т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Сид. Марк. Це тебе Мирон Антонович зробив революціонером?

Коко. Я сам. У нас у класі єсть аж п’ять партій: есери, есдеки, чорносотенці й кадети. Я - есер!

Сид. Марк. Умгу! Доброму-ж у вас в гімназіях учать. Треба, треба гувернантку взять. Авжеж.

Жорж (випроваджуючи Коко). Ну, знаєш що, есер? Іди краще, поки батько добрий...

Сид. Марк. (беручись знов за папіроси, злісно). Так, так... Образувала... (Раптом, строго до Коко кричить). Ступай, учись мені! А то, як візьму ремінь, то я тобі дам партію! Маму вашу мордує. Надія на них... Авжеж. Їсти тільки вміють… Та розкошувать.

Коко, присмирівши, мовчки морга до Жоржа на батька, хита головою й виходить. Аня понуро, задумливо стоїть, спершись на шафу.

Сид. Марк. Навчила... Польза з них. Авжеж. Велика. (До Ані). От... Стала вже... Задубіла. Хочби цигарки робила... Все-таки робота...

Жорж (навмисно голосно). Ну, що ж мені зараз робить? Так: іду в магазин, потім до лікаря, треба ще до Рибчинських зайти. Хм! Не встигну, мабуть.

Входить Зіна.

Жорж. Ага! Слухай, Зіна. Ти сьогодні будеш проходить коло Рибчинських?

Зіна. Не знаю. Зачем тебе?

Жорж. Та щоб зайшла, взяла в них мої книжки.

Зіна. Нет, не могу. Иду сейчас на дискуссию. Вот, Жорж, хочешь видеть настоящего эсдека? Идем со мной. Ужасно интересно будет! Дискуссия по аграрному вопросу.

Жорж (з інтересом). Хіба? Хм!.. Не встигну!

Зіна. А, пустяки, поедешь послезавтра. Замечательно интересно. Вот эсдек! Вообрази: лицо такое тонкое, умное, бородка изящная, глаза немного близорукие, в пенсне, улыбка такая ироническая. Прелесть! Я просто в восторге от него. Я заранее говорю, что он их всех здорово посадит в калошу. Колоссальный ум! Анька! Идем!

Аня (в’яло). Не хочеться.

Зіна. Э, кислая! Там и ваши будут, эти украинцы несчастные.

Жорж. «Ваши»?

Зіна. Конечно.

Жорж. А твої ні?

Зіна. Я не буржуйка! У пролетариата нет нации... (Озирається). А Дуняша не приносила кофе? Вот свинство! Я, наконец, выругаю ее. Я сказала ей приготовить мне кофе, а она... Это черт знает что! Если с ними хорошо обращаешься, они готовы тебе на шею сесть!

Жорж. А ти звідки знаєш, що там і «наші» будуть?

Зіна. Видела этого вашего!.. Как его? (зневажливо кривить губи:) Остапа, кажется, или Данила... Что то вроде этого. Вот неуклюжие, глупые, пассивные! Фе! Просто стыдно, когда они выступают где нибудь Лучше б сидели уже.

Жорж. Да. А все-ж таки якої ти нації?

Зіна. Я этим вопросом не интересуюсь, я тебе уже сотый раз говорю. Мещанством меня не заразишь. (Кричить в двері). Дуняша! Это черт знает что, я опоздаю!

Жорж. Та що тобі захотілось кофе?

Зіна. Так, хочется. Вот и все. Это Дуняша начинает много себе в голову забирать. Ах, я в воссторге! Эсеры обязательно сядут в калошу. С треском! Аня! Ты должна непременно пойти. Довольно киснуть. Фу! Все киснут: папа кислый, мама кислая, Аня кислая, только мы с Жоржем молодцы. Э! Глупости! Одевайся!

Аня (в’яло). Не хочеться, Зіно.

Зіна. Чего же тебе хочется?

Аня. Нічого.

Зіна. Зачем же ты живешь?

Аня. Не знаю.

Зіна. Знаешь что? Я тебе дам прочесть одну новеллу, там точно такая есть, как ты. (Швидко озираючись до Жоржа). Ах! Как мне нравится та книжка, что ты мне дал, Жоржик. Восторг! Какая тонкость, глубина!

Жорж (складаючи цигарки). Самий звичайний декадент.

Зіна. Я их обожаю! Вот умеют писать! Прелесть.

Жорж (байдуже і трохи іронічно, занятий цигарками). Здається, матеріялістичне розуміння історії й декаданс мало спільного мають?

Зіна. Глупости! Это мещанство! Декаденты идут вперед! Они открывают новые горизонты... Но я Дуняше просто... чорт знаю что сделаю! Нахальство просто! Она наверно спит.

Жорж. Дуняша теж людина. Коли її поганяють весь день і всю ніч, то, розуміється заснеш.

Зіна. Неправда, она просто лентяйка.

Сид. Марк. (суворо). Робітниця обізвалась. Атож. Взяла-б і зварила собі кофе. Та бігла до своїх есерів...

Зіна здивовано дивиться на нього, потім на Жоржа. Жорж посміхається.

Сид. Марк. (встає й ходить по хаті). Усі кислі, а вона весела. Весела. Чого?.. Есдека якогось побачила... Заміж вас треба... Жиру багато. Заміж!

Зіна. Ну, папа, это мы сами знаєм, что нам треба.

Сид. Марк. Ага! Знаєте!.. Прокламації знаєте. Економії палить... Бунтувать. Знаєте... Маму вашу мордує...

Зіна (спалахуючи). Папа! Я вас не раз уже просила оставить эти разговоры. Мещанство!

Сид. Марк. (теж спалахуючи). А я тобі кажу: хочеш прокламації, то сама заробляй на них. Чула? А кофе я заробив. Маму вашу мордує...

Аня (з мукою). Ах, остогидло, опротивіло все це!

Жорж киває їй мовчати.

Зіна. Отлично! Я буду сама зароблять... Прекрасно.

Жорж. Зіна!.. Годі!.. (Робить їй знак, моргаючи на Сидора Марковича).

Зіна. Это невыносимо сделалось!

Входить Дуняша.

Дуняша (до Сидора Марковича). Барин!.. Там прийшов... мнеться той учитель... Питається вас.

Сид. Марк. Який учитель?

Дуняша. Та той, що був у нас, Мирон Антонович.