т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Всі напружуються.

Сид. Марк. Ага! Ну, так хай сюди йде. Клич.

Дуняша виходить. Аня випрямляється. Сидір Маркович сіда й знов робить цигарки.

Зіна. Я с этим господином не желаю встречаться. (Хоче йти, але зараз-же зупиняється). Впрочем, наплевать! Посмотрю, как он будет держать себя теперь. Это интересно!

Жорж. Тільки, будь ласка, здержуй свого язика.

Зіна. Без тебя знаю, что делать.

Входить Мирон Антонович. Входить твердо, напружено-гордо, злегка уклоняючись всім, підходить до Сидора Марковича.

Мир. Антон. (Одривисто, сухо). На хвилину з вами побалакать.

Сид. Марк. Можна й на дві. Сідайте. Давно не видно. Авжеж... Давно.

Мир. Антон. (сідаючи). Виїжджав. До дому їздив.

Сид. Марк. Ага! так, так... Все добре дома?

Мир. Антон. Добре. Там ще зосталось за вами моїх сорок рублів. Я просив би дати мені їх. Дуже треба.

Сид. Марк. Можна, можна. А я вже хотів дати Ані, щоб передала вам. Ви ж там бачитесь з собою.

Мир. Антон. (здивовано). Хто бачиться?

Аня. Тату!.. Я ж вам сказала вже...

Сид. Марк. (ніби згадавши). Ага! Так, так... Я й забув. Ну, то добре, що прийшли. Добре. А я, бачите, тепер папіроси роблю... Хороша робота.

Мир. Антон. (холодно). Чого ж так?

Сид. Марк. Я вже не хочу хазяйнувать... Не хочу... Годі... Нечесний труд. Авжеж. Он так і діти говорять. А це чесний...

Жорж (сердито). А, єрунда! Слухайте батька. Спалили економію мужики. Ну, батькові нема тепер чого робить. От він на нас і виливає досаду.

Мир. Антон. (пильно дивиться на нього). А як ваша рана?

Жорж. О! Вже загоїлась! (Якось з задирливою байдужістю). Їду на Кавказ, сифіліс лічить.

Зіна. Ну, Жорж, ты так говоришь, как будто здесь все свои.

Жорж (раптом скипівши). Хто б там не був, ні перед ким не намірен ховатись! Чуєш?.. Наплювать мені на тих, кого це коробить. Розумієш? І прошу тебе ніколи мені не робить таких замічаній. (Все більше дратуючись). Всяким Соням конфузитись і жахатись простітельно, а тобі сором!

Зіна. Ну, пожалуйста.

Жорж (крикливо). Сором! Да! Їду на Кавказ лічить сифіліс. Ну, і що ж? І всякому це скажу. І не бачу нічого стидного в цій хворобі. А навпаки, сором всім, хто щита позором і через це дає стільки мук і страждань всім, кому випало нещастя захворіть. Ті негодяї, хто доводить до револьвера таких нещасних! (Схвильовано ходить).

Сид. Марк. Ну, годі. Все добре... Придбав, тепер їде. Авжеж. І за те добре. Хоч заворушився, і то добре. (До Мирона Антоновича). Авжеж. Прямо змінивсь парубок. Їй-богу... Не то що не позор, а благодарить прямо господа... Найшов чоловік собі тепер щабель... (Зиркає на Мирона Антоновича). Пам’ятаєте? А мій от уломився. Атож... Бачите хита на цигарки, за яке чорт зна що держусь... А держусь... Авжеж.

Мир. Антон. Земля ж осталась?

Сид. Марк. Хм! Мовляв, не всі щаблі поломились? Осталась. Що зосталась. Та от дітки не хочуть більше кофе пить, хочуть оддать землю мужикам.

Зіна. Ну, папа. Без острот...

Сид. Марк. Оця найбільше. Сама, каже, зароблять буде.

Зіна (холодно й гордо). Папа! Я вам удивляюсь. Вы позволяете себе с этим господином такие разговоры, которые... Он пришел за делом, вы о деле и говорите.

Аня (тихо). Зіна! Папа сам знає, що він робить.

Зіна (до неї гнівно). А ты, жалкая дура! Фу! (Гнівно й швидко виходить з кімнати).

Сид. Марк. Умгу!.. Так, так... Дома, значить, були?

Аня (не дивлячись на Мирона Антоновича). Ви, Мирон Антонович, вибачьте... Ви...

Мирон Антонович (що сидів байдуже, холодно). Вона цілком логічна з свого погляду. Вибачать нічого.

Жорж (зупиняючись). Хм! Ще про міщанство балака!... (Злісно). Підождіть ви, міщани! Ви іменно міщани! Хай я видужаю. Да, да! Я видужаю! На злість вам видужаю! Я іменно видужаю для того, щоб з вами боротись. Я вам покажу! Нікого я не соромлюсь! От сифіліс у мене. Ну? Руки мені не подадуть? Плювать тепер я хотів на такі руки!

Аня. Годі, Жорж... Зіна не те хотіла сказать.

Жорж. А, знаю я «не те»! Надокучило мені це делікатнічання зо мною. Бояться нагадать, назвать, все більше натяками. А я так тільки дякую цій хворобі за те, що одкрила очі на людей! Да! Дякую! От вам! (Схвильовано ходить).

Сид. Марк. Ну, буде, буде. Ти дякуєш. І ми дякуєм, та жив собі Яшка. Годі. (Раптом до Мирона Антоновича). Ну, а сестра ваша... Гм!.. Як?

Мир. Антон. (одривисто, глухо). Живе зо мною!.. Так, будь ласка, Сидоре Марковичу...

Сид. Марк. Гроші? Ага! Зараз, зараз. Матері мабуть послать?.. Так, так...

Мир. Антон. Матери нема вже, померла.

Аня пильно, широкими очима дивиться на нього.

Сид. Марк. Ага!.. Хм!.. Старенька вже дуже була. (Шука гроші).

Мир. Антон. Да, пожила.

Аня (глухо). Дуже... дуже мучилась, як помирала? (Потупляє очі й напружено жде).

Мир. Антон. (дивиться на неї якийсь мент спокійно, жорстоко). Ні, заснула легко, спокійно. Заснула й не прокинулась більше.

Сид. Марк. Хороша смерть, хороша смерть. І я б од такої не одказався... Авжеж... Добра смерть!

Аня (дивиться з жахом на Мирона Антоновича). Заснула таки?

Мир.