т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Аня. Ну, я вас прошу. Таточку!.. Ради бога!

Сид. Марк. (сердито). Та говори, говори... До Мирона Антоновича. Прощавайте! Зиркнувши на них, виходить.

Аня (хапаючи Мирона Антоновича за руку, хвилюючись). Ходім туди! (Тягне в його кімнату).

Мирон Антонович іде за нею.

Аня (в кімнаті. Дуже хвилюючись). Мироне!... У мене сил нема більше. Я не можу! Я уб’ю себе. Чуєш? уб’ю!.. У мене вся душа пересохла...

Мир. Антон. (теж хвилюючись). Заспокойся... заспокойся...

Аня. Я не можу заспокоїтись! Не можу. Говори, що ти хочеш од мене.

Мир. Антон. (здивовано). Я нічого тепер не хочу.

Аня. Не хочеш? А тоді ти хотів?

Мир. Антон. Тоді хотів.

Аня. Тобі треба було дикого безумства?

Мир. Антон. Мені треба було згоди.

Аня. І тепер хочеш?

Мир. Антон. Тепер її не може буть.

Аня. Ти любиш уже другу?

Мир. Антон. Ніяких других у мене нема.

Аня (злісно, з мукою). Чого ж ти хочеш?! Чого ти хочеш, говори! Взяв мою душу, говори ж, чого тобі треба!!

Мир. Антон. (здивовано). Я взяв твою душу? Після того, як ти мене прогнала?

Аня. Да! Взяв, взяв!

Мир. Антон. (гнівно). Та наші душі чужі. Чуєш? Чужі. Ти тільки боїшся признать це. Ти боїшся буть чесною з собою! Ти не душу мою любиш. Хоч раз признай-же це, скинь шкарлупу. Навіщо соромиться, навіщо запинать це сильне, гарне, здорове чуття тим, чого нема! Нащо насилувать себе. Це - гріх проти себе, а такий гріх ніколи не прощається. Ми - не товариші. Це - ясно. Чи будемо ними, чи ні, це річ зовсім друга. Якби ти тоді пішла з нами, я повірив би тобі... що наші душі сплелись... а тепер...

Аня (глухо). А як тепер я вб’ю себе, ти повіриш?

Мир. Антон. (понуро). Ні.

Аня (гнівно спалахнувши). Да, я тепер бачу, що ми не товариші. Убирайся! Нам нема більше про що балакать. Содержанкою твоєю я не буду!

Мир. Антон. (з гнівною досадою). Ти - упертий раб! Раб, який гризе тому руки, хто скида з нього кайдани! Ти боїшся радощів, ти боїшся напружити душу, щоб стать вільною. Не содержанкою я хочу зробить тебе, а людиною, чесною з собою. Послідній раз тобі кажу: не красти нашу любов я кликав тебе, зрозумій це, не ховаться з нею, а одверто гордо взять її, належну нам, гарну й здорову радість життя. Наплювать на лавочників! Лавочники любять болото, а я люблю гори. Їм зручно в своїх черепашачих шкарлупах, а мені тісно. Кому незручно без шкарлупи, той мусить сидіти в болоті. Прощай, нам справді нема про що балакать. Мені ніколи. (Повертається йти).

Аня (глухо). Ти зовсім ідеш?

Мир. Антон. Я думаю.

Аня (тихо, помалу). Мироне, я вб’ю себе.

Мирон Антонович мовчки пильно дивиться на неї.

Аня (кам’яно-спокійно). Я вб’ю. Можеш іти.

Мир. Антон. Галю!

Аня. Можеш іти, говорю. Ти був моїм щаблем. Щабель обірвався. Іди.

Мир. Антон. (глухо). Галю! Зрозумій-же й ти мене, що инакше я не можу. Я сам собі кину під ноги камінь нечесности з собою. А ти знаєш, яке це смертельне каміння. Знаєш?

Аня. (Уперто, тупо, спокійно). Іди.

Мирон Антонович вмить рішуче підніма голову, круто повертається й мовчки твердо йде до дверей.

Аня (якийсь мент напружено дивиться йому вслід, потім глухо, поспішно). Мироне! (Мирон Антонович озирається).

Аня. Іди сюди... Ще на одну хвилину.

Мирон Антонович мовчки підходить до неї й чекаюче зупиняється. Аня вмить обхоплює руками його голову й жагуче цілує в очі, губи, лоб.

Мир. Антон. (Обнімаючи). Галю!

Аня (одхиляючи його голову). Тепер іди... Тепер іди... (Знов пригорта й цілує).

Мир. Антон. Галю!.. (Дуже, палко пригорта до себе).

Аня (одхиляючи його). Чекай... (Дрижачими руками розстіба йому комір сорочки, оголяє груди й цілує шию, груди).

Мир. Антон. Галю!.. У мене голова крутиться. Галю!!

Аня (важко дихаючи). Тепер іди, тепер іди... (цілує).

Мир. Антон. (скажено обіймає, поверта до себе лице її й шепоче). Галю!.. Каяття не буде?.. Галю!!

Аня якийсь мент дивиться на нього, потім мовчки раптом жагуче обніма і обоє кам’яніють в диких, скажених обіймах.

ЗАВІСА.

____________

Книга оцифрована в рамках проекту

«СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ»

Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Винниченко Володимир Кирилович

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Том 9

343

Друкований текст для вичитування взято з:

В. Винниченко. Твори. Том 9. Видання друге. Драматичні твори. Кооперативне видавництво «РУХ», Київ,1929

Відмінна якість:

електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!

Книга оцифрована в рамках проекту

«СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ»

Вичитування тексту: Оксана Боров’як