Не стоїть жить - Тесленко Архип

Ось недалеко... проти Пилипа. Розумієте?

Я в тух. А розумію, мовляв; та тільки в того Пилипа, бісової віри, мовляв, кнур здоровий... треба налигача дебелого.

Дяк і дячиха розводять руками і здвигують плечима.

Семінарист. А, боже!.. До Кнуря — чоловіка, що в його є дівчина Галя.

Явтух. Га?! Що, мовляв, Галя є? Так то ж не Кнур, а Оверко.

Семінарист. Ну, Оверко, Оверко. Біжіть же скоріше, хай той Оверко сюди йде.

Дяк. Потім зайдеш до Дмитра в лавку і візьмеш вексельний бланок на оці гроші (дає), на!

Явтух. Кого? Що?..

Семінарист. Бланок вексельний... чуєте?.. Або постійте, я напишу вам записочку. (Пише і дає.) Нате, дасте оце Дмитрові... ну, йдіть уже з богом...

Дяк. Та живо — бігом!..

Явтух. Е, я, мовляв, бігом... (Пішов.)

ЯВА 5 Т і ж без Явтуха.

Дяк. Еге... Ну, добре ж, як позичить Кнур, а що буде, як і він заспіває тії, що отець Авакум?! Дячиха. Не дай боже...

Семінарист. А що ж сказав вам отець Авакум?

Дяк. Та що ж! Я кажу йому: "Така бідність, нічого немає, та нігде й узять... Зарятуйте, кажу, будь ласка, прошу покорно",— а він: "Як нічого у вас немає, то вам опасно й позичать... Немає, каже, в мене грошей".

Семінарист. В кого є,худоба, гроші, тому й дають. В кого немає нічого, хто гине в нещасті, на того не дивляться, той хай пропадає... Ех, люди, люди... Бездушні люди!..

Дяк. Нічого не зробиш... Треба вже терпіть.

Дячиха. Еге... Якби дав бог, цариця небесна, щоб хоч Кнур позичив.

Дяк. А що буде, як не позичить?!

Дячиха. Не дай боже!.. (Мовчать.)

Дяк. Прийдеться семінарію кидать...

Дячиха. Кидать! Скільки вже втратились!.. Скільки довгів!.. Чим і кому їх тоді оддавать?! Як жить?! (Мовчать.)

Дяк (зітхає). Хоч ти живий у яму лізь. Семінарист. Ех, жизнь, жизнь!..

ЯВА 6

Ті ж і Оверко.

О вер ко. Добрий вечір вам!..

Дяк. А, Здрастуйте, Оверко Васильович!.. Чого це ми вас будем просить? Оверко. Скажете.

Семінарист і дяк. Сідайте, будь ласка, сідайте! Оверко. Можна!.. (Сідає.)

Дяк. Тут нам, Оверко Васильович, до того прийшлося, що хоч плач... Так чи не зарятували б ви оце нас?! Оверко. Як саме?..

Д я к. Та оце, як бачите, прийшла пора їхать Васі в семінарію. А вже як їхать, то треба й гроші везти!

Оверко. Видима штука!.. Це діло таке!

Дяк. Еге... а тут ані копійки. Один тільки рік зостався вчиться, та, хоч ти кидай, ні за що.

Оверко. Вася ж учиться на батюшки?..

Дячиха. Еге-еге, на батюшки!.. Він тільки получить місце, так і долгам кінці.

Оверко. Так чого ж не зарятувать чоловіка? Можна!

Всі. І... Спасибі вам, Оверко Васильович, спасибі.

Семінарист. Які ви добрі, які любі! Дякую. (Тисне йому руку.)

Дячиха ч ґр ч Боже! Цариця небесна!.. Боже

Дяк

милосердний! Ти побачив наше горе... Змилосердився...

Послав спасенного чоловіка запомогти нам... О, ми щасливі!., дякуєм, дякуєм тобі!..

Оверко. Можна. Чуєте, можна... а багато вам?

Дяк. Та так, на первий раз карбованців хоч 50 — будь ваша милость... Ми вам і вексель напишем, і проценти, які скажете, поставим.

Оверко. Та вексельок хоч і напишете, а процентів не треба ніяких.

Всі. О, як-таки!., треба, треба... ви нас визволяєте з горя... ще процентів і мало...

О в ер ко. Ні-ні... не візьму з вас... Ви, Василь Страто-нович, такий чоловік, що й мені згодитесь... не треба.

Семінарист. Який би я рад був, якби і вам згодився!..

Дяк і дячиха. Дякуєм, дякуєм вам, Оверко Васильович.

Оверко. Так вам на коли гроші нужні?.. Семінарист. Оце зараз, зараз, будь ласка — сьогодні од'їжджаю.

Оверко. Сьогодні?! Так, значить, нічого й гаяться... іти шукать. (Встає.) Підождіть... я — живо... (Пішов.) Всі. Гаразд, гаразд, Оверко Васильович... спасибі!

ЯВА 7 Т і ж без Оверка.

Дяк. Ну, це спасибі чоловікові... А то зовсім були опустили крила.

Дячиха. А спасибі, дай боже здоров'я!.. Що то значить молебінь!.. Бач, одслужи'ли, то бог і не оставив так...

Дяк. Еге... Позичим нарошно грошей і одслужим і в цю неділю.

Дячиха. Авжеж... За позичені гроші якось усердніше лине молитва до бога...

В сінях щось бормоче і стукотить.

Дяк. А звісно... що воно там лементується? Дячиха. Може, свиня вбралась?.. Виглянь. Дяк. Чого доброго. (Виглядає.) Хто там?., тюй... чу-чу!.. Голос Явтуха. Га? Що?

Дяк. А... Явтух!.. Чого ти там мордуєшся, в хату йди!..

ЯВА 8

Ті ж і Явтух. В Явтуха на плечах дрючок, ззаду розірвана свита.

Явтух (увіходячи). Щоб вони йому, мовляв, виздихали — нечисті сили.

Дяк. Чого це ти так несамовито, хай бог милує, лаєшся?!

Явтух. Ось, мовляв, чого!.. О!.. (Повертається спиною.) Всі. Де то?! Що то?!

Явтух. Ось, мовляв, що!.. (Указує рукою на розірвану спину.)

Семінарист. Це, мабуть, собаки так поколошкали?..

Явтух. А собаки, мовляв... щоб вони, мовляв, виздихали, матері їх чорт!..

Дячиха. Хм, як же це так сталось?.. Ти ж, як видно, з др^очком ходив?

Я в т у х. Авжеж, мовляв, з дрючком... та ще з оцим і дрючком!

Дяк. Ого!.. І дрючок неабиякий, а він дався собакам!..

Я в т у х. Еге... Як вони, бісові душі, хитріші тії лисиці, що в Омелька Ковбаси квочку вкрала... єй-бо, мовляв, хитріші!.. Там — бо' храни!..

Семінарист. Ануте, чим вони хитрі?

Я в т у х. Та чим же!., тільки що ото я, мовляв, упластав у двір, коли вони з-під соломи: "гав-гав!", а я, мовляв, "тю-тю!.. ля-ля"... Ось, кажу, дрючок!., а вони, мовляв, до мене! І, лихо! Махав я, махав оцим дрючком поперед себе — ні! — не виходить діло!.. Позабігали, мовляв, бісової віри собаки назад та й скубуть за сіряк. Що тут робить? Доставать, мовляв, дрючкомззаду?! Ану, думаю, попробую... коли кинувся, аж ні!., не поверну ніяк рук назад!.. А вони, мовляв, матері їх гарбуз, скубуть! так я тоді — хай вашому чорт батькові!.. Та навтікача!.. Вони за мною — і, лишенько!.. Лапаю я, лапаю, ніяк не налапаю хвіртки, а вони, біс їх батькові, одно, мовляв, хазяйнують надо мною: тріщить сіряк, аж луна йде!.. Я давай кричать на їх: "Та тю, щоб ви виздихали!.." Коли тут де взялася, мовляв, Галя та, спасибі, упорядкувала... а то б підбрили були Явтуха... Хай вони, мовляв, прокляті луципері, виздихають!..

Семінарист. Бідний дід!..

Дячиха. Хм, моя матінко!..

Дяк. Трапляється!.. А приніс пак вексель?

Я в т у х. Га?

Дяк. Вексель приніс?

Я в т у х. Що?

Семінарист. Дмитро вам нічого не давав? Я в тух. Ні, ось, мовляв, щось дав. (Шукає в пазусі.) Нате!..

Дяк. Ага, це й він!.. (До семінариста.) На, пиши на п'ятдесят.

Семінарист (бере). Знаю, знаю... Дайте ж дідові отам яку другу одежину. (Пише.)

Дячиха. Де її взять?! Такої й одежини немає...

Семінарист. Адже в хижі на трямочку висить старий лапсердак.

Дяк. Так то ж мій... А я в чім буду ходить?

Семінарист. Чи чуєте, тату... на вас ото є одежина, а в чоловіка, бачте, немає,— руб'я... дайте йому... ми собі справим...

Дяк. Ну, хай бере... на бога надія...

ЯВА 9 Ті ж і Оверко.

Оверко. Я вже й справився. Це вже й Явтух прителі-пався! Що це він у вас за поштаря?

Дяк. Еге... Ми, Оверко Васильович, взяли його до себе.

Оверко (скрутнув головою, убік). Не по-хазяйськи... аби більше з'їжі, дармоїдства...

Семінарист. Ідіть уже передягайтесь.

Оверко. Так тебе, голубе сивий, мої собаки покудов-чили?! Нащо ти на їх тюкав, лякав?

Явтух. Еге, то я, мовляв, лякав їх, а вони, бісове насіння, взяли, мовляв, та одурили мене,— он що зробили!.. Ну, вдруге вже, мовляв, лиху годину одурять... Я не дурний. Візьму прямо присішок і, їй-бо, до цурки виб'ю. Я покажу їм Явтуха.

Оверко. Ото, може, й так! (Сміється.) Молодець Явтух. Семінарист. Ідіть уже передягайтесь, а то ще справді заходитесь собак бить. Явтух. Що?

Семінарист. Передягайтесь ідіть. Явтух. Га? Де?

Дяк і дячиха. Ну, вже й дурило, нівроку тобі. Явтух. Га?

Оверко сміється.

Семінарист. Слухайте-бо сюди!.. У хижі на трямочку висить старий лапсердак. Підіть візьміть його і надіньте замість сіряка... Чуєте?..

Явтух. Га? Цебто, мовляв, мені надіть? Ге-ге... Паном буду! Чудасія... (Пішов.)

ЯВА 10 Т і ж без Явтуха.

Оверко. Чудний Явтух... Еге... Так вам, мовляли, зараз гроші нужні?.. Так... Можна... (Виймає з кишені калитку.) Оце й вони. (Викладає на стіл.) 50 рівно, хоч і перелічіть...

Всі. Спасибі!.. Дай боже вам здоров'я і щастя!

Семінарист (дивиться, забирає). Так, 50!.. Сердечно дякуєм вам, Оверко Васильович. (Тисне йому руку.)

Дячиха. Заховай же їх зараз у чемодан, наспід, щоб, бува, в машині жулики не добрались, а то...

С е м і н а р и с т. Та то я знаю... оце вам, Оверко Васильович, і вексель... дивіться — так?

Оверко (бере, дивиться). Так, так.

Семінарист ховає гроші в чемодан.

Дяк. Ну, спасибі ж вам, Оверко Васильович, що зарятували. Тепер, як то кажуть, і ми не загинем і гроші ваші не пропадуть.

Дячиха. Ні-ні... не пропадуть. Вася тільки получить місце, так і оддасть.

О в е р к о. Та ще, може, я з вас і зовсім їх не братиму... Може, поки що, то ми й породнимося.

Всі незрозуміло дивляться.

Оверко. Тут нігде правди діти: у вас Вася, а в мене Галя, то ще, може, й сватами будем.

Семінарист (убік). Ой! (Береться за груди.) Яке щастя! Галя!.. Душечка!..

Дяк (радісно). Невже ж би ви віддади за нас Галю?!

Дячиха. Ми ж які бідні!

Оверко. Нічого... Ми з старою запримітили, що вони покохали одно другого, і нарошне про це балакали, так виходить, що бідність ваша Васі не страшна,— вони будуть батюшкою, а Галя матушкою, то й житимуть... ще як і житимуть! Тепер батюшки тільки й живуть: руга, дохід, повага!.. Прямо, Василь Стратонович, як кінчите семінарію, так і засилайте старостів — не бійтесь — гарбуза не буде.

Семінарист. О, я щасливий!.. Ви даєте мені щастя!.. (Цілує Оверка.)

Дячиха (до дяка). Прямо щастя: за нею приданого скільки!..

Дяк. Боже милосердний!.. Дякуєм тобі!.. Це ти даєш нам таке несподіване щастя!..

Оверко. Так ото, чуєте, так!.. Як охота ваша, засилайте — віддам.

Семінарист. Ой Оверко Васильович!.. Я вже давно міркую про це, вже й з Галею поладнав, но ніколи не осмілюсь вам натякнуть та все так і млію душею: чи віддасте її за мене, чи ні... А тепер... я без краю щасливий... щасливий... од вас самих чую безцінне слово "віддам"! Тепер все, чого мені треба, здається, є... є для таємної жизні душі незрозумлива дивна природа і для пекучих бажаній серця є любочка Галя... (Помовчав.) Тільки... о небо!.. Чого до сієї світлої радості примішується пекельна туга, чого на душі так робиться тяжко?!

Оверко.