Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

>
Пролий душі моїй силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута < зелена, м'ята > пахуча зразу десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелюе
< (це так — щоб перед писанням трактатів

здоровим клопотом наснажитись),—>
а дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!..
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!..
Шум...*
< Душевну гармонію іронія уколе.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
(Слідом за ним — солдат з цеберком,
від якого по стежці, як жива,
гадючиться вірьовка) >
Іронія Біснуватого *
< Біснуватий, і враз Біснуватий
*
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'є рукою >
>
< сонце мо[б] >


гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу!
Для неї ж я...
— Та не сміши! —

Та й голос же — такий знайомий! — *
за спиною його почується тут враз,*
пощерблений, простудж [єн] ий, важкий...*
Сковорода
здригне плечима і перестане гемблювати,
поцілений словами саме в серце,
перце з грудей своїх здмухне,
немовби це воцо було < виною > ніяковості, *

із гемблем у руці
< поволі > через плече
обернеться на голос.
< Перед ним —
Біснуватий, >
Ага, це ж Біснуватий *,
що так розумно завше ДИВИТЬСЯ.
А там он— < згори > з сусідньої гори —
< солдат іде> < солдат, співаючи української, іде>
співаючи іде сюди солдат з цеберком
і по стежці за ним,—
як жива, гадючиться вірьовка...
Сковорода (поволі обертаючись): Ти щось казав?
Біснуватий: < А те, що твоя гармонія душевна
новин [на...] >
Та, може, ж і казав.

(а сам — все розкриється,
то зпову
< запинається> < загортається > загорнеться в своє

< посічене > мізерне лахміття, під яким жовтіли, як іволга,
старі штани,
обтягнені, військові)
Сковорода: Ну а що ж саме? ти можеш повторити?
Біснуватий: О боже мій! Та доки ж повторяти?

Та ще кому? — тобі, що
< вогняну >
перевернув би світ увесь, аби лиш захотів.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1195, арк. 1—3, 3 зв.)

* * *
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід < — > як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі!
Са іра! са іра!
А ви — що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
*
прокля-! цара-! тира-!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ану, номовчі — підійшовши,
солдат на нього крикне

й дзвінке цеберко
опустить у криницю...
Ух! — злякається цеберко,
й, немов хватаючись за цямрини,
< дзвінко >
там десь в дзвінкій глибокій тиші
то в один бік
раптом *
бух!

а потім в другий,
аж поки < плав [ко] > на воду < плавко > *
сяде — *
м'ягко *
плюх!
і ще раз плавко: плюх...


Біснуватий (до Сковороди):
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві?
*
А я —
щодня замість молитви прокляття шлю
царям, тиранам і владикам!
Хоча... (він усміхнеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
треба бить, по голові! —
І знову прокричав:
Ça ira! Ça ira!
Сковорода свої тут філософські вічно-здивовані брови
насторожить

Лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
він повертається до Біснуватого увесь,
немов вступаючи у диспут:
Сковорода:*
Ça ira —тобто: піде все на добре,
влаштується,
все вперед,
а звідки ж ти умієш по-французьки?
Біснуватий (ще глибше загортаючись в лахміття,
під яким жовтіли, як іволга, старі штани, обтяжені,
військові) :
А нащо тобі знать? *



Будь ласка.

Солдат, витягнувши води з криниці,
поставив цеберку на цямрину
й, перехилившись, пити став...
Біснуватий < (продовжуючи) > (до Сковороди) :

Скучаєш ?
Біснуватий (продовжує)
Воду < своєї > філософії розливаєш на пісок сухий
неплодоносний!
Вода то колихалась у цеберку і, перехлюпуючись, виплеску-
валась на с[ухий пісок...] *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, M 1195, арк. 4—5, 5 зв.)

[X. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
•]
до церкви йдуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,

ПОІІІД оградою,
мовчки....
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як < ченці > вони уже аж перед самим
< входом > < храмом >
оглядуються й поміж себе цирклюють,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І смішно стане на душі.
Замість гармонії іронія уколе,
іронія не тільки з них —
з самого себе!
Бо що з того, що він ходіння
до церкви одкидав?
Але ж із богом ще й досі не розстригся.
< Нехай цей би> Хай бог цей у нього хоч і не з церковного
,
а скрізь розлитий, таємничий, або ж вірніш: сама природа —
все одно!

Ну от! — Бо хіба ж це не він допіру тут благав:
пролий душі моїй силу!
тобто:
безсила така вже людина?

Природо! — Бо хіба ж це не він допіру танцював тут:
прийми подяку за все!
Тобто:
і за лихе, недобре?
І < гірко > стане
І смішно стане на душі,

і думи тяжкі < сорокап'ятилітні > п'ятидесят[ирічні]
< поженуть > думи поженуть
у поле,
на край
світа...
СКУКА ТРИВАЄ

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно прбсте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає —

із цундрою, як віп казав, іти потрібно? *
Ллє ж і тут *
чому не можу я знайти свій ключ, ключ до душі? *
І Сковорода, на землі по-турецьки умостившись *,
хитаючись із боку в бік, тихо співає: *
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого,

Гнофті се автбн.
Тень до танцю цундри —
Гнофті се автон.
О! як це раптом вирвалось про цундру! *
аж сам здивувався*.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знов спливає на висоти
тривога Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький и стеклий
і все ж розмружений сто раз.
Гиофті се автон!
Тень до танцю цундри —
гиофті се автон!
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1195, арк. 7—8)

[XI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< ПАНТЕЇЗМУ СКУКА >
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринипшого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої дрімоти
й сідає знов писать
Мустум — говорить Сковорода — назву
трактат я про натуру,
< мустум > пшзиші,
що по-латинськи означав
< молоде вино> < виноградний сік> молоде вино.
Природа ж, світ увесь —
мов виноградний сік із винограду,
і ми його п'ємо,
1 Після цього автор позначив вставку і написав: "Н[а] т[ому
боці]", проте ніякої вставки па звороті немає.—Pce?.
п'ємо...
Л разом з ним
впускаемо до серця й бога,
що весь
розлився у природі < скрізь >

— Бога? — в розчинене вікно спитає вітер.
— Бога? — в саду насмішливо оріхи зашумлять.
— Бога? —лукаво надметься.
лукаво па вікні щось < залопоче > затріпоче ще
н надметься.
Сковорода
< поверне свою голову до роз [чиненого вікна] >
поверне свою голову
< відсвіжуючого вікна >
в той бік, де свіжий струм іде,
але йому тут раптом — < занавіска >
таким блискучим білим сміхом пирсне занавіска,

що він од несподіванки аж несвідомо
одхилиться здивований!
А з стола, як божевільні,
аркушики паперу полетять:
на
аналой,
на лаву, що править Сковороді за ліжко;

на глек з водою, ...
І кинеться Сковорода їх підбирати:
Оцей ще мепі вітер!
Що пустун же, сказати б, тінь порожня,
а отакеє виробляє.

А вітер, підхопивши занавіску,
опреться ліктями об лутку,
< подивиться докірливо па Сковороду >
і прозоро головою похитає:
— Ну як такеє
можна
< такеє > говорити?

А ще філософ зветься.
(Оріхи зашумлять, повторять:
авжеж, іще
філософ зветься)
Пустун то я пустун,
але ж тп зрозумій і те,
що раз я т і н ь —
то при мені, виходить, десь же мусить бути й тіло?
< філософ > І Сковорода,
немовби прислухаючись до чогось,
на хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне
і'г здивується уголос:
— Так от воно що!
Тінь —
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли па диспуті з панами говорив:
Матерія — вічна.