Стигма - Гужва Валерій

Вони завмерли. Михайло обняв свою, тепер уже по-справжньому свою дівчину, вони зустрілися очима близько-близько, а потім довго дивилися на казкове дійство, наготоване ніби навмисне на честь того, що сталося щойно між молодими людьми.

Так минуло хвилин десять. Метелики не думали відлітати. Як шкодував Михайло, що не взяв із собою фотокамери, — як назло, забув на столі, збираючись у дорогу. Хто повірить розповідям про цей феномен? Метелики ворушилися, стріпували крильцями, але з місця жоден не зрушив: просто не було куди посунутися, кожен міліметр металу був закритий різнокольоровими крильцями, всіяними пухнастими щетинками — тулубами комах.

Лариса нарешті не витримала, торкнула пальцем оксамитової поверхні крила, помережаного візерунком, що в ньому вгадувалися кола, еліпси, темні смуги в дивному переплетінні. Крильце сіпнулося, але метелик з місця не рушив, не злетів, як це завжди буває, коли намагаєшся спіймати розцяцьковану комаху чи робиш вигляд, що полюєш на неї. Не потривожилися й інші, навіть коли впритул до машини підійшов Михайло, і від нього на ворушку живу ковдру лягла тінь.

"Що робитимемо?" — самими очима запитав Михайло. "Не руш", — так само без слів відповіла Лариса.

Михайло відступив, забравши з собою тінь, вбираючи очима немислиму, фантастичну картину, написати яку не під силу було б жодному художникові на білім світі. Армада метеликів ще кілька хвилин посиділа на своєму несподіваному комаходромі, а потім ураз, одночасно, без якоїсь видимої причини чи спонукання знялася вгору і немислимо швидко розсіялася в повітрі, над прорубаним у лісі шосе, в кронах дерев, наче й ніколи не творили багатотисячної спільноти під прямовисним сонячним промінням у місяці червні, в теплому тиглі літа.

Вони ще довго згадували те видовище, непояснимий знак з таємничих сфер, що явився у день, такий важливий для них — принаймні так хотілося думати обом.

На початку липня Михайло привіз Ларису на Куренівку, в родинний дім, аби познайомити наречену з батьками. Михайло хотів зробити це й раніше, не раз пропонував Ларисі завітати сюди, але вона щоразу знаходила якусь причину, аби відкласти знайомство, ніби інстинкт підказував, що тут на неї чигає небезпека. "Ще не час", "Я не так вдягнена", "Навіщо поспішати?" — відмовок було чимало, а за ними стояло невимовлене: "Я боюсь". Цих слів Лариса не вимовила жодного разу, а Михайлові і на думку не могло спасти, що саме так воно й було.

Так само він і подумати не міг, що їхній візит, звичайний у таких випадках ритуал, замість сподіваного розуміння і теплоти принесе розчарування і прикрість — добро б тільки йому, але ж і його обраниці.

Удома знали, що син зустрічається з акторкою. Матері було однаково, хто за професією та жінка, яка забере в неї єдиного сина, — аби любила його і шанувалася. А от батько від початку вирішив, що це не діло — щовечора виставлятися перед людьми, одягати на себе різні личини. Синові він цього не казав, а мати знала, що батько зарані й заочно проти, і вмовляла його не казати зайвого, прийняти синів вибір: уже ж не хлопчик Михайло, знає, що робить, зважив свій вибір, тож нічого наперед виставляти дурну ворожду і разу не бачивши майбутньої невістки. Єфрем Іванович мовчав, ніби погоджувався, та не все було так просто.

Чи Лариса надто багато говорила, чи її плаття з глибоким вирізом здалося надто відвертим або ж непристойним, чи манера щохвилини притискатися до Михайла не сподобалася батькові, але з усього було видно, що приязних, а надто ласкавих слів молоді люди, зокрема кандидатка у невістки, чекають від нього даремно. Мати з усіх сил старалася, аби за столом було спокійно і мирно, але Ларисі вистачило кількох десятків хвилин, аби зрозуміти, що главі цієї сім'ї вона не сподобалась. Не з того тіста була зліплена, аби стерпіти зневагу, невідь-чим викликану, не заслужену нею. Вона кілька разів пропустила повз вуха не вельми тактовні розпитування Єфрема Івановича про свою сім'ю, а коли той наполіг на відповіді, відказала так, аби стало зрозуміло: збиткуватися а чи й просто кепкувати з себе вона не дозволить нікому, хай би він і був батьком нареченого. Михайло перевів розмову в інше річище, та погасити вогник взаємної антипатії, що проблимував, йому не вдалося аж до тієї пори, коли раптом Лариса, зрозумівши значно раніше від Михайла, що батькового благословення навряд чи слід чекати, попросила відвезти її додому, бо почувається зле.

Михайло приїхав додому надвечір. Сльози і плачі Лариси, що їм вона дала волю в машині, зробили своє діло. Він звернув мало уваги на те, що Лариса, роздратована і, як їй здалося, принижена, спробувала звинуватити в тому, що сталося, його, Михайла: мовляв, не захистив, не втрутився, мало не зрадив.

Удома він замість спокійно переконати батька, що Лариса не така, як видалося Єфрему Івановичу, несподівано для себе пішов у психічну атаку, як висловився здивований Джміль-старший: наговорив дурниць, ще й таких диких — самому потім не раз було соромно. Батько здебільшого мовчав, тільки дивився на сина важкими очима; а коли Михайло договорився до того, що піде геть з такої сім'ї, раптом стукнув кулаком по столу, аж чашки попідскакували. Михайло встиг помітити, що рука батька залилася темно-червоною плямою. "Хочеш іти — йди, не триматиму. Тільки ж під собою гілку рубаєш. Схаменешся — пізно буде. Ти нині сліпий, не бачиш, що дівчина твоя або долу очі пускає, або над голови. Шукає щось і досі. Може, знайде колись… Дізнаєшся потім".

Отак і пішов Михайло, надовго забувши дорогу на Куренівку. Точніше — поїхав, мати вмовила не кидати машину у дворі: "Тобі вона ой як треба, хоч тут батькові вступи…" Єдиний раз, коли чутка про потоп, що ринув униз з Сиреньких горбів, дійшла до нього, рвонув туди, дарма молив хлопців узяти його на броню "бетеера"; нарешті згадав, як можна дістатися до їхнього кутка згори, ярами й горбами кілька годин добирався до місця, відганяючи від себе всілякі жахи, хоча розум підказував: там, на кутку, — високо, не добіжить туди пульпа, та й не вистачить її, аби доповзла так далеко. Так воно й було: мирно стояв серед саду дім, бігали по дворищу кури, мати мила посуд біля криниці, і до самого низу стояли знайомі з дитинства хати, до яких не докотилася біда. Так хотілося зайти, побачити матір, але закусив губу і повернувся тим же партизанським шляхом, відмахавши за день добрих тридцять кілометрів, якщо не більше.

Весілля відгуляли не вельми пишне, та все ж не студентське — в ресторані, з купою запрошених — акторів і художників. За тамаду був Микола Бадиляк. Він потайки від Михайла повідомив Єфрема Івановича і Надію Петрівну про день і час весілля, але хоч і просила мати, батько був як скеля: хай живе своїм розумом, наше діло — сторона.

Місяць у кімнаті в комуналці, за ширмою, що вночі відділяла їхній з Ларисою диван від тещиного ліжка, Михайло так-сяк витримав, а потім знайшов житло неподалік майстерні: кімнату з окремим входом у приватному будинку, з "інфраструктурою", як жартував хазяїн, у дворі. Влітку проблем не було, а взимку повелося не з медом: Лариса застудилася, довелося покласти її в лікарню — запалення легенів.

Ще до весілля Михайло вступив до кооперативу, напозичавшися грошей, працював по-чорному, забувши про магію мистецтва: найнявся зробити копії полотен класиків для Клубу трамвайників, узяв купу замовлень у видавництвах і журналах, не вилазив з майстерні і за рік розплатився з боргами. Ще рік молодята чекали, коли закінчиться будівництво, бували там щотижня, ніби їхня присутність могла прискорити нескінченний, здавалося, процес.

У театрі Ларисі не дуже щастило: за два роки — дві невеличкі ролі. Вона переживала, що не може хоча б трохи допомогти Михайлові, завела знайомства на радіо, читала там казки для дітей, брали її у радіопостановки, але так само — другий план, суєта суєт і заробіток копійчаний. Характер Ларисин псувався, могла раптом зірватися, влаштувати примітивну істерику: то не так глянув на неї Михайло, то набридло місити грязюку, поки доберешся додому, то в театрі обіцяну їй роль віддали іншій. Потім вибачалася, підлещувалася, лаяла себе, обіцяла, що такого ніколи більше не буде, але до пори.

Якби не Михайлова безоглядна любов, невідомо, чи витримав би їхній шлюб випроби тих перших літ. Та любов — попри всі гримаси спартанського побуту — була йому сонцем уночі і відрадою вдень; він усе прощав Ларисі, не помічаючи, не звертаючи жодної уваги на те, що стало би для іншого мужчини причиною сумнівів і розчарувань. Смішно, але Михайло ловив себе на тому, що ця жінка, хоч якою була б інколи замороченою, байдужою вдома до своєї зовнішності, стомленою, навіть неохайною, завжди була в його очах оповита чарівним ореолом, що не зникав за будь-яких обставин.

Після близькості Лариса відразу засинала, як дитина, а Михайло ще довго дивився наймінливе уві сні обличчя, і серце його тануло від ніжності і печалі від того, що вона зараз десь там, уві сні, не з ним. Смішно, але й коли часом Лариса пукала серед ночі і несвідомо, стиха, сором'язливо ойкала при цьому, Михайло не відчував жодної відрази, ніби поряд з ним спала не доросла жінка, а трирічна безгрішна дитинка. Він знав кожну родимку на її тілі, деяким дав імена — особливі й настільки інтимні, що Лариса шарілася, коли він казав ті імена вголос. Одну любив найдужче — вона ховалася в улоговинці між стегном і животом, ближче до лона, і звалася Соромітниця…

До нової квартири в шерезі будинків, що прямували вгору звіринецьким узвишшям, мали переїхати навесні, а коли саме — Михайло тримав у таємнці. Маючи вже ключі, він потайки від Лариси завіз меблі, облаштував кухню, придбав усе начиння до неї; бригада веселух-будівельниць розвішала гардини і штори, у вітальні розлігся великий темно-брунатний килим, у спальні — синій із золотавими трояндами. Обидві кімнати дивилися вікнами на пагорб, зарослий жасмином, бузком, морелями і вишеньками. Саме почалося цвітіння, коли Михайло всадовив у машину Ларису, аби навідати їхнє майбутнє житло. Вони піднялися на третій поверх у ще густих запахах фарби і вапна, зупинилися перед дверима, оббитими дерматином, поцяткованим золотистими капелюшками меблевих цвяхів, що утворювали ромб.