Не стоїть жить - Тесленко Архип

Еге... годи, годи, моя дитино, годи йому, благай його якмога, а то й мені не місце через тебе. Він і так у нас сердитий, а тепер і зовсім... Та як же таки й не сердиться?! Сама подумай: він хоч коли було й накричить на тебе, а все-таки батько... жалів тебе... а як утішався тобою, як хотів віддать тебе за дякового Васю!.. а ти бач, що зробила!.. Бач, як утішила нас!., увела нас у сміх і себе... Ох, не подивиться вже на тебе Вася!..

Г а л я. О доле, доле нещасна!.. Де та смерть, що не візьме мене!.. (Плаче.)

М о к р и н а. Чого, хай бог милує, смерть?., ще рано.. Та не плач, не плач, моя дитино, а то й мені жалю придаєш...

Галя. О, як мені не плакать!.. Батько так зненавиділи мене... цураються... лютують!.. А й без того, я сама знаю — який сором, поговір, сміх! Як на душі важко, як серце болить!., неначе гадина оповила його, неначе гадина ссе його.. Ох, бере смерть людей, а мене й не візьме!..

М о к р и н а. Не досадуй так... не досадуй, моя дитино., молись богу — бог дасть, все минеться.

Галя. Якби хоч бог прийняв оцю бідну дитину, а то воно нещасне, навіки нещасне!.. Я б тоді простилась з миром і десь далеко-далеко поступила б в черниці, і як уже така нещасна,, то покорялася б там усякому, молилась би, і хоч би й здумала коли, що було золоте врем'я, коли я так щиро голубилась з Васею, то... хіба б гірко заплакала та вп'ять би й молилась.

Мокрина. А мене, стару матір, покинула б саму, без помочі?

ЯВА з Ті ж і Оверко.

Оверко (поставив долі мазницю і, сердячись, шукає квача в кочергах). А... немає вже... немає... з'їли... з'їли... а..

Мокрина (убік). Боже мій... немає чогось... оце вже й лихо. (До Оверка.) Та чого немає?

Оверко. А не печи мене... не печи мене. (Шпурляє хватки посеред хати.)

Галя перейшла, трусячись, до полу і, втираючи сльози, миє чоботи.

М о к р и н а. Та, Оверку, що ти робиш? Схаменись!.. А, боже мій!..

Оверко (шукає під припічком. Що попадається в руки, шпурляє посеред хати). Наробили!.. Наробили з дочкою... а... забили памороки!..

Мокрина. А, боже мій!.. Оверку, опам'ятайся... Що ти робиш?

Оверко. Забили!.. Не знаю, де й квач дів... де й квач

дів... 1

Мокрина. Боже ж мій!., ти б же сказав по-людськи... я б же й досі найшла його... Не лютуй, я пошукаю. (Виходить.)

ЯВА 4 Оверко та Галя. ■

Оверко (лазить попід лавами, шукаючи чобіт).. А... мене з'їли і все поїли!.. (Шпурляє з-під лави горщики і все, що попадеться в руки.)

Галя (з плачем). Таточку!., чого ви шукаєте?.. Мати пішла за квачем.

Оверко. Мовчи! Мовчи, накритюго погана.,. Мовчи, не ріж мене.

Галя. Таточку!.. Вам понЬчі?.. Вам присвітить?.. (Кладе чоботи, хутко бере каганець і присвічує.)

О. в ерко. Накритюга погана!.. Грицька тобі?.. А, накри-

тюга!.. . ,

Галя. Не сердіться, таточку, я невинна — Грицько... змилосердіться...

Оверко. Мабуть, уже й чоботи мої оддала Грицькові?.. А, зарізала ти мене...

Галя. Я чоботи ваші — онде — помила... (Становить каганець і підносить чоботи Оверкові.) Ось де!.. Ось де, таточку!.. Так?

Оверко. Помила вона мені чоботи!.. Хто тебе заставляв?.. Ти думаєш, придобришся?.. Ти думаєш, оце тобі так і пройде? Ти думаєш, оце шуточки?.. Що ти наробила?! Де твій розум був?.. Я ж тебе вговоряв не пізнаваться^ ним... я його гонив від тебе... я тебе за Васю лаштував, а ти... не послухала... увела у сміх... запоганила, обезчестила мене і весь рід мій... зарізала!.. Зарізала!.. Ах ти, волоцюга, лосмітюха> помийниця, потьопуха!.. та оце дивиться на тебе?.. Дивиться?! (Вириває в Галі чоботи і б'є її халявами.) Оце тобі!.. Оце тобі!.. Що ти наробила?.. Знай шануваться... знай шануваться!.!

Г а л я (з плачем). О таточку!.. О таточку!.. Рідненький!...

Я, невинна... О, невинна!.. Простіть!.. Не буду!.. Не буду!..

Змилосердіться... таточку! 4 , , ьїг.

ЯВА 5 Ті ж і Мокрина'.

Мокрина (вбігає, кидає квач додолу і хватає Оверка за руки). Оверку!.. Що ти робиш?.. Оверку!.. О боже мій!.. Опам'ятайся... а боже мій! ради бога... Схаменися... Оверку!..

Оверко (відпихає Мокрину). Не лізь!.. Не лізь... Не ріж мене... не печи мене!:. (Пхає, і Мокрина падає.)

Оверко (б'є Галю). Оце тобі!.. Грицько!.. Грицько!.. накритюго... Грицько!..

Галя дуже плаче.

Мокрина (схвачується, хватає Оверка). Та Оверку!.. А боже мій!.. А боже мій!., а цариця небесна!..

Оверко (б'є обох). А не печіть мене... не печіть... Не ріжте... не ріжте мене!.. Ху, ху! Запекли... запекли!.. (Кидає чоботи додолу й сідає на лаві.) Ху, ху... (Похнюпивсь, сопе.)

Галя схилилась на піл, плаче.

Мокрина (стоїть коло Галі). Як звір лютий, як ворог своїй сім'ї... Отак бить!., за віщо?.. Мов вона сама од себе це зробила... Мов вона тільки одна на світі така... мов більш і не накриваються...

Оверко. А... ти, матері твоїй чорт, рада, що дочка ввела мене в таке безчестя?! Рада цьому случаю?! рада?., рада?.. (Схвачується і б'є Мокрину кулаками.) Не радій... не радій!..

Мокрина. Добивай уже мене... добивай!.. Щоб уже я не мучилась... добивай...

Галя (схвачується). О таточку!.. Не бийте їх... не бийте! вбийте мене... вбийте... заріжте. (Підлазить до Оверка.)

Оверко (одходить, сідає на лаві). Ху, ху!..

Мокрина і Галя посхилялись, плачуть.

Оверко (помовчав). А... Довели до такого, та ще й скиглите?!

Мокрина (підводиться). А хто тебе довів?.. Що вона тут винна?.. За віщо ти нас так обидив?.. За мене хоч не така шкода,— я стара... а вона молоденька, їй ще треба жить!.. Та буде тепер з неї толок?!, ти її забив, перелякав... навіки перелякав!., ах ти, неокаянний!..

Оверко. Хай так не робить!..

Мокрина. Не робить!... Що б ти робив, якби тебе роз-

бійники напали, на безлюдді, як її той Грицько проклятий...

щоб йому... ,

О в е р к о. Так хіба це правда?.., Ти ходила за нею, бат чила?.. Не схоти вона, і не було б цього. (Повісив голову.)

М о к р и н а. Так вона б оце схотіла собі такого лиха?.. Схотіла б досадувать? Пектись день і ніч? Отак плакать?.. Плакать, що не вбереглась од лихого яструба!.. А як уберегтись од такої звірини!.. І ти не віриш?.. Не віриш, хоч і сам гонив його, проклятого... і так побив!., за віщо! (До Галі.) У тебе, моя дитино, болить?.. Мабуть, усе болить... Встань, моя пташечко... хоч обізвись... встань, скажи йому, невірі, чим ти винна... (Підводить.)

Галя (плачучи). Я казала... казала... вже не вірять... я й так печусь, а вони ще б'ють... у ніщо повертають... я в їх і волоцюга, і посмітюха, і потьопуха, і... (Плаче.) Положите в домовину — згадаєте й повірите.

М о к р и н а. Моє серденько, моя квіточко... не в'янь так рано, не досадуй, не придавай і мені досади. (До Оверка.) Що ти зробив своїй рідній дитині?.. Дивись тепер!., вона, бідна, й так мучиться, страждає, а ти, замість того щоб розважить її, придав ще більше лиха... (До Галі.) Моя зірочко, не досадуй. (Цілує.)

Оверко. Ех, наробив, бісів син!.. Щоб йому не було добра й життя, щоб його душу чорти вхопили!

М о к р и н а. Скажи, моя квіточко, скажи, моє золото, що в тебе найдужче болить?..

Галя. Болить... усе болить... на душі важко... серце болить... пече... ой... як би я це дуже хотіла подякувать, подякувать жизні за вісімнадцять років і вам за все, за все..

М о к р и н а. Моя дочечко, моя голубочко, що це ти кажеш?.. Ти ж у мене одна... одна на світі... Хто ж мені буде щебетать, хто мене буде розважать без тебе?! (Пообнімались, плачуть.)

Оверко. Ну й наробив же, проклятий!.. Ну, буде вже, буде плакать... Що було, то... хай уже не вертається... Буде...

М о к р и н а. Не плач... не плач, моя дитино... не досадуй... Вже батько не сердиться .. Чуєш, не сердиться...

Галя. Не сердяться?.. Не сердяться?..

Оверко. Ні, вже не серджусь... не плач... Хай уже це так проходить.

Галя (йде до Оверка, втираючи сльози). Простіть же мене, таточку... простіть... я невинна... я кричала, я виривалась, а він... простіть, щоб хоч через вас я не пеклась, не мучилась.

Оверко. Якщо правда, що він, бісів син, напав тебе на безлюдді і ти кричала, виривалась, то, звісно, ти невинна, це вже я й сам допойцяв... Якщо так, то я тебе, дочко, прощаю... прощаю...

Галя. Прощаєте? Боже!., таточку!., яка я рада!., ой рада!..

Мокрина (хреститься). Спасибі богу, матері божій і всім святим, що звели на мир, на тишину... дай же господи, навсегда це...

Оверко. Тільки тепер, дочко, гляди... в другий раз не попадись...

Галя. Ні, таточку, ні... я уже й на улицю і нікуди не ходитиму... сидітиму дома, робитиму, молитимусь, та й годі.

Оверко. Ото, дочко, саме краще... не ходи зовсім на улицю. Як уже нам таке горе, то хай вона проваллям западеться!.. А мене звини, що так тебе називав, так бив... розпаливсь, знаєш, так розпаливсь, що бо' храни.

Галя. Нічого, таточку, нічого... я знаю: це хоч би й хто — досадно бачить на своїй дитині такий сором.

Оверко. Еге-ге... досадно, тяжко, соромно... як же: я твій батько, ти моя рідна дитина... я не хотів тобі лиха... я тобою втішався, думав... а воно бач що зробилось! А щоб... щоб він пропав, щоб його бог покарав, щоб він щез, щоб його собаки з'їли, сучого сина.

Галя. Не лайтесь так, таточку, не лайтесь... в мене на душі якось світліє, як ви балакаєте потихеньку, без лайки, а як начинаете сердиться, лаяться, то вп'ять темніє... не лайтесь... нічого вже не поможеться...

Оверко. Поможеться не поможеться, а якось легше, як лаєш його, сучого сина... Е, я цього не забуду... не забуду і не прощу йому, проклятому, цього сорома... не прощу., знатиме, що я не хто-небудь, а Оверко Кнур.

Галя. Простіть і йому, таточку... Що він винен, що його серце і душа линуть до моїх? Що він винен, що вони його заставили зробить оце, зробить задля свого добра, задля свого щастя, яке він надіявсь побачить у мене?! Що він винен, що, мовляв Вася, він родився, як і більша половина людей, задля того тільки, щоб цілий вік бажать і дбать собі щастя, дбать одному собі і дбать із нещастя других...— їсти й ніколи не наїдаться!.. Так простіть йому, таточку; може, чимсь і він нещасний, бідний... і чим?..— душею!..

О в е р к о. Ні, ні... не прощу. Він знав, що, окрім нещастя другому, робить великий гріх і перед богом, а зробив!.. Нащо зробив?.. Отомщу!..

Галя. Ми всі, тату, гріхи знаєм, а станем що робить, то, як казав Вася, не чуєм їх, бо почування в нас тупі, а душа черства — і треба їх гострить, розвивать, но робить це не помстою, а тихою, гарною річчю.

Оверко.