Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

>
вихлюпується на пісок...
Біснуватий (до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий, неплодоносний?
Час би вже знайти й < родючу землю > родючий грунт —
ти чуєш?
Ой гуць, гуці, сорочечки куці *.

Солдат (напившись)
Чувш?

Ти йдеш — кажи мені — чи ні?
Біснуватий < (крикне) > (з досадою крикне)
Та йду! лечу!
Л все ж... царі... (до Сковороди)
Сказать?
Я б перший їх
Зарі —
Зарі —
Ух! заворушитись народу тільки дайте...
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь глибинну невимовну
мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться < услід > обірваному Біснуватому услід,
< немовби ще>
іще й рукою < вгору > так, немовби його заверпути хоче *.

А той,
віддаляючись,
щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
заворушитись
тільки — *
дайте — *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 8—12)

[XII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові).
Сковорода
Хочеш сказати цим,
що ти знаєш досконало силу мою творчу?
як і те:
в який вона прямує хід?
Та в який же інший хід, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш? —
геть чисто всі вхопити! < — >

Сковорода

Але на що ти своїм співом
натякаєш —
ніяк не розумію.
Еж вихваляння царів
зовсім не в моїй натурі!
Біснуватий (раптом роз'ярившись)

В натурі чи не в натурі —
та це ще ж половина діла!
< Росія тримається > Росії покора тримається
на чому?
на ремінній царській батурі

чи як простіше сказати:
на довгім канчуку.

А чи не можна б якось вибити її із рук тирана?!
Ось куди наш хід,
ось куди він прямує!
Сковорода
Скільки я стрічав тебе за ці три місяці,
а, < признаться по правді, я> признатися,
не знав,

що думки твої такі сміливі
й що вони пов'язані
із долею усього людства.
Говори, це мені цікаво,—
я слухаю уважно.
Людство! Людство!
Та доки ж
йому страждать іще?
я питаю вас: о доки?
(І по павзі
оброслу голову на шиї, мов жорна, повернувши,
у стугні груди б'є рукою
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі):
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са ір£! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
і землю длю і люд давлю,—
прокля!.. цара!.. тира!..
(І раптом засміється):
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
— Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лупкій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий...
Солдат
(Водячи вірьовкою відро на глибині):
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
< А я оце> А мені оце — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.


Ну а що ж.
Хай не говорить поганого проти цариці.
Та й ви самі скажіть:
Хіба не можна тихо, смирно жити?
Так ні ж таки... *
Ох і люблю ж я ваші співи про цеє мирне
житіє!

Прийду колись — послухаю.
Ну витягайсь, витягайсь...
Біснуватий


(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1196, арк. 15—17)

[XIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

...Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться,
і щось чужою мовою < запитає > незрозуміле
запитає.
Він
оброслу голову свою на шиї, мов жорна,
повернувши,
одкинувши < гордо лахміття, неначе тогу>
лахміття горде, неначе тогу,
він, дивлячись кудись туди, у безвіст[ь],
у віки,
[2] у чорні груди стугно б'є рукою
[1] риканням горло клекотюче роздирає,
[3] і страшно пророкує.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 18)

[XIV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти мене всього наповнила
щедро-щедротно!
Навій душі моїй спокій,
і мир, і влагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь почув,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!

Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він < дошки > ясенові дошки струже і гембелює

< послушнику в роботі помагає >
ш-шіть! — а ясенина ж яка

ш-шіть! —
та вся у розводах.
Дошки лисі, аж шуті,

< немов узори шиті>
і тільки золотіють узори шиті
шуті, шиті, ш-шіть!
Ш-шіть! Ш-шіть!
< Зустрінеться > Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться

А Катерина ще не здохла?
— Ну іді ж, іді! — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою"
мовчки.
< Дошки > А дошки лисі, аж шуті —
< ш-шіть ш-шіть > ш-шіть! ш-шіть!

А ясенові ж дошки — ш-шіть!

Та все по ній жилки та розводи!
ш-шіть!
Дошки лисі, аж шуті,
< Золотіють > Золоті по них узори шиті

ш-шіть!
А ясенові ж дошки які ось — ш-шіть!
та все ж смуги та розводи,— ш-шіть!
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.

І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі понесуть
у поле, на край світа...

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершенне —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігпувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренне, текуче й безкіпечне,
немов фігурний триугбл, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
познай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари попід лісом,
і Києва далекого торжественність нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 26—27)

[XV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

А дошки ж лисі, аж шуті
< Золотіють по них розводи шиті—
Ш-шіть! Ш-шіт-ть узори шиті,
по них узори шиті>
а по них узори шиті —
по них узори все шиті.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї
повернувши,
< одкинувши лахміття гордо, наче тогу>

< риканням горло клекотюче роздирав >

притягся він од коровниць,
які на скотному дворі
живуть самотою за оградою,
і п'яно реготався та верзякав:







< Хотілось плюнути в лице йому> < Хотілось плюнути
йому в лице>
Хотілось плюнути в лице йому тоді
і, захопивши торбу свою з
книжками, —
тікать, < тікать > із монастиря цього
огидного
< тікать од проклятого цього >


< тікать од родича >

< тікать від гостювання з філософією несумісного,
недоречного>

тікать від гостювання недоречного,
тікать від родича брудного, тупоумного!
Та ось —

і як воно це сталось? — *
пересилив себе, на день ще залишивсь,

< хотілось О [генію розшукати] > *
зоставсь,
< слідів Огенії своєї пошукати треба >

< сліди ж бо Огенії десь тут Сковороді ще пошукати треба >
сліди ж бо Огенії десь тут,
у цім краю, неправдою поплутанім*,
в цім закутку вогкім побіля Києва! *
О кохання моє нещасливе.

Ти на одну лише мить було мені, як сон,
появилось,

цілющим соком наповнило мене —
невже ж я не найду тебе ізнов?
< Невже не доторкнусь устами келиха шумливого,
де виноградний сік>
Невже ж я знов не доторкнусь устами келиха того,

в якому сік
< виноградний? >
в якому цілющий сік солодкий виноградний?

...Сковорода умочить тут перо в чорнило й скаже:
Миэ^ш — назву

(ЦДАМЛМ, ф.