Не стоїть жить - Тесленко Архип

Не буде в нас чаю... Явтух ошибся: замість угілля налив води в трубу.

Всі сміються.

Писар (сміючись). Я так і знал!., я так і знал. Вот дурак!... Вот булван!.. В трубу наліть води... Ха-ха-ха!..

Семінарист. Знаете, Саврадим Сковородинович, чоловік як не бачив, як воно робиться, то й сміяться нічого,— вперед треба навчить.

Оверко. А це так, це так!..

П и с а р. Самовар наставить — пустяшное дело. Ето он просто дурак.

Оверко. Еге... ми засіли, то й уші вам пооб'їдаєм... ви люди, звісно, які,— небагаті... пора вставать.

Дяк, дячиха і семінарист. їжте, їжте, прошу покорно, що бог дав... Чого так скоро?..

Оверко. Ні, спасибі ж, вже вдовольнився... пустіть. (Всі встають, Оверко хреститься й виказує.) Спасибі богу, матері божій, всім святим за хліб, за сіль, за вечерю; та й вам, хазяїне, вам, хазяйко, і вам, Василь Стратонович. (Жме їм руки.)

Дяк, дячиха і семінарист. Звиняйте, звиняйте, прошу покорно, що так пришанували... радніші б лучче, так... що ж робить...

Оверко. Нічого, нічого... Спасибі й за це.

Ті теж хрестяться.

Учитель (до писаря). Ну, ти скажи мені, що це за дядько?.. (Указує рукою на Оверка.)

Писар. А ето премногопочтєннєйший Авер'ян Васило-вич господин Кнурь.

Учитель. Оце той багатий?! Не знав я... познаком мене з ним.

П и с а р. Січас!.. (До Оверка.) Авер'ян Василович! Знаєте

етого молодого чиловєка? 1

Оверко. Знаю. Це, дядюшка, наші господин учитель.

Учитель (підходе до Оверка). Здрастуйте, господин Кнурь, Оверко Василович!.. Будьмо знакомі. (Чоломкаються.) Я вас, звиніть, не знав.

Оверко. Здрастуйте, здрастуйте, господин учитель!.. Я на вас, звиніть, був трохи розсердився: скільки раз ідете поз мене і ніколи не глянете.

У ч и т е л ь. Звиніть... простіть... я не знав, єй-богу, думав, що ви — такий, абиякий дядько.

Семінарист (убік). А як небагатий, такий, абиякий, так не дивиться!.. Та ось які ви, люди!..

Дяк. Сідайте, прошу покорно, оддихнемо, поки приїде звощик за Васею. (Сідають.)

Писар (побачивши на лаві Явтухову шапку). А ето што, а ето што?! (Бере й крутить в руках.) Ха-ха-ха!.. Хамщина, хахлайщина... Ану, чи харашо мнє будіть в хахлацкрй шапке. (Надіває і викручується по хаті.) Тринди-ринди... Явтух, лопух, хахол, мазніца!.. Ха-ха-ха!..

Дехто сміється.

Семінарист. Та оставте, Саврадим Сковородино-вич... Ви думаєте, всім гарні ваші смішки... Бідні ви!.. Ви осміюєте цим свою душу, виказуєте всю низість її.

У ч и т е л ь. Та ти чуєш, Василь Стратонович, не мішайся!.. Хай чоловік робить своє... Ану-ну, Саврадим Сковоро-динович!

Писар (кривить Явтуха). Паничу, дядюшко, мовляв, самовар з дірками... мовляв... ха-ха-ха! Собаки сіряк, мовляв, порвали... Дайте галушок кендюх направить... очкур роз... роз теє...

Дехто сміється.

Семінарист. Я вас прошу — перестаньте, ради бога!.. Це вже без. душі треба буть, щоб замість того щоб визволить з безпросвітньої темниці свого нещасного брата,— осміювать його, у ніщо повертать.

Учитель. Балакай, Василю! Кому воно нужне, що ти балакаєш!.. Сидів би отам мовчки; хай чоловік робить своє... Знаєш, якось цікаво перекривлять мужика і кумедно дивиться, як він дурний.

Писар. Верно, верно... мужик — хахол, мазніца. Я очень люблю кривлять їх — они дураки!

— . Семінарист. Я б. вам совітував оцінить уперед свій розум; подивиться на себе; уперед себе перекривить.

Писар (застидившись, мне в руках шапку). Ти нічиво не понімаєш... значить, і ти мужик.

Семінарист. Жаль і досадно... Які люди!.. (Помовчав.) Еге, мені пора вже їхать, а звощика немає. (Бере у писаря шапку і одхиляє двері:) Діду, діду!., підіть, будь ласка, скоренько за звощиком, хай зараз сюди їде... Н ге шапку..

Голос Явтух а. За звощиком, мовляв? Ось живо!..

Дячиха. Моя дитино, це вже ти їдеш?! Ідеш, мій синочку дорогий?

Семінарист. їду!.. (Помовчав.) Ой, чого мені такч досадно!..

Оверко. Того, що ви так дуже гарячитесь... хочете, щоб, ще й з Явтуха ніхто не насміявсь. Дяк. Еге, він у нас такий,

Учитель. Та він якийсь чудний, оцей Василь Стратонович... Мішається в чужі діла... Та про мене, скільки завгодно хай сміються з його — мені байдуже, аби мене не заняли.

Семінарист. Чого ж сміяться з такого чоловіка?! Сміяться з вас, запримітивши що негарне,— діло друге: ви щитаєте себе розумними, вченими; щитаєте такими людьми, які б, по-моєму, повинні знати, що є великі, рівняючі всіх закони неба, закони душі... Повинні б бути тими щасливцями, котрі через намітку таємності, через дихання природи почувають вищу, неземну ціль битІя і живуть душевними законами, живуть нравственністю, дивлячись на все другими очима. Ах, як вони щасливі!.. їх душі живі, великі... жартують з природою, зливаються з таємним диханням її — богом. (Помовчав, учитель і писар закурюють цигарки.) Як жаль і досадно на того, хто, видаючи себе за вченого, розумного, на самім ділі не має в собі і крихотки нічого вищого, небесного, окрім всього низького, земного... З такого чоловіка й насміяться не гріх... А чого ж сміяться, чого не дивиться на того, хто змалечку забитий, заштовханий, хто не бачить світа божого, хто гине під колючим терном в безпросвітній тюрмі!.. Ах ви, люди, люди!.. Якщо в вас душі не мертві, то ви повинні знати, що він наш ближній, наш брат.,, нічим не одмітний од нас, хіба однією судьбою... і його замість ваших бездушних поглядів треба шанувать, треба жаліть, визволять його — з колючого терну, з тухлої тьми. Обижена одна душа — обижена і вся святість природи. Все вище в природі — рідне душі...,Одно ціле, нерозривне...

Надворі наближаються дзвонок.

Писар. Слйшиш!.. Стишиш дзвонок!.. Єдить, собірайся!

Дячиха. Моя матінко!.. Оце вже й приїхали за тобою?!

Се мінарист. Приїхали!.. Треба вдягаться. (Шукає

одежу і вдягається.) ;

ЯВА 16

> Ті ж і Я в тух (з люлькою в зубах).

Я в ту х. Уже, паничу, мовляв... ідіть сідайте.

С ем і н а р и с т. Зараз, зараз... візьміть, будь ласка, чемодан винесіть.

Я в т у х (бере). Е... е... е... Важкий, матері його ковінька... е... е... мовляв. (Виносить.)

Дячиха (хрестить семінариста і цілує з плачем). Прощай, сину мій!.. Прощай, сину дорогий!.. Спаси тебе мати божа, цариця небесна!..

Дяк (цілує). Прощай!.. Поможи тобі боже скінчить... прощай... та гляди грошей, гляди грошей.... нігде брать... позичу в кого — ще вишлю... прощай!..

Оверко (цілує). Дай боже бути батюшкою... женитись.

Писар. Ми з тобою простімся на вокзале... Ми прови-дьом тібя.

Семінарист. Оставайтесь здорові і щасливі!., та не обижайте Явтуха... прощай поки що, хата рідненька!..

Дячиха (хвата його, цілує). О синочку мій... ёдиний! Куди ти виряджаєшся? Синочку дорогий... Спаси тебе...

Семінарист. Цитьте, цитьте... живий буду... побачимось: Тільки... ой... щось чує душа, та не скаже... та не скаже... Прощайте...

Всі. Прощайте, прощайте!.. (Наближаються до порога.)

ДІЯ ТРЕТЯ

Оверкова хата.

ЯВА 1 Галя сама.

Галя (сидить на полу, дердюучи дитину в руках). О, що ж це таке? Що це сниться там Васі? Які з'Являються'в його почування?! О, він же, мій голубчик, не знає... не знає... про таку бездушну вдію Грицькову... не знає про цю невинну дитину сорому, дитину загубленої поваги... (Плаче.) О, він уже ж не найде в мене того, що так заповідував берегти... не найде... заплює мене... відцурається від мене!.. Ох... не гулять уже мені з ним в тихі місячні ночі, в таємних обіймах природи..! не гріться його пекучим огнем... ні... Годі ж, серце, биться, ми вЖе мертві, осоружні задля того, хто тебе так куражив і так щиро голубив... Минулось... прощай!., прощай, любий козаче, і не осуди ту нещасницю, що так Щиро кохали тебе й так несподівано попалась в кігті яструба... Прощай!.. Я одна тепер на світі, як сирітка... одна з своїм соромом... Цурається і рідний батько!.. О, що робить, де діться?.. Де діть тебе, моє голуб'ятко, мій синочку?! Хіба, хіба... о, ні, ти ж невинне, ти чисте, безгрішне, як янголятко небесне... і тебе?! Ні... живи... живи... роздивляйся на світ божий, який він гарний. Живи й не плач на свою нещасну матір, що нехотя, з такою тяжістю на серці, з таким соромом родила тебе. Плач на свого батька, на того бездушного батька, що заставив родить... родить задля видної безталанності!.. О, чи є ж у його душа, совість — з'явить на світ невинну жисть задля страда-ній!.. О люди, люди!.. Як ви часто ради своїх минутних бажаній обрікаєте невинних людей на погибель... робите самі низькі, погані капості на світі... Бездушні люди!.. (Помовчав-ши.) Ти лежиш, моє голуб'ятко, на руках своєї з'їденої матері і не знаєш, які пекельні муки повиють її серце... не знаєш і не чуєш, які ждуть і тебе!.. Нас цураються. (Помовчавши.) О, прощай, моє манісіньке... прощай!., поки ще не взнало своєї долі гіркої... отправлю тебе туди, де було. (Помовчавши.) О, ні, ні... ти ж, моє янголятко, таке гарне, любе, невинне... ти ж тілько що переступило поріг цього світу, не подивилось на його... і тебе вже отправить... отправить — куди?!

ЯВА 2 Галя і Мокрина.

Мокрина (з дійницею). І не доведи господи... отакий скажений... чистий звір, а не чоловік. Галя. Чого, мамо?!.

Мокрина (готовить цідилок і глечик на молоко). Прийшла корова з череди і чи ревнула, чи ні — він узяв ломаку ьлупить бідну скотину, скільки сили хватає, і одно бушує, як буря, і все сопе.

Галя. За віщо ж бить скотину? Що вона винна?., що ревнула!.. Так ми ж люди, та й то кричимо, як і не треба, і робимо, що й не треба.

Мокрина. Ех, дочко, дочко! Це через тебе він такий лютий... що ти наробила?

Галя. Ну, що ж я казатиму... хіба ж я винна?., винна, що Грицько... Хіба б я схотіла такого лиха?.. Якби ж я знала, що таке буде, я б і на улицю не пішла.

Мокрина. Так скажи ж йому це... він не хоче й слухать... своє робить: лютує, та й годі... Ось що ще він скоїть, як увійде в хату!..

Галя. Боже! Що ж я винна? (Плаче.) Так вони скоро ввійдуть? Де вони тепер?..

М о к р и н а (цідить молоко в глечик). Пішов у лавку за дьогтем... Буде чоботи мазать.

Галя. Мазать?! Чоботи! Я помию... помию... може, хоч трохи змилосердяться. (Кладе дитину на подушку; встає і бере чоботи під лавою.) А де вода?.. Ага! ось у чавуні. (Миє.) Якби дав господь, щоб вони змилосердились... щоб перестали лютувать. Я б уже й на улицю ніколи не ходила і робила б тілько те, що вони звелять.

М о к р и н а.