Не стоїть жить - Тесленко Архип
Не виказуй же мені, що я його покохала; він живий, любий, гарний, великий...
Грицько. Що це ти? Шуткувать почала? "Він і такий і сякий"!., а я ж це який?.. Так тільки дурні міркують, як ти. Він, я кажу тобі, голяк... Хіба тільки що майстер побалакать — багато знає,— те ніщо... такі тільки худобу переводять та пухнуть з голоду; "се" та "те" їсти не дасть. Другий є мов дурноватий, нічого не знає, а киньсь до його!., як він усим кряжить! Скільки в його грошей і воякої усячини!., от за таким тільки й жить... Хай він, мовляла, який не буде, а за ним на чужу ниву не підеш.
Галя. Яка ж за ним жизнь? З ним ні поголубиться щиро, ні потішиться гарністю природи, ні обміняться дивними почуваннями, ні помогти безталанним... За ним усе забувай... Забувай усі закони битія і вчися користувать чужою нуждою! О боже! Нащо ж тоді здалося усе його багатство, коли душа й серце сироти!.. Самого нужнішого немає! Весело та гарно й на чужій ниві, як милий — душа...
Грицько. Там собі що знаєш кажи, а ми, як уже звідколи ось любимось, то й повинні любиться.
Галя. Ні... прости мене... я тебе люблю і поважаю тільки як чоловіка, як пови-нні любить і поважать люди людей; а як душу, як серце, я тебе любить не могла й не можу,— бо, кажу ще раз, твої погляди на битіє, твоя натура — натура чоловіка, на мій погляд, без душі і серця і чого я бажаю, чого просять душа і серце — яв тобі не знаходжу, я знайшла те в другому і жить з тобою не можу. Мені тебе жаль, но ти сам заставив мене виказать тобі щиру правду... Прости, якщо вразила.
Чути співи молоді.
Грицько. Що ж ти знайшла в йому?.. Що є дорожче, що є миліше худоби?
Галя. Ну, я що мала сказать тобі — сказала, прости... (Встає.) Піду на вечорниці, де співають... (Пішла.)
ЯВА 5
Грицько (плюнув). Отуди к бісу!.. Оце так гарбуз!., гарбуз нівроку... Чи сподівався?.. І підтаскала ж нечиста сила семінариста!.. Пропало десять десятин... А щоб ти облупився, бісів сину... щоб... щоб тобі добра й життя не було!.. Де тепер шукать з такою худобою? (Сидить, зажурився.)
ЯВА 6
Грицько й писар.
Писар (іде^ придивляючись до Грицька). Кто сидить?.. А, Грицько!.. Ти не виділ — не прогулювались тут семінарист та вчитель?..
Грицько. Ні...
Писар. Чіво ти сидиш один — зажурився, что лі? Грицько. Треба журиться, коли заставляють. Писар. Кто?
Грицько. Та семінарист, щоб його лихо взяло. Писар. Как так?
Грицько. Та так; стидно й казать... ну, вам скажу: я хотів сватать Галю Оверкову, а він, поганий, узяв та од-бив її від мене, сам підлазить до неї. Посовітуйте, що тут робить?
Писар. Отбіл?.. Ето скверно для тебя. Она невеста багатая... За єйо отцом числиться п'ятдесят десятин землі.
Грицько. Не що ж — це й мучить... їй самій, кажуть, обіща він десять десятин, окрім усякого збіжжя,— вона з дівчат одна у його.
Писар. А з мужеськаго пола у ніво, кажеться, два хлопці только. Где оні, что я їх нікогда не вижу?
Грицько. Один у москалях, а другий, менший, на полі більше, біля худоби з наймитом,— утішається наживою.
Писар. А какими ето сообразованіями Авер'ян нажил означеную землю? Ето научительно знать.
Грицько. Собаку пухлу Овер'ян нажив... ця земля досталась йому, кажуть, від батька. Батько у його, кажуть, майстер був наживать: ні доїсть було, ні доспить, ні зодягнеться як слід, ні дасть було нікому нічого, ні переплатить ніде нічого; усім було кряжить, усе було збиває в кулак та скуповує землю; а ось уже Оверко — не той зовсім: тільки й того, що сердитий, що виказує себе зауважним хазяїном, а грішми не дуже кряжить. Дітей навчив письменству, Галя й його підучила; а нащо те письменство? Хіба воно ума дасть, як землі прижить? Воно заморочить той, що й є.
Писар. А в тібя много землі?
Грицько. У мене 25 десятин... я у батька один... Ось ми вже з батьком сами наживаєм,— не дуже думаєм про письменство... Ми обидва неписьменні.
Писар. Да, так ти говориш, не знаєш, что тут робить?
Грицько. Еге... по-моєму, пополупить би харцизяку семінариста та її, поганку.
Писар. І пополупить не мішаєт, аби нікто не виділ, а то можна єщо другое дело учинить. Г р и ц ь к о. Яке ж це друге діло?
Писар. Ето такое дело, что єслі ти мне заплотіш, что я скажу, то Галія будіть тольки твоя. Гриць ко. Моя?! Невже?!
Писаар. Да... ето тібє будіть стоять очинно дешево, всіво тольки пятьдесят рубликов.
Грицько. П'ятдесят рубликів! Багато...
Писар. Хахол ти необразований... За Галієй же ведь больш будіть... пожалєєш мне — дулю получиш.
Грицько чухає голову.
Ну что, не правда?
Г р и ц ь к о. Та це так, а ви таки багато хочете — уважте.
Писар. Ні магу... не желаеш — ні нада, семінариста оженим.
Грицько. Та воно якби вже хоч і заплатив, та знав, що й діло буде.
Писар. Так ти мне не вєріш?.. Думаєш, как я син портного міщанина, так і не здєлаю?.. Хм... У міня голова дворянськая, винесеть усьо. Вот, напрімєр, я окончил одну только церковноприходськую школу, учился писарським на-учностям в одной толькі волості, а смотри, где опинился, аж у канцелярії єго високоблагородія господина станового пристава — ето ж усьо ум! Нєт нічиво на свєті, чего би я не здєлал... А вот, напрімєр, кто забіл дело за Степана, када єво хотєлі подвергнуть острожному сідєнію за уворо-ваніє дєнєг?.. Ето ж усьо я! Ето значить, он мнє недаром заплатил такових же пятьдесят рубльов.
Грицько. Та це так... Ну, хай уже й п'ятдесят, та тільки вже, будь ваша милость, робіть по правді, а то ви з семінаристом товаришуєте, то ще, може, за ним і руку тягтимете?
Писар. Боже сохрани! Нікада! Мнє пятьдесят рубльов дороже ніво.
Грицько. А якщо він, бува, більше вам заплатить?.. Писар. Е, нєт, он не заплотить... он гол, как бубон. Грицько. А чого ви з ним товаришуєте, коли він бідний?
Писар. Ето так сібє. Видиш — у селі в нас тольки й ентелігенції, что я, он да єщо вот учитилюющий тут син попа, вже окончивший симінарію... да кромі тово, видиш, он учиться на попи, то з ним как-то благороднее прогулюваться: усє видять і... как-то харашо.
Грицько. А звісно... Ну, так кажіть же, яке ви мені діло зробите?
Писар. Уплати мнє уперьод половину дєніг — осталь-нии трохи посля.
Грицько. Нема при мені... Завтра, їй-богу, заплачу.
Писар. Ну смотри... єслі не заплатиш завтра, то я тібя под суд оддам... я велику силу імєю: меня становой во всьом слушаєть... Дело вот какое: ти прежде всіво учини єй на-силіє.
Грицько. Що? А не гріх же?
Писар. Нікаково гріха. Тада, пока семінарист окончить ученіє, то у нєя сполниться ожидаемое і он от нея одкасньоть-ся, тода ти прямо засилай к ней сватов,— я во всьом похода-тателствую за тібя.
Грицько. Ай справді!.. Це так... І чоловік ви добрячий, спасибі вам.
Писар. Да... хоть і січас подстерегти єйо, када она будить іти на вечоринки. Грицько. Вже пішла.
Писар. Ага, так ти бєгі туда стерегі, пока она оттудо-ва будит іти... та чтоб ето било тайно, ні давай кричать... Бєгі скорей, вон кто-то ідьоть...
Грицько. Оце спасибі. (Хутко пішов.)
ЯВА 7
Писар. Вот і є пятьдесят рубліков... Гм-гм... (Дивиться в один край вулиці й підходить туди.) А, доброго здравія!.. Каво ожидаю, тот і йдьоть.
ЯВА 8
Писар, семінарист і учитель.
Семінарист і учитель. Здрастуйте, здрастуйте. ( Ч оломкаються.)
Семінарист. Ну й ніч!.. .
Учитель. Гарна ніч... Одначе треба вже оддихнуть, а то ходим та й ходим — звідколи зустрілись; нам за це ніхто не заплатить. Ось колодка — посідаймо.
Семінарист. А мені здається, у таку ніч ходить краще, ніж сидіть. Ідеш і дивишся, всюди і скрізь так мило і любо... Блакить, земля, дерева, бур'ян і все скрізь блищить сріблом. Навкруги все тихо, все спить, а ніч, здається, панує й прислухається до безжурного тихого сну, обгортає тебе м'якою пелюшкою і цілує своїм розкішним пахущим диханням... А душа! Душа танцює в веселім восторзі, як човен в легеньких срібних хвилях ніжної кучерявої річки... А гляньте на місяць!., о небо! як він осміхається, виглядаючи з-за дерева!.. Здається, усе кудись манить і манить. Нумте, пройдімося ще.
Писар. І такую юрунду ти, Василь Стратонович, городиш!.. Із-за чіво ноги даром бить. Хіба разве ми ребйонки? Садімось на етую скамейку! (Сідають, семінарист хитає головою.) Ти би сказал лучче, что вот пайдьом в карти заграєм алі пирожного з'єдім — от і дело! А то: сьо да то — пройдімось! Безприкословная юрунда.
С е м°і н а р и с т. Яка ж це єрунда?.. Жалко, що ви єрун-дою дивитесь і слухаєте...
П и с а р. А як же не юрунда! "Ноч цілує, човен сьо да то, а месяц маните к сібє..." Се ти ето заговорюєшся, з ума сходиш?
Семінарист. Ех ви, Саврадим Сковородинович, лихо з вами!.. Чи ви хоч одну книжку зроду прочитали?
Писар. Тоісь я? Ви стольки не виділи, скольки я прочитал, напрімєр: разнії устави, циркуляри, усякиї строжайшие предписанія од висшого начальства, разниї умнії гіро-шенія, каковиє прошенія видиктовивали сами повіринні... все ето я касательно миня і все ето я неотложно чту.
Семінарист. А поетів ви ніяких не читали?
Писар. Задля чіво їх читать? Знаєм етих поетів,— они хлеба не дадуть, пустяки, лож. Хіба разве ето правда, що они видумувають, што земля крутиться, а сонце больш землі... Хіба разве они лазили до сонця? Ето усьо брехня, кощунство з божиїх сил. Они сами не вірують у бога і їщо хотять, чтоб і другиї не вірували... Сущиї пустяки — ахвекти.
Семінарист. Еге-ге... не знав я, що ви такі... вам треба багато читать... Зайдете до мене завтра, я вам дам книг гарних.
Писар. Какових?.. єслі б ти дал мне книгу гражданських уставов алі хорми усяких хормальних дєл, тоісь з какових би можна ще больше набраться ума, а атетих поетов не хочу — юрунда!.. Наш брат писарь луччеє би їх сочинял разниї книги, та тольки не стоїть: ето сущиї пустяки.
Семінарист. Ех, жаль і противно.
У ч и т е л ь. І охота тобі, Василь Стратонович, про це балакать!.. Неначе хвастаєш, що' в семінарії учишся... я вже й скінчив і вже ось учителюю, а проте байдуже, безкорисне...
Писар. Справедливо!.. Ти би лучче порасказал нам про свою комерцію з Галієй.
Семінарист. Про що? Почім ви знаєте?
Писар. Міня не проведьош.
Учитель. Гм, може, вже теє... покохався?
Семінарист. З такою дівчиною і покохаться не диво. Яка у неї душа! Як оця ніч.
Учитель. По-моєму, з простими не стояло б тобі знакомства заводить... а проте — діло твоє.
Писар.
