Стигма - Гужва Валерій
Майстерня була величезна. З тією, що з неї почалася доріжка Михайла, порівнювати її не випадало — худфондівська була куди більша, зате тут більше тепла взимку, а головне, через двір — гарячий казан телевізійних студій і редакцій, повно прийшлого народу, серед якого Микола знаходив "здобич". Він так розкрутив сексуальну карусель, що Михайло, котрому приятель розповідав про свої перемоги, якось зауважив:
— Колю, Казанови не перевершиш, а біду на свою голову накличеш. Відріже якась тобі зозла і скаже, що так було.
— Не лякай. Ляканий. Я їм покажу. Відплачу, як Гітлеру за Сталінград.
— Хіба ж вони винні? їм любові хочеться, а ти, як дикун: зробив своє — і навтьоки. Світлані мстишся?
— А вони кращого не варті. Я тобі, Михайле, ідеалісте мій золотий, сріблом оздоблений, таке скажу. Як, не дай Боже, закохаєшся, плюнь через ліве плече тричі; а якщо вже дійде до ліжка, то ти своє діло роби, та однією ногою намацуй черевика, щоб здиміти з поля любові, якжайвір ранковий. Хай тебе там, у небесах, спробують дістати, а ти, вільний, співаєш своєї і ширяєш між хмар.
Мужикуваті були сентенції, нешляхетні, і навряд чи сам Микола вважав свою парубоцьку філософію досконалою — так він ховав за кострубатою бравадою глибоко ображену чоловічу гордість.
Робота Миколу не влаштовувала — творчістю там і не пахло. Кінець-кінцем, фортуна посміхнулася: запропоновані ним декорації зацікавили театр, спектакль мав великий успіх, роботу Бадиляка оцінила преса. Невдовзі пощастило ще раз: художник театру, унікальний стиліст, революціонер, гонитель вульгарщини й провінціалізму, гострий на язик опонент культур-трегерів з партійних стаєнь і міністерських нір, укотре полаявшись з місіонерами від ідеології, подав заяву на звільнення і подався до Москви, де його прийняли у широкі обійми в одному з найцікавіших натоді театральних осередків, наплювавши на зовсім не арійське походження, що на ньому київське чиновництво робило наголос.
Художник цей Бадиляка знав ще студентом, завжди підохочував і зрадів, дізнавшися, хто буде замість нього.
— Рекомендацій, Колю, не даю, щоб не напсувати твоїй кар'єрі. А коли щось треба — допоможу завжди.
Михайло тим часом був на вільних хлібах, пропадав від ранку до смерку в мансарді Дідули, працював, виставлявся, для заробітку робив копії з Шишкіна, Саврасова, зрідка — Шевченка, Труша, Клевера, попоїздив з етюдником Україною.
З Миколою вони тепер зустрічалися вряди-годи, інколи по півроку не бачилися, хоча скільки там було від Миколиного театру до мансарди — палицею докинеш. Зате коли вже зустрічалися, то розмовляли довго, і було про що. Тепер обом ставало ясно (ні, точніше, вони тільки починали розуміти): їхній мистецький обладунок, набутий в інституті, котрий напочатку здавався досконалим, являв собою насправді усього лишень благеньку вдяганку, здатну так-сяк прикрити первісну голизну ненадовго — до першого дощу. Подеколи до їхньої розмови прислухався Дідула, здебільшого не втручаючись в її перебіг.
У Євгена Петровича на той час закінчилася смуга самознищення і творчого анабіозу, він поновив серйозну роботу; його ім'я з'явилося в обоймі "персон grata" столичних зашорених мистецтвознавців, котрі високо тримали прапор ідейного мистецтва і завжди були готові дати відсіч ворогам того вирощеного в партійних ретортах методу, безплідного агресивного гомункула. Дідула був запрошений до інституту, викладав, намагаючись відтрутити своїх студентів від академічного конформізму, але так, аби не викликати на їхню (та й свою) голову громів і блискавок з вершини місцевого олімпу, облаштованого за всімапринципами всесильної і найпрогресивнішої музи Ідеології. Йому щастило поки що не наражати на небезпеки студентів — і себе, звісна річ.
Часом, наслухавшись авангардистських розумувань Михайла й Миколи, ерудицію яких у питаннях мистецького поступу навряд чи можна було назвати солідною, — так, бенгальські вогні поки що, і собі приєднувався до розмови, особливо коли молоді люди впадали у пафос.
— Третє око треба мати, хлопці. Колись молодий Чехов казав, що може про що завгодно написати оповідання — хоч би про чорнильницю, хоч би про що інше. І міг. І писав. Ну й що? Чеховим від того вміння ніколи не став би. Одне вміння — ніщо. Третє око потрібне. Ось ти, Миколо, театрал, не пам'ятаєш, здається, у "Чайці" молодий драматург заздрить відомому, щось таке каже: "У нього на греблі блищить шматочок скла — і місячна ніч готова".
Те саме — живопис. Деталь. Техніка. Третє око. А воно — і ідея, і настрій, і манера. Проросте все те в художнику — знайде себе. 1 його кінець-кінцем знайдуть. Краще, звичайно, за життя. Потім — теж непогано, хоча сумно. Ну, чим я не лектор товариства "Знання"?
— Євгене Петровичу, все так, але ж погляньте, які ми всі однакові! Навіть кращі. Як більярдні кулі.
Дідула всміхався:
— Кулі не однакові. На них цифри. Більша цифра — цінніша куля. А ви що, хотіли б кубиками у більярд грати?
— Жартуєте. Ми не про те.
— Та знаю, про що ви. Не сліпий і не глухий. Тут така штука — кожен сам вирішує, співати у хорі чи мовчати, лізти в солісти чи берегти голос для іншої музики.
— Якої іншої? Кругом однакова.
— Та воно так — і не так. Прислухатися треба — бажано, до себе. Знаєте, хлопці, головна біда — всі ми позначені одним знаком. Позбудешся його — станеш собою. Розумієте, про що я?
— Яким знаком?
— Внутрішнім. Хоча, якщо придивитися, і на лобі виступає: у кого — очевидно, у кого — тінню. 1 в мене, і у вас — чого там, треба правді в очі дивитися. Позбутися цього тавра — бути вільним. І хочеться, і колеться.
Обличчя Дідули стало чужим, неприємним, напруженим. Він замовк. Мовчали і хлопці. Розмова потекла непевним річищем — або урветься зараз, зміліє, або вже її не втримати. Євген Петрович вирішив не зупинятися на півдорозі:
— Я вас давно знаю, хлопці, казатиму, як думаю. Ми всі живемо у величезній резервації, розмальованій під земний рай. Співаємо одних пісень, думаємо однаково, пайку свою маємо — хто більшу, хто меншу. Озброєні, як модернізовані неандертальці, сунемо в чужі черевики свої ноги. Нас ненавидять ті ж мадяри, ті ж поляки, ті ж чехи. Цитадель соціалізму, будівничі комунізму? Грандіозний сеанс гіпнозу, до того тривалий, що в самих гіпнотизерів, по-моєму, вже дах зриває. Хто в світі має право на монополію людського думання, поведінки, творчості, чорти б її побрали! Та ніхто. Шкільні читанки, знамените: "Ми не раби. Раби не ми". Брехня! Раби! Одне діло — організація держави, інше — стандартизація мізків громадян. Загине колись ця конструкція, згорять декорації — ось побачите. Ви — точно побачите.
У мансарді стало тихо. Чути було, як краплі з крана у дальньому кутку б'ють одна по одній у чашку піддона. Микола покрутив головою, ніби шукав тут когось іще, окрім їхньої трійці, всміхнувся.
— Ви, Євгене Петровичу, як молодий Ленін. Йому кажуть: куди пхаєтесь, молодий чоловіче, перед вами стіна, а він їм: стіна, та гнила, торкни — й розвалиться. Мав рацію Володя Ульянов.
Дідула набрижив зморшки на лобі.
— Не вдасться вщипнути. Який з мене ідол? Хай йому грець, хлопці, вважайте, то був напад діареї.
— Чого? — хитренько перепитав Микола. — Якщо в нас тут філія школи в Лонжюмо, то хотілося б знати, що воно таке — діарея?
— Пронос, пане Бронштейне, вам відомий такий стан? — підіграв гаркавеньким голосом Дідула. — Треба оволодівати всім багатством знань, що їх надбало людство.
Сміялися, хоча знати б, чого.
Батькові стигми були реальними, Михайло їх бачив. Ті, про які говорив Євген Петрович, уявити було важко. Не відчував їх Михайло тоді. Не зважав на них, якби й був знак. Не вірив, що й він таврований. Пручався, дав собі слово ніколи не давати будь-кому приводу думати про себе як про біомасу.
Пам'ятав про те, що сказав Дідула. Погоджувався, але вважав, що той перебільшує; гадав, що можна знайти шлях окремий, не позначений зрівнялівкою і вихлопом голосних гасел на кожній вибоїні, аби дозволено було рухатися далі. Був молодий і вважав, що ухилиться від тавра, обдурить гуртовиків, утече з загону. Зрештою, так воно і сталося, та заплатив він за це сповна. Тоді Михайло і думати не міг, що все зайде так далеко. І гадки не мав, через що доведеться переступити, що пережити. Ніхто не може передбачити майбутнє. Життя — безнадійна ентропія. Якщо ти переважно оптиміст, то можеш порівняти його з дивертисментом. У молодості він звучить мажорно; більшість із задоволенням слухає ту музику аж до старості, не вірячи, що от-от упаде завіса і музика замовкне, чи втішаючись тим, що проводжатиме на той світ той самий звичний дивертисмент. Декому це швидко набридає — штучний мажор і безберегий оптимізм, що ним затулено трагічну бездарність п'єси, яку мусять грати цілі народи.
Так деструктивно Михайло тоді не думав. Він малював, долав спротив матеріалу і брак досвіду, народжував монстрів, знищував їх, лютився, торжествував, коли вогник чогось справжнього блимав десь удалині, намагався затулити той вогник обома долонями від власного пітного ремісництва. Іноді щастило, і тоді Михайло був знову готовий хоч би й на роки добровільної рабської роботи в копальнях заради крихти скарбу.
Після чергової виставки молодих, — як завжди, приуроченої до свята, — Михайла прийняли до Спілки художників і — найприємніше з усієї тієї суєти — дали майстерню. Хоча й на двох, але ж — власну. Хоча меншу за мансарду Євгена Петровича, зате вищу, з антресолями, всіляким начинням, зіпсованим і ще годящим, що позалишалося від попередників.
На входини Михайло запросив сусідів-аборигенів, колег по мистецькому цеху. Будинок був спроектований під майстерні, обладнаний вигодами першої необхідності, тож дехто з пістрявої художницької братії — скульптори, графіки, живописці — могли тут і ночувати, а то й жити, якщо круті повороти долі викидали когось із кузова сімейної вантажівки — тобто робили безквартирним.
Непогамовний Микола Бадиляк прийшов не сам, привів квартет початкуючих акторок, пообіцявши їм цікавий вечір з оригінальними митцями, майбутньою окрасою вітчизняної культури, людьми вихованими, чемними, високоморальними. Улестив і заманив на святкову пиятику, що могла стати небезпечною для дівчат, щойно набраних до допоміжного складу трупи театру.
