Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

Materia aeterna est.>
Так чого ж тоді я знов сьогодпі
спотикаюсь?

Та ще на < слові такому невиразному, > такому < зовсім>
< хисткому й по-філософськи> невиразному,
як слово "Бог"?
< Поглянув >
< Природу богом називаю я> Адже природа для мене
бог лише в такому розумінні, як називав її й Спіно-
за,— тобто: є
< причина > самої себе. Є причина < тобто > вірніше < первопричина> існування первопри-
чина. А щодо бога з запахом, з бородою,
з хітоном, з благословляючою рукою— то не-
вже хоч коли-пебудь та отаке я говорив?

І ось
< почне філософ паш по келії ходити — швидко >
< почне він тут швидко по келії ходити >
почне Сковорода по келії
ходити
< швидко-швидко >
і сам з собою сперечатись.
(А за вікном ,
нікого не питаючись, світ світати < починає >
устане
< півень заспіває, півень десь>, десь озветься пташка,
заскрипить фіртка у саду).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
тим самим визнаєм, що світ конечний?
Іншими словами:
що його було створено колись?
А тим часом —
це ж не так,
зовсім, філософе мій любий, це не так.
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
Світ —
вічно текучий,
і там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново пароджується.
Як вода —
найди, де перша крапля в ній, а де остання?
І жадібно з глека води ковтнувши,
він знов по келії заходить.
Ск [оворо да:]
Ну от. Освіживсь.
Перестане хропти тут Іустин,
І, повернувшись на другий бік,
носом на віддихах задирчить,
немовби дошку пилкою пиляв він.
Тепер — далі —

(А за вікном , нікого не питаючись, світ
світати < починає > устане, < заскрипить фіртка у саду>
до утрені у дзвона вдарять і < хтось > ченці, одкашлю-
ючись, через сад, < пройдуть > як тіні,
пройдуть).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
то буде Дух тоді в нас зверху, а не
Матерія?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої і самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне, як повітря,

а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,

бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього опиратись.
Генрі Кавендіш,>
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 1, 4—6)
* * *
якщо пе буде тіла?
Або й таке, < здавалось би, безплотне —як повітря >
здавалося б,
безплотне —
як повітря!
І збудиться від його голосу Іустин,*
і смачно позіхне, аж вискне
перехрестить собі рота>
І перехрестивши собі рота,
байдуже безнадійно < запитає: ти все>
пишеш?
Позіхаючи голі *
< Позіхаючи, по[чне]> < обома руками почне вичухувать*
себе по *
пузі> *
*
А Сковорода, своє продовжуючи ,
з одчаєм йому скаже:
Та ні, ти подумай!
Цього ще не бувало, щоб я його коли зустріти
запізнився,
а це... в вікно ось глянь...
кажеш? >
Іустин,
свої ноги спустить додолу





< Зустріть? та кого ж?>
й, шукаючи ними *
постолів під лавою,*
так само байдуже промимрить:
Зустріть? А кого? *
Сковорода, не в силі більше < витримати > *
*
стримати *
своєї одрази до всієї цієї тупості,*
до монастирської огиди,*
*
ледве стримуючи свою досаду на себе,*
сто раз, тисячу раз пожалкує: *
чого він < прийшов у> < прийшов сюди> < обрав цей> *
прийшов у *
монастир цей до Іустина *
в гості? *
Заспокоїтись від переслідувань? Заховатись од насмішок *
панів? *
А вийшло ще гірше,*
ніби тікання від боротьби, від світу.*
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1196, арії. 7 зв.)



мов до коханої — юнак,*
< немов >
< вибіжить у сад>
у сад вибіжить.*
А там — *
там птпці райок [опадуть].*
І сам собі з докором кине: *
цього ж зо мною не бувало,
щоб я його коли зустріти запізнився!

< аркушики > й аркушики пакрившп книжкою важкою,
стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
Сонце скрізь у всі кінці, як Архімедова
спіраль,
розкреслиться
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю
наповняє *
щедро-щедротно.
Сковорода < простягнувши > простягне тут до сонця руки: *
О сонце моє ясне!
Сопце Сонце
любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя — ні хліба, ні води ,—
Прийми ж ранішнє вітання
від
Сковороди!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, .N5 1196, арк. 7)


Тут вийде з келії Іустпп *,
щоб до церкви йти *,
у клобуці, у рясі *,
чотки *
— А ти... ти знову сонцю поклоняєшся?
< проходячи повз нього, скаже отець Іустин >

< видавить отець Іустин крізь зуби>
перебираючи [чотки], докірливо < похитає [головою] > *
отець Іустин,—
Пора б якось і до церкви заглянути.
Та Сковорода
лише рукою; відмахнеться,

і ще дужче заспіває:
О сонце мелодійне!
Сонце "< славне, чудодійне> славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б, не цвілись сади,—
нрийми вітання від Сковороди!
І відхреститься < відплюнеться > отець
Іустин,
і < задом почне > задом, як од божевільного, почне від нього
відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо!
Як ти всього мене кругом наповнила < —>
щедро-щедротно!
Пролий душі мої[й] силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута пахуча зразу ж, десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево, вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає і на нього —
навмисне —
щоб упало.
Тільки ж перце, вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі!
< Неспокій >
Неспокійні руки роботи попросять.
Г-ембля свого під напиналом в саду знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі,аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стрижки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають, скручені в кружки
шуті, шиті, шум!
Гармонія, ах гармонія душі І
Для неї — все на світі 8алишу...
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,—
пощерблений,
простуджений,
важкий.
< Здригне плечима Сковорода:
немов поцілений у саме серце — >
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода:
пбрце з грудей своїх < здмухне, > здмухне сердито,
немовби це воно було причиною досади,
і,так із [гемблем] у руці
напівобернеться на голос.

Ну, а їцо ж саме?
Ти можеш повторити?
Біспувати и
О боже ж мій! та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ
би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Сковорода
Ти хочеш цим сказати,
що < знаєш > досконало знаєш силу мою творчу
, як також і те:
в який прямує хід вона?
Біснуватий < (раптом закричавши) >

< (і раптом закричить) >
Та в який же інший хід, як тільки той, що ми
його були б повинні — всі!
ти розумієш?..

Біснуватий *
оброслу голову на шиї, мов жорна, < повернувши >
поверне,
у стугні груди б'є рукою
1 страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са іра! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля... царб...
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат на нього
крикне,
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій < дзвінкій > лункій тиші
то в один бік < раптом бух> глухо бухне —
то в < інший > другий...
Біснуватий (до Сковороди)
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури?
А я —
< замість >
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам!
Хоча... (він усміхпеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
(і знову грізно прокричить):
Са іра! Са іра!
Сковорода,

лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані брови насторожить
і зацікавлено спитає:
Са іра — тобто: на добре піде,
влаштується, все вперед,—
а звідки ж ти умієш по-французькому?
...Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цеберко на цямрину
й , перехиливши його, пити станс.


А вона
важко розколихана, від неба синя —