Стигма - Гужва Валерій
Євген Петрович жив самотою у майстерні, облаштованій в мансарді житлового будинку на тодішній Великій Підвальній. Мансарда була величезна, світла, з водою, електрикою і всім іншим, без чого житло міщанина неповноцінне. Дружині він залишив квартиру в цьому ж таки будинку і був абсолютно байдужий до того, що вона розуміла особисте життя як низку знайомств з мужчинами, жоден з яких досі не побажав стати наступником Дідули.
Євген Петрович не брехав, справді був професійним художником, членом спілки. Він став першим учителем Михайла. Через рік, коли молодий гаслописець прийшов удруге до інститутського чистилища, знав багато про перспективу, світлотінь, приніс із собою непогані малюнки античних голів, дбайливо прорисовані аркуші з капітелями усіх ордерів, пейзажі аквареллю й олією.
З висоти мансарди, крізь промиті шибки, було добре видно круту у цьому місці вулицю Франка, а вдалині, над дахами сонмища будинків, тягнулись до неба куполи Володимирського собору. Дахи, комини, відміни неба над ними, золото церковних бань — ото були Михайлові сюжети.
Євген Петрович пішов до приймальної комісії разом з абітурієнтом. Перед тим він не пив три дні, дбайливо поголений, у пристойному костюмі, мав вигляд Навіть імпозантний — ну справжній батько, стурбований і заклопотаний. Михайло переконався, що Дідулу в інституті знають — віталися з ним, зупинялися погомоніти на хвильку його ровесники, дуже літні, як на Михайла, люди. Були то викладачі, професори, Дідула називав їхні прізвища, звання, але Михайло, скутий хвилюванням, пускав усе те повз вуха. Вже згодом, коли став студентом і мало не щодня зустрічав тих людей у коридорах, аудиторіях чи студіях, зрозумів, чого вартий був той вихід "на люди" Євгену Петровичу.
У Дідули в мансарді, під нічним міським небом, частенько збиралися його знайомі і друзі, переважно художники, але заходили й актори, співаки з оперного театру, літератори — хто перехилити чарку, хто пограти в шахи, хто — погомоніти проте, про се. Мансарда була величезна, метрів сто, старих меблів, столів і столиків вистачало на всіх, пальне і закуску приносили з собою. Зрідка, коли була попередня домовленість, Євген Петрович ставав до плити за перегородкою і готував одну-єдину, зате завжди смачну страву, котрої вистачало й двадцятьом гостям. Була то чи теляча печеня, чи тушені лисички, чи, якщо перепадала на Бессарабці, — вепрятина чи ведмежатина, що годин зо чотири умлівала, нашпигована спеціями, у величезній скороварці, викликаючи заздрість господинь нижче поверхами, — запахи з мансарди підривали їхній кулінарний авторитет у звиклих до харчової нудоти сім'ях.
Михайло залишався, аби допомагати Дідулі, до першого гостя, але інколи засиджувався, а то й лишався на ніч, якщо попередив батьків.
Те, про що говорилося у цьому колоритному гурті, для юного Джмеля, піонера, комсомольця, шкільного активіста, було terra incognita, точніше, verbs incognita. Михайлові здавалося, що ці впевнені в собі, самодостатні, іронічні й загалом толерантні один до одного люди зійшлися з іншого, якогось невідомого світу, і слова їхні діаметрально протилежні тому, до чого він звик, що лунало щодня з радіоточки, що прописував він сам на бязі і штапелі. Ці люди не сприймали смерть Сталіна як вселенську катастрофу; перетасовку вождів ("мурз", як прозивав їх Дідула) у Москві коментували без найменшого пієтету до прізвищ, що їм усеохоплююча пропаганда давно створила ореол неперехідної мудрості, мало не святості, а коли чергове прізвище викреслювалося зі святців, прославляла нове ім'я, з пришестям якого на людей мала зійти небачена благодать.
Сюди, в мансарду Дідули, Михайло частенько приходив уже студентом, і атмосфера вільної думки й прямої мови — він це зрозумів значно пізніше — багато заважила у формуванні його як особистості, не схильної до хорового співу.
Тут Михайло вперше почув розмови про історію і культуру України, геть не схожі на шкільний, та й інститутський стандарт, У сім'ї, на куренівському рідному кутку, він ніколи не чув, та й не міг чути подібного — хто б це у ті часи дозволив собі розводитися про окрему від Союзу Україну чи голодомор, — тільки самогубця чи блаженний.
Михайло спробував розпитати матір про тридцять третій рік, але вона не схотіла, відбулася загальними словами про те, що всім тоді було важко, й попросила, аби Михайло ні з ким не вів про те балачок. "Тобі, сину, вчитися треба, мало хто що скаже і навіщо, ти в це не встрявай, не знаєш ніколи, з ким говориш — хорошою людиною чи підбурювачем. І тато так вважає". Тато для неї був найвищий авторитет в усьому, і якщо мати так сказала, не варто було звертатися до тата — почув би те саме.
Євген Петрович, загалом не схильний до повчань чи напучувань, теж якось сказав Михайлові, перепросивши за вимушені слова, аби не образити молоду людину: "Ти тут, Михайлику, багато чого чув і бачив. Хлопець ти недурний, сам розумієш, які часи. Тут ти свій, а в інституті миттю станеш ізгоєм, якщо спробуєш гребти проти течії. Там вистачає інформаторів, повір мені. Працюй олівцем і пензлем, а не язиком".
Михайло був на відділенні графіки, але його тягло до живопису, працював він завзято, вчився добре. Найдужче його приваблювала майстерня, що її вела вродлива жінка середнього віку, завжди гарно вбрана, з пишною зачіскою — ніби щойно з перукарні. На тодішніх виставках — майже завжди їх влаштовували до революційних свят і знаменних історичних радянських подій — серед портретів шахтарів і сталеварів, ланкових і комбайнерів, копрів Донбасу і розливів степових пшениць, багатофігурних композицій на історичні теми, завжди ідеологічно витриманих, її роботи сприймалися як ковток свіжого повітря, як антитеза гладкопису і єдиномисленню. Вже потім зрозумів Михайло, що так воно й було, а тоді не міг пояснити, чому ці світлі, незвичні, фантастичної техніки картини не викликали у мистецтвознавців того захвату, на який заслуговували; чому так стримано, одним-двома рядками згадувалося про художницю у пресі, інколи ще й з якимись туманними натяками на тупиковий фінал спроб звернути з магістрального шляху соціалістичного реалізму на манівці імпресіонізму.
"То ти ще й газети читаєш? — Дідула був трохи "під мухою", ще не п'яний, але в тому стані легкої ейфорії, коли охоче підтримував балачку і ще дослухався до співрозмовника. — Зайве! Марнуєш час. Полонська — явище, не співмірний з іншими талант. Бери з неї приклад, хлопче. Наші академіки годні тільки цілувати її в зад, але ж вона до своїх сідниць цю шпану не допустить. Вони відчувають дистанцію, от і нацьковують своїх кишенькових поців — вкусити вони не можуть, а зубами клацають, лякають. Не читай газет, Михайле". — "Батько мій — любитель. Збирає газети вже років із тридцять". — "То й що? Каже тобі, щоб читав?" — "Та ні. Я — так, інколи. А він читає".
З Єфремом Івановичем Дідула був знайомий — через сина запросив якось батьків на свій день народження і весь вечір не відходив від старших Джмелів. Мати, звикла до куренівських сусідів, почувалася серед чужих людей ніяково, а батько, на Михайлів подив, швидко знайшов спільну мову не тільки з хазяїном, а й з гостями.
До тата й мами підсів у розпал застілля один із завсідників мансарди, початкуючий літератор, темноокий, з густим своєвільним чорним чубом красень. Михайло насторожився, бо знав манеру Гриценка придивлятися до незнайомих людей і або безоглядно приймати їх потім як своїх, або ж виставляти на посміх, брати на витончені глузи, якщо виявлялися нецікавими. Даремні були побоювання Михайла: Тиміш знайшов спільну мову з батьками, особливо з Надією Петрівною; вона незчулася, як розговорилася, перестала почуватися ніяково у галасливому, колоритному, незвичному середовищі. Михайло сидів оддалік, не чув, про що гомонять батьки з Гриценком, але бачив освітлене добротою, розчулене обличчя Тимоша і розумів, що чекати якоїсь вихватки з його боку не доводиться.
Пізніше мати не раз питалася, як там Тиміш, що поробляє; а Гриценко при зустрічі ніколи не забував передати Єфрему Івановичу і Надії Петрівні шанування. Як він після щедрого тривалого застілля (батько й мати пішли з першими сутінками, Михайло й Тиміш посадили їх у таксі), після таких перевантажень, що їх і Дідула б не витримав, зміг запам'ятати старших Джмелів на ім'я, та ще й по батькові, було непояснимо.
"Даремно дивуєшся, — сказав Тиміш. — Пам'ять у мене професійна, божевільна якась пам'ять. І чорне пам'ятає, і сонячне. Мати в тебе — сонячна жінка. А батько — дай, Боже, таких шевців побільше. Щоб Україна своїх чобіт ніколи не стоптала".
Там, у Нью-Йорку, Михайлові частенько доводилося вислуховувати від земляків розлогі спогади про дитинство, батьків, друзів і недругів колишніх. До таких сповідей-спогадів більше були схильні люди літні і геть старі; їхні нащадки, особливо народжені на чужій землі, до сантиментів ставилися як до непотрібного рудименту.
Тепер, сидячи у київському скверику, на рідній землі, він почувався так, як, мабуть, ті старі українці, котрих невтримно тягло на сповідальну стежку. Кому висповідується? Місту? Часові? Батькові-матері? Пам'яті? Невже не може втриматися від спогадів? Начебто ж ні. Добре почувається у сідлі, сам ставить ногу в стремено і ще легко завдає своє тіло на коня. А що не кидає його учвал, спокійно тримає повід — то природно, бо спішити нікуди, перегони для інших, молодих, сповнених чи сподівань, чи марнославства.
Перед входом до Спілки Михайло роздивився фігури на фасаді будинку, так до кінця і не збагнувши, що саме вони символізують. Зрозуміло, що то якісь алегорії, музи, так би мовити. Але, наскільки він пам'ятав, міфічних аполлонових муз було не сім, а дев'ять, і жодна з них малярства не мала під своєю опікою, якщо вірити їхній матері Мнемосині і таткові Зевсу. Ті канонічні музи були жінками, і ніде немає згадки про їхнє потом-ство. Невгомонні творці новітніх міфів вигадали муз кіно, телебачення, то чому б їм не приставити покровительниць до скульпторів чи живописців, графіків чи сценографів? Добре було б, подумав Михайло, оживити ці фігури, як у празькому соборі, аби з'являлися і щезали під звуки пристойної музики. Може, так воно і планувалося, але коштів забракло? Де б його взнати, як зпитував один журналіст, котрий частенько навідував Дідулу.
