Не стоїть жить - Тесленко Архип

НЕ СТОЇТЬ жить

Драма на 5 дій

ДІЙОВІ люди

Оверко Васильович К н у р — зажиточний селянин, років 45.

Мокрина — його жінка.

Галя — їх дочка, дівчина; скінчила приходську школу й дещо

читала. Дяк — заштатний, бідний. Дячиха — його жінка.

Семінарист Василь Стратонович — їх син, коханок Галі.

Писар Саврадим С к о в о р о д и н о в и ч,

Учитель, —

Товарищі семінаріста

Грицько — парубок, нелюб Галі. Явтух— простак, років 50, безприютний.

Свати: 1 і 2. Староста, соцькі, люде. Звощи к-ж и д.

ДІЯ ПЕРША

Літня місячна ніч. Улиця (біля Кнуревого двора), ліса з хвірткою; біля хвіртки під лісою колодка. За лісою розкішний сад; далі хата.

ЯВА 1 Семінарист сам.

Семінарист (іде тихо, а далі стає, дивлячись навкруги). Ой ніч!.. Яка ніч!.. Як пановито-тихо пливе в голубому, безкрайому морі позолочений місяць!.. Як він мило обливає сонну землю своїм срібним, таємним світом!.. Як розкішно мережає і, осміхаючись, тихенько розстилає скрізь чарівні тіні!.. Як зауважно пишається в серебрі й дивній тиші красуня природа!.. Як вона незрозумливо тихо жартує з своїм небесним круглолицим коханком!.. Ой ніч!.. Яким чудним, таємним миром вона дивиться і дише!.. Скільки розлито скрізь мар, любощів і щастя!.. О битіє, природа! Які ви незрозумливо гарні, неомірно великі!.. Як ви власно куражите груди своєю незнаємою могучою силою, розтопляєте душу, зливаєте її з чимсь небесним, святим... О, кому повідать гарність вашу, з ким з'єднать пануючу душу, горящі груди, кому молиться, кого любить?! О битіє!.. Я бачу... бачу шовкові брови, палкі карі очі, дивне ангельське личко женщини... О женщина!..

Ти ангел... ти дишеш божественністю неба, чарами природи... З тобою одна ця година — все панство битія... тобі, тобі молюся... тобі повідаю душу й серце... О богиня! (Обнімає воздух.) Ні, ні, тебе нема... Це порожнява, це твора мрії... я, як і завсегда, один... один... мені нікому молиться, нікому повідать себе... мене цураються божественні существа... цураються. З яким огнем я зустрів би оце її ангельський погляд, її, пропитану пахощами ночі, гарячу подишку... О женщина!.. А якби я знайшов її душу, рідну моїй? О панство битія! — я б помінявся з нею душею й серцем... я б побачив з нею бога, взнав би ціль битія.

ЯВА 2

Семінарист і Галя.

Галя (виходить потихеньку з хвіртки). Доброї ночі! Семінарист (жахнувся). Ой!.. Хто?.. Галя. Я... Галя — дівчина з цього двора. Семінарист. А, Оверкова Кнурева! Це та, що в півчі співає?

Галя. Еге... Хіба ви знаєте?

Семінарист. А чому ж не знаю! Я ж не раз був у вас на співці й тебе не раз бачив.

Галя. Я й вас не раз бачила... Це ви гуляєте, любуєтесь ніччю? Та самі...

Семінарист. Сам... ні з ким...

Галя. А є такі щасливці, що й удвох гуляють та любуються цією ніччю... Ну й ніч — боже! — як душа поета.

Семінарист. Поета... Скажи, будь ласка, де ти вчилась?

Галя. В нашій приходській школі.

Семінарист. А тепер що-небудь читаєш?

Галя. Читаю ті книги, які ви радили нашим співакам, як зайшли колись до вчителя на співку; тоді ви навчали їх багато дечому: робить добро, зупинять себе од негарних діл, а я стояла ззаду та слухала. Мені дуже уподобалось те, що ви балакали.

Семінарист (убік). А, ось яка ти!.. (До неї.) Присядьмо, будь ласка, отут на колодці. (Сідають, Галя соромиться.) Ближче, ближче до мене... не соромся... чи, може, я тобі мішаю... може, ти куди йдеш по ділу?

Галя. Ні... я так... на вечорниці думала...

Семінарист. На вечорниці... там, мабуть, тепер весело, гарно.

Галя. А гарно.

Семінарист. А розкажи... Мені цікаво знать... не стидайсь, ангел мій, я чоловік такий, як і ти. Ану, як там?..

Галя. О, якби ви знали, як там гарно, радісно... З поволоченої синяви дивиться місяць; теплий, пахущий вітрець подихає, а глянеш навкруги — ой як гарно... Там чорний ліс в посрібненій темряві мріє, там клуні й хліви, повібгавши чорноту, понастовбурчувались при світі, ніби які величезні страшні поторочі... і радісно, і страшно... Здається, якийсь другий, таємний мир перед тобою... А тут: дівчата, хлопці балакають, співають — ой співають як гарно!.. Слухаєш, і здається, все те бачиш, пануєш і кудись линеш і линеш.

Семінарист. Галя!.. Бачу й розумію твою душу: вона, жива, велика... велика, коли має такі дивні почування... яка гарна, чарівна женщина з такою душею! Вона дивний ангел неба... святість природи... вона очаровує другу — похожу на неї, обхвачує пекучим огнем і тягне до себе (схиляється до Галі). О моя мила, невиразна! Ти все, все, до чого лине мій скуражений дух... Люблю, люблю і був би щасливий, невимовно щасливий, якби й від тебе, моя зоре, почув оце слово.

Галя мовчки куражиться.

Семінарист. Мовчиш!.. Не хочеш дать мені одповіту... не розумієш мене... Чи, може, ти вже кохаєш кого? Скажи — перебивать не буду.

Галя. Ой! (Береться за груди.) Як б'ється серце, як пташка в клітці... Почуло, взнало свою могучу половину, не знайде місця... хоче вискочить з грудей, вскочить в твої і з'єднаться там... навіки з'єднаться з твоїм... Візьми його, мій милий, усмири, привітай.

Семінарист. О небо! Дякую тобі! Ти даєш мені все, чого я так дуже бажаю... даєш те велике, гарне породіння природи, яке так неомірно розширяє душу, будить у ній якісь незрозуміливо дивні почування, заставляє линуть до тебе, радіть, дивуваться твоїй невимовній гарності й силі... поважать і все дякувать і дякувать тобі... О тепер... ой... Душа грає... розступаються груди... серце танцює... порожнява тріпоче... божественність палить... Ой ангел! (Обнімає її.) Дивись тепер, місяченьку, моргайте, зорі... цілуй, ніч... Якби... якби так навіки...

Галя. Люде беруться... кохаються... щасливі люде!

Семінарист. Нас небо благословляє і вінчає... О, якби це зробила й земля; якби не відцуралась від бідного дяківського сина.

Галя. Зробить... я завтра умолю... батька й матір... О, якби скоріше нам побратись... Я, здається, ніколи й не надивилась би на вас, ніколи й не н-аслухалась би вашої цікавої річі... не наголубилась би... О ви мій любий, коханий...

Семінарист. Моя ненаглядна!.. Який я щасливий, який я радий за твою щиру прихильність до мене... Ох, чому ми ранше не познайомились... тепер уже... нігде правди діти, мені дуже-дуже тяжко на серці робиться, що ми сьогодня зійшлися, сьогодня й...

Галя. Що сьогодня?!

Семінарист. Ровійдемось... поки скінчу семінарію... Завтра їду, моя зірочко... Ще один рік зостався вчиться.

Галя. Боже! Куди?.. Ще ж літо... рано в семінарію.

Семінарист. Рано, а треба їхать. У мене е товариш по семінарії Петя, один вірний товариш на всю семінарію... Я там з ним тільки й обмінююсь почуваннями, в його душі тільки й пізнаю свою. Так оце він приписав мені, щоб я якомога швидше їхав до його по якомусь цікавому ділу і щоб зовсім убирався з дому, бо, пише, я пробуду у його довгенько, так що від його і в семінарію поступлю,— він живе недалеко від неї... Не знаю, нащо він кличе... чи, може, тільки погостить, чи таки й справді є яке цікаве діло... Я одповістив йому, що завтра виїжджаю з дому, щоб дожидав... так що треба... треба їхать, моя дорога, нічого не поможеться... А як не хочеться тебе кидать!.. І тяжко й нудно робиться в грудіх, і душу охоплює якесь незрозуміле страшне почуття, чи що буде, чи...

Галя. О, не кидайте мене!.. Нащо розкуражили серце... З ким я буду любоваться місячними ночами... Ой, тяжко... серце холодіє...

Семінарист. Не журись... не журись, мо>я коханочко... ми ж, здається, не навсегда розходимось... скінчу... приїду... ще, може, умісті будем і весну проводить... умісті будем радіть, втішаться, як зацвітуть, запахнуть сади, защебече в кущах соловейко, вигляне з-за дерева місяць! О, тоді, моя квіточко, тоді... (Пригорта її.)

Галя. Ох, мені здається, не буде так... Ви там покохаєте другу... панночку... мене забудете... покинете й тоді... прощай— до кого так щиро билося серце... (Плаче.)

Семінарист. Галя! Ти цією мовою ще дужче розра-жаєш мені груди, придаєш ще більше досади... Усю щиру правду одкриваю тобі, й ти мені не віриш?! Скажу ще раз: немає нічого на світі, що б я проміняв за тебе... Повір... повір — і будь спокійна... І, як серце твоє до мене одного лежить, жди, не забувай і найпаче бережи свою честь дівочу... А тепер дай, моя ненаглядна, подивлюсь... подивлюсь по-спідній раз у цім році на твої палкі карі оченята, чорні бровенята... Вкоріню ще дужче в душу твоє ангельське личко, зогріюся твоїм пекучим огнем, і... прощай до приїзду, до весни... Святками я дома не буваю — далеко, а ні за що їздить...

Галя. І радісно й тяжко... хочеться сміяться і плакать...

З одного краю вулиці летять натички.

Семінарист. Ой!..— Лякає щось... тікать... (Схвачують-ся.) Прощай, ангел!.. (Обнімаються й цілуються.) Прощай... жди... (Хутко пішов.)

Галя. Прощайте... ждатиму... не забувайте... (Пішла в хвіртку.)

ЯВА 3

Грицько (шпурляє натички за семінаристом). Чи бачив штуку!.. Семінарист уже підлазить до моєї дівчини... Оце так!., ще, чого доброго, Галя мені гарбуза дасть через його... от бісів харцизяка!.. (Загляда через хвіртку.) Ахи!.. Ахи!.. (Тихо.) Галя! Галя! Ахи!.. (Стука в хвіртку. Чуть гавкання собак і голос Галі: "Ану, куди!.. Сірко, Рябко, пішли!".)

ЯВА 4 Грицько й Галя.

Галя (одхиляє хвіртку). Це ти, Грицьку?.. Не стукай, батько як почують, то буде...

Грицько (хвата її). Сюди йди... сідай!.. (Сідають на колодці.) З ким ти оце жартувала?.. Ти думаєш, я не бачив?

Галя. То що, що бачив? Хіба це страшне? Грицько. Іч, яка! Може, вже й покохала того жевжика?..

Галя. Такого чоловіка й покохать не диво.

Грицько. О, я й кажу, що те... Як же тобі, хазяйській дочці, не соромно кохать чорти батька зна кого... голяка; ти знаєш — він голяк... не має ніякої худоби... а тобі треба не такого — ти з худобою... до худоби й шукай худоби...

Галя. Ось не розражай мене!..

Грицько. Хіба він, наприклад, стоїть мене: я ж таки не його, я хазяйський син... Я маю землю, бики, коняку і усяку інчу худобу.

Галя. Які погані, які низькі вигадки!.. Куди подобна худоба того, хто сам неподобний, нікчемний; хто живе задля однії тільки худоби; хто нічого вищого, душевного не чує,— не має того, що повинна мати людина і чого я так дуже бажаю — не має душі, совісті, без чого самий багатий чоловік здається мертвим, осоружним...