Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

Іду. Зникаю. Покорись,
[гоф] мейстере,— нехай кричать, бунтують,
[а] ти собі... мовчи. Іду.
Гофмейстер
Я не скажу ні слова! Замість церкви
. проганяють
гофмейстера? — ну що ж, іду

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1210, арк. 5, 6, 8—13)

[І. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

А разом з ним
впускаємо до серця й бога
що геть розлився у природі весь.
Бога?
І Сковорода, перо відклавши, встане,
почне по келії ходити швидко
і сам з собою сперечатись.
Якщо ми визнаємо бога,—
тим самим визнаємо, що світ конечний?
тобто:
що світ було створено колись?
А тим часом
це ж не так!
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
І там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново народжується.
Тепер —
далі.
Якщо ми < визнаємо > визнаємо бога,
то буде тоді дух у нас ізверху, а не матерія?
Але ж матерія якраз і є та сила,
без якої і самий дух не може існувати.
Справді.
Відчування, свідомість, розум —
звідки ж вони узятись можуть,
[. .]
1 На зворотному боці аркуша інший варіант початку уривка:
"А разом з пим
до серця ми впускаєм бога".— Ред.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 7)

[II. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< Проклюнь чудодійную снлу>
< Проклюну всесвіт я і силу>

Проклюну < всесвіт я> істину і вип'ю
А силу вип'ю і любов
нечувапу!
І Сковороді
такий муст у серце ввійде,
що він од радості і бігає ,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці < кидає > вішає
крапчастії слова.
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж шиті аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши —
тісняться стружки
шаруші —
тікають кручені — < прошиті — > шар'ші —

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 11)
[III. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

тікають *
,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр,— нестримний гон.
Землі то топ, демократі]
Са іра! Са іра! *
А ви? що ви? кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля' дара'! тира'!
І раптом засміється:
а Катерина ще пе здохла?
А врешті:
царям-тиранам
хіба ж що можуть зробити < прокляття? > самі мої
прокляття?
по голові їх треба гуртом, по голові?
— Ну йди ж, (іди!) — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Біснуват [ий] : *
Та йду! лечу!
А все ж... царі< —>...
сказать?
(до Сковороди) *
Я б перший їх*
зарі — *
зарі — *
Заворушитись < трошки наро[ду]> народу < трошки > *
тільки *
дайте — *
Ух!*
Зарізав би царів! *
І голову оброслу на шиї, мов жорна, повернувши,
він довго дивиться назад,
а сам іде і спотикається, й плюється;

знову
назирці за ним
< здалеку> стежить іздалеку єхидний обер-офіцер.
*
5 ним в жятті стрічався
?>
...Тим часом < щербатий > дзвін із-за тополь:
< загарчить, загугніє> < щербатий дзвін загарчить, вагугніо"
< пісно з[агуде]> убого-пісно
загуде,
і бога грізного устав
[• •]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1194, арк. 8)

[IV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
Біснуватий: До отця Іустина гостювати прийшов?
Все з флейтою ходиш? тікаєш від людей? *
Знаю, знаю, чув.
А все ж таки твій пантеїзм який... як риба без підливи...
Сковорода: Це що, іронія?
Б існувати [й]: А ти не ображайсь, бо ти ж не < просто
собі є> який там собі скромний на-
борщик лаврської друкарні отець Іустин, а ти Сковоро-
да,—ти розумієш? — Сковорода! Еж ти си-
лою думки своєї повинен розкорчовувати темні душі людей, а за-
мість того що ти робиш? в твоїй філософії не розкорчовано
, як в лісі.
< Витяг солдат із колодязя води, перехиливши, пити став> *
Солдат витягне води з криниці й, поставивши на*
цямрину, перехиливши, пити стане.*
[Біснуватий:] Бо треба з найпростішими людьми іти, з тією голо-
тою, чи як звуть її, з цундрою. < Зрозумів? > Що це ж про них
Вольтер сказав: Як! Ну, прощай.
Сковорода із гемблем
в руці
як вкопаний стоїть
і дивиться услід і думає:
Біснуватий?
він і по-французьки вміє, і по-грецьки?
Вольтера знає як свого.*
Щось тут не так (упустив гембля на землю).
Щось не так.
[V. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
ALLEGRO GIOCOSO
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
номіж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють не доклюються
і < солодко співають > < літають > клюкано колінять, сон
розказують.
А сонце < скрізь у всі кінці >
мов Архімедова спіраль
< теорему велетенську>

< немов у п'яній теоремі > *
послало сяючії роги,—> < проклало в небо триуголи
списа > < прямії лінії > < проклало лінії прямії >

І

< буйно землю
паповняє>


< землю наповняє
напругим збігом часточок > < вселенням збігом
часточок >■
< невидимим збігом-бураном часточок >
< землю наповняє
в буран як пендиббр>
Сковорода
на землю упаде,
< торкає > квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене наповнила
< щедро-щедротно! > < дзонтуряно-дзонко! >
< вселенням збігом часточок > < напругим сплетінням
часточок >
< бураном часточок >

< Навій душі моїй спокій > < Пролий душі моїй нектар >
< Пролий>
душі моїй силу
і муст, напругу і
нектар.

Нехай я мудрістю твоєю < затужавію >
< економно-мудра > < Матеріє
премудра >
руто моя, Матеріє.
зразу
десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце < ввійде > вступить ,
що він од квітоння і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітав,
< метелику й комашці дякув
за все, за все!>
< метелика й комашку дякув
зацентуряно-дзонко і зонтурно>
метелику й комашці < дякує >
[..... .]
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши! —
тісняться стружки — шаруші! —

тікають кручені — шар'-ші!
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'в рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр,— нестримний гоп.
Землі то тон демократі!
А ви? що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
прокля'! цара'! тира'!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йді ж, іді! — солдат па нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...


Та йду! лечу!
А все ж царі —
сказать?..
— Я б перший їх
зарі —

за-а —
Ух!
ну-ну, мовчу,
< мовчу, > іду.
І голову оброслу
< ізнов > < поверне >
на шиї, мов жорна, поверне,
він довго дивиться назад,
а сам іде
і спотикається
об < вітер > < загороду > камінь.
Бо онде він побачив:
як із-за тополі назирці за ними офіцер.
І де цього він офіцера бачив?
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по бдному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить як вони уже аж перед самим < храмом>
оглядуються й поміж себе < жорстоко осуждають>

що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І < тісно > смішно стане на душі.
Замість гармоііії < підуть зітхання> іронія
уколе
і думи < тяжкі > сильні поженуть
у поле, на край світа...
Іронія! не тільки з них —
з самого себе!


< просив приро[ду]>
— Природо! — це ж він допіру тут благав:
пролий душі моїй силу! —
< немовби природа —це нянька паша>

так наче ми самі < безсилі, як ті черви >
мов черви.
А хіба ж
[. . •]
Природо! — це ж він допіру тут співав:
прийми мою подяку
Так, неначе б природа тая — бог,
всеєдність.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1194, арк. 12—15)

[VI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]


< Світовую прбсторінь клинками коле>
Світовую прбсторінь, шугнувши сяйвом,
клинками пише, дзвонить, креше, коле,
а кругом до цілі звідти
гостряками обернувшись —
безвісті клинки

І в світовую просторінь шумним шугає,

а звідти десь впиваються у сонце,

гостряками в сонце —
немов із безвісті клинки.

* * *
І

І світовую просторінь сліпучий коле
Шум,
< сліпучий > шум < вертається у серце, >
сліпучий шум той вклиняється у серце,
гостряками в саме сонце —
немов із безвісті клинки...

І світовую просторінь сліпучим
коле
< сліпуче > сліпучого перевертаються кінці,
< врізаються у серце > і прямо в саме серце