Стигма - Гужва Валерій

Нині він перебирав кнопки пульта, шукаючи новин, зупиняючись хвильку-другу на якомусь концерті, проминаючи голови, що говорили переважно російською, американські бойовики другого сорту та інший ефірний мотлох. Нарешті зупинився на першому національному каналі, де саме почалася програма новин. Прізвище президента лунало часто; його простецьке, невиразне, негарне обличчя рябіло в очах, не викликала ентузіазму й мова — хоч як президент старався, його українська звучала як погано засвоєна іноземна.

Михайло вимкнув телевізор. Що не кажи, а той, котрий був перед цим, з пещеним сановним обличчям і переконливішою мовою, мав солідніший вигляд, хоча — обоє рябоє, з одного інкубатора. Чого від них чекати — за великим рахунком? Суверенної держави? Побійтеся Бога, земляки. У них і шлунок старого зразка, і мозок закодований. Тільки риторика новочасна. І нещира.

Михайло вийшов під нічне небо, і сьогодні густо всипане зорями, пішов до криниці, витягнув води, набрав повний кухоль і пив дрібними ковтками холодну смачну воду, що аж заходила в зуби.

Вже по війні, зимою сорок сьомого, мати послизнулася тут на притрушеному снігом льоду, вдарилася головою і боком, довго потім одлежувалася, не хотіла лікарні і підвелася аж навесні. Батько тоді куховарив і сина привчав потроху. Мати бідкалася, що завдає їм клопоту, а батько, загалом не дуже багатослівний, не жалів для неї втішних слів: "Ти, Надю, на нас усе життя робиш, як наймичка, то полеж, відпочинь, твоє діло — одужувати, а ми з Мишком усе зробимо, командуй, хазяйко". З харчами тоді було сутужно, рятували пайки з батькової роботи, а для матері щодня було свіже молоко: на кутку тримали корів у двох дворах і за щоденний літр для Наді Джміль грошей не брали. Батько в боргу не лишився — віддячив сусідам черевиками для дітей.

Мати одужала, але ще довго потерпала від тієї пригоди: то несподівано запаморочиться голова, то біль у боці зігне у три погибелі. Потім це минулося, ще ж молода була — тільки за тридцять. Знову все горіло в її руках, навіть співала інколи — здебільшого як все попорає у дворі й хаті і сяде гаптувати вишиванку чоловікові. Вона й Михайлові вишила — білим по білому, де й узяла узір.

Тоді Михайло був вільний козак з дипломом, працювалося йому за виграшки, встигав кругом — і для журналів малював, був такий гріх — швидкі гроші, радісні акварелі і пейзажі старого Києва занотовував на прохання істориків, основне — експериментував у живопису, шукав сюжети і техніку, з якими не соромно було б вийти на люди. Виставок не бракувало, Михайло брав участь чи не в кожній.

На кутку ночувала тепла благодатна тиша, зорі були близькі, домашні. Ще ближчі — і більші, яскравіші — він бачив лише раз у житті, коли з чиєїсь доброї волі потрапив до Грузії, у Бакуріані, де відбувався один з модних тоді молодіжних мистецьких форумів. З Тбілісі до гірськолижного курорту автобуси тяглися довго, здавалося, кінця-краю не буде тій дорозі, засипаній снігом тим дужче, що вище вони піднімалися серпантином траси, прокладеної в горах. Часом їхали ніби в тунелі — сніг був вищий за дахи автобусів; перед ними йшла шляхова техніка, врізаючись у снігову ковдру і відкидаючи цілі брили ліворуч і праворуч. Зупинялися кілька разів, дехто вирішив, що й ночувати доведеться у сніговій пастці, але надвечір дісталися мети.

Михайло любив свою землю і вважав її найкращою, як дитина, звикла до свого дому, хвалить і любить його; хоч у яких би хоромах побувала і якої краси набачилася — нізащо не проміняє на те своє, рідне й тепле, де з кожного кутка дивляться і нечутно обіймають доброта і любов. Він малював у Закарпатті й на Донбасі, в Криму і на Дикому Полі, на Слобожанщині й Буковині, але те, що відкрилося очам тут, приголомшило.

Долина, засипана снігом, наполовину захована у густіючу тінь, наполовину — ще світла од сонця, що швидко тікало за гори, здавалася чимось нереальним, декорацією всесвітнього вертепу, на ширмі якого от-от з'явиться сам Усевишній і розпочне сакральне дійство.

Вночі Михайло вийшов з будиночка на відкриту веранду і довго-довго, чи не з годину, дивився на небо, на великі, ніби прикрашені мерехтливими віями, волохаті зірки. Прокинувся пізно — і не впізнав долину: сонце заливало сніги, видобувало мікроскопічні веселки з кришталиків-сніжинок, деревця встигли звільнитися від білого вбрання і сліпили очі вічною, молодою зеленню; з гір то там, то там спускалися лижники, вилітали в улоговину, розминаючись з кіньми й віслюками, запряженими у розмальовані сани; на терасах будиночків засмагали роздягнені до пояса юнаки і юнки — таким теплим, навіть гарячим було гірське сонце.

Три дні Михайло не розлучався з етюдником, запізнювався на заплановані зустрічі, часом і на обід — так шкода було відриватися від розкішної натури.

З ним заприятелював молодий абхазець. Він не мав стосунку до творчого товариства, відпочивав тут за путівкою, вчився стояти на лижах. Для чого було це йому, мешканцю Піцунди, було неясно. Аж поки він ламаною, поганою російською не пояснив: "Розумієш, у нас виноградники, мандарини, вівці, грошей повно, а дівати їх нікуди. От я і приїхав. А взагалі — не в цьому причина. Батько не хоче, щоб я одружувався. Каже, щоб подумав. А що тут думати? Я її люблю, вона — мене. Все одно одружусь. Ти одружений, Михайле?"

Наївний був хлопець, дитина, а йому йшов двадцять третій рік.

"То — одружений?" — "Так". — "Ти дружину любиш?" — "Так". — "А вона тебе?" — "Каже, що любить". — "Якщо каже — тоді так воно і є".

Михайло намагався пригадати ім'я того випадкового знайомого, але марно. А от обличчя, очі він пам'ятав досі, особливо очі, довірливі, великі, з довгими, як у дівчини, віями.

Молодий абхазець носив за Михайлом етюдник, сидів мовчки годинами, спостерігаючи за роботою, яку вважав священнодійством. Михайлу здавалося, що його Санчо щось хоче йому сказати, але не наважується. Так воно й було. Дізнавшися, що післязавтра Михайло їде, абхазець не втримався. "Михайле, у мене прохання. Виконаєш — братом станеш. Мій дім твоїм буде". — "Кажи". — "Намалюй мою дівчину". — "Як же я її намалюю, де вона?" — "У мене фотокартка". Такими очима дивився на нього цей простецький, закоханий, наївний хлопець, що несила було сказати: я такого не роблю, це не моє ремесло, звернися до вуличного рисувальщика. "А як вийде несхоже?" — "Такого не може бути. Ти — великий художник". Михайло засміявся: "Ну, так, Рафаель Санті. Давай своє фото".

Розпитуючи, яке в дівчини волосся, якого кольору очі, в якому платті малювати — квітчастому чи однотонному, Михайло за годину-півтори завершив найкурйозніше в своєму житті замовлення. Треба було бачити обличчя закоханого джигіта! Він дивився на портрет побожно, як на ікону. Дивна річ — Михайло відкрив у своєму ремеслі, а нехай би воно було й не найвищого гатунку, якусь магічну первісну силу, що має вплив на людину, відчув себе шаманом, котрий виконав щойно священний чин і остаточно заволодів волею і силою племені.

Абхазець вимагав, щоб Михайло взяв у нього гроші, сердився, мало не плакав, але свого не домігся. "Ти попросив — я зробив. Це по-дружньому. Аби ти сказав про гроші, я б не малював узагалі. Зрозумів?"

І все ж горянин знайшов, як віддячити. Надвечір він приніс квиток на концерт "Орера", який мав відбутися тут, у Бакуріані, на невеличкій сцені культурного центру. Місць у залі було не більше як півтори сотні, а наїхало золотої молоді з Тбілісі вдвічі більше — на Вахтанга Кікабідзе і Нанні Брегвадзе. У Михайла, як і в інших гостей, були запрошення на концерт, але без певного місця, і ніхто не гарантував, що вдасться протовпитися на вузьку галерейку чи притулитися до стіни. "Де ти квитка добув?" — спитав Михайло. "У земляка. До грузина підходити — марно. Вони схиблені на "Орера".

Прощаючись, абхазець подарував ще й платівку ансамблю, аби Михайло не забував про їхню зустріч. "Будь-коли, коли завгодно приїзди, — казав хлопець. — Не загуби адресу".

Музика, диявольськи прекрасна грузинська музика, не відпускала Михайла в дорозі додому. Він уявляв, як порадіє платівці Лариса. Але в Києві на нього чекала зовсім інша музика.

VI

Свого часу майже всі в інституті були закохані в юну натурницю Світлану; глянути на неї приходили навіть викладачі, вигадавши якийсь пристойний привід, аби краєм ока зачепити подіум з досконалою нагою фігуркою. Дама з деканату, зовні сувора — обрала собі подобу сухого академічного стерва, хоча й близько такою не була за межами інституту, — попередила новачків: щоб і натяку на масні погляди і залицяння, тут храм мистецтва, а не бордель, до моделі — з усією шанобою. Зоя Бєлова, за переказами, сама колись працювала натурницею і знала, / почім цей хліб. "Що там у вас у штанях коїться — то ваша особиста справа, кладіть лід, якщо непереливки, але запам'ятайте: ви художники, ви у святилищі, а не на сексодромі. Якась скарга від Свєти — матимете по повній програмі, аж до ректора. Щось не зрозуміло?"

Микола Бадиляк, спрямований на майбутню роботу в театрі, натурально зітхнувши, як людина, щиро розчарована тирадою Зої, подивився на неї невинними очима: "Зоє Казимирівно, а якщо у мене в серці — любов?" — "З любов'ю — до терапевта, якщо справжня — до венеролога. І ще є фахівці. Допоможуть". Бєлова вміла поставити на місце будь-кого, а молодих дотепників — лівою ногою.

Микола тижнів за два знав усе про молоденьку модель. Світлана приїхала до столиці з Житомирщини, з Малина, вступила до медичного технікуму, сподіваючись згодом стати студенткою медіну. Позувати майбутнім художникам її вмовила та сама Бєлова. Зоя Казимирівна час від часу навідувала дівочі заповідники — курси, технікуми — у пошуках достойного мистецького матеріалу. Як Бєловій вдалося умовити провінційну дівчину, закуту у броню табу батьками, залякану ними ж на предмет небезпек і спокус, що ними аж кишить столиця, лишалося таємницею. Хоча Микола був певен, що дівчині просто не вистачало грошей — ось і весь секрет.

Так воно й було. Батьки Світлани великих статків не мали: батько працював на паперовій фабриці, в сім'ї ще п'ятеро ротів, то на матері все домашнє господарство і діти — не розженешся чимось суттєвим допомогти старшій доні.