби сам до себе мовив: "Але ж Галілей не перестав бути собою, коли відрікся". — "Я не Галілей, — усміхнувся Джміль. — І потім, наші церковники вмить розкусять, у них такі номери не проходять".
Ще в літаку, коли летів із Франкфурта, Михайло хотів скласти цілу програму — де побувати, з ким побачитися, а потім покинув цю затію. Тепер, як минули дев'ятини, споганені на другий день Галиною Яківною, треба було все ж таки вирішувати, що робити далі. Взавтра Михайло поклав собі піти на консультацію до юристів, до нотаріуса — невідомо, що чекало на нього там і скільки часу заберуть формальності. Далі було б завітати до своєї колишньої спілки, до інституту. І ще відшукати, якщо вдасться, Ларису. Колишня рана, котра видавалася свого часу чи не смертельною, давно загоїлася; шрам, що нагадував про себе, геть щез, не було жодної небезпеки рецидиву, навіть натяку на щось подібне. Інший десятою дорогою обійшов би не тільки зустріч, а й саму можливість її. Михайлові ж здавалося: як не побачить цю малу дзигу, краплю живого срібла, сяючий страз, котрий він вважав діамантом, минуле не полишить його. Він розумів, що побачить не колишню Ларису, котра вміла розмовляти, жити, кохати, зраджувати по-справжньому, а вже навіть не літню — стару жінку з обважнілим чи висхлим тілом, ветхим, зношеним обличчям. Не всі ж збереглися, завжди варто готуватися до гіршого.
Однак сумна перспектива не здавалася йому істотною підставою для того, щоб викинути з голови цю затію, бо вважав би себе боягузом. Зрештою, коли те все було… З відстані літ його любов, подружнє життя і все, що потім з нею, тією сім'єю, сталося, бачилося Михайлові актами якоїсь, не дуже вдалої вистави, де актори переграють, текст п'єси надто патетичний, а режисер зі шкури пнеться, аби глядач всидів у залі до кінця.
