Осінь для ангела - Пашковський Євген

Отепер стій на землі, що згидила ковтнути ненаситців, стій і втисячне обдумуй привід своїх вигнань, стій і молись, як востаннє — кожен сумнів співзвучний молінню про чашу — стій з упованням на спокій, глянь, он дівчатко погладило за вухом сиволобе теля і пес розгрібає мишачу нірку, над вулицею знайомо тепліє посапування череди, стукіт рога об браму, хазяї відчиняють, і золкий безобрійний простір нагадує замерзле автобусне вікно, малими прогрівали залізним карбованцем, шлях від виглядань ближчав, от ми і вдома; закутайся старим бабціним пальтом, цегейковий комір полоскочує вербною свіжістю скрині, там на поличці лежали свячені гілочки; згадай портрети, що висіли на оцій стіні, забудь котрий день і вечір сидиш, розпаливши грубу, або виходиш за село — глибока рілля на околиці ховає стежку, сюдою десять літ тому з радісним захватом клишав гумовими чобітьми на рибалку — і вкотре за тиждень туга часу обезсилить тебе, діда на прадідівських землях, туга стане повсюдною, опечалить потойбічним, ріднім, мов підмовляючи, що єдина мить між тобою минулим і отеперішнім, оцей вітряний слізний простір поля, латка стерні при дорозі, бузина над канавою, гострі сліди підводи, солом’яний вихор за скирдами, траурно свіжа земля; подумати, скільки осеней! митарства по кам’яних нетрях, це там гординя відучувала плакати в гуртожитках, готелях, кімнатах відпочинку, заробітчанських кутках, напівскотських байраках, просто ніде, це там уявив себе сильним, знахабнів до безтями, щоб винуватити ближніх своїм безталанням, гнівити зустрічних, геть усіх, це туди знов тікатимеш, пам’ятаючи про магнітну чорноту і напругу безлюдного поля; перш ніж ти зводиш руку для дії, чужина зваблює розкутістю незнання, і цей безліч разів присновиділий чорнозем однополюсним магнітом відштовхує і пече тому, що надто вимріював, надто згадував, надто любив смиренні поля і затишну дорогу між глинищами. Обтисни горло п’ятірнею, бо узриш на горбі дівчинку, туга подвоїться і піймано заболить найзриміший образ дитинства: на сухому травистому схилі сито куняє череда, пес вичісує задньою лапою реп’яхи за вухом, дівчатко в засуканому сестриному пальті з долоні годує теля крумкою хліба, на галошах пудове болото, вітр крижаний — вона, уявна твоя наречена, терпіла в’їдливі дитячі прозивання, дозволяла на перерві відпивати з своєї склянки чаю, емальоване відро з пончиками стояло на передній парті, кожен підходив і брав собі, потім на вечоринці обіцялась чекати, голубами розмальовувала армійські конверти, вчилася на медсестру, співала під гітару на підвіконні гуртожитку, позичала помаду в подруги, готувала шпаргалки, перед екзаменом пила валідол, на практиці закохувалася в кавказської зовнішньості гінеколога, цілу ніч подумки писала листа про зраду, вдосвіта чорним олівцем підводила підпухлі повіки, вищіпувала брови перед люстерком, вперше кляла білий світ, робила аборт, їхала додоми за сумками картоплі, гуляла на весіллях подруг, погордно зиркала на маршалків, покрадьки курила на лавочці, соромилась без чоловіка одна стовбичити на зупинці автобуса, відшивала пристаркуватих і пітних сільських залицяльників, пила розбавлений спирт на роботі, дивлячись на обшмуляну стіну, витягувала судно з-під паралітика, купувала ілюстровані журнали мод, вчилась в’язати, мріяла про столичний розподіл, зазирнула на танцях в очі курсанта, мліла від заздрощів однокурсниць, летіла на Північ, зеленькою замащувала чиряки на солдатах, помалу гладкішала в компаніях картярів, слухала одне й те ж саме, про пайки й чергування, осилювала без закуски портвейн, на свята танцювала в освітленій похітливими поглядами офіцерській їдальні, столи зсунуті, кухня затягнута новим простирадлом, терпіла безчестя, знала, що він зраджує з окуляристою комендантшею общаги, кляла безплідність, невідомо чию, вгадувала себе востаннє молодою, чарівною, з начальником санчастини наглядала за дезинфекцією в казармах, байдуже віддавалась йому на клейончатому ковзкому тапчані, ходила вагітна по перкалевому снігу, байдуже слухала плітки, два плаття і сумочку з косметикою спаковувала у валізу, старіла в аеропорту, вдома приймала занехаяну амбулаторію, там збоку квартира на дві кімнати і погріб на подвір’ї, пускала тракториста, розводила своє господарство, раділа машині зерна після жнив, тішилась, коли записав на себе малу, обабніла, одягалася абияк, перетерпівши злоязикий поголос, почала ходити в гості до матері, здебільшого смерком, людей не цуралась, але й не спішила з обіймами, ставала все мовчазнішою, полюбила лущити в пелену квасолю на вигрітій сонцем присьбі, півроку платила за розбитий трактор, битим валянком гатила в потилицю бездиханного п’яного приймака, серед ночі одягала кухвайку і поспішала за розпачливим криком, тряслась на підводах, втішала безнадійних, завела кумів, поволі зажила поваги серед ненависників, другу доньку записала ім’ям свекрухи, підробляла в колгоспі на буряках, клала по ложечці цукру в чай, займалася консервацією, стала завбачливою, дивилась нудні серіали по телевізору, врешті перебралася в колгоспну хату, посилала свого пияка на лікування, тягла на собі все домашнє хазяйство, сама водила телицю до бугая, вигнала приймацюру, шкодувалась на малі аліменти, серед тіток вважалась красунею, така червоняста, жартувала з агрономом і сама дивувалась, що грубішає, нагліє сміх, набула слави весільної кухарки, брала з собою доньку на коровай, спала з малою, боячись повномісячних сновидінь, коли час від часу, здавалось, пробував зґвалтувати на клейончатому тапчані начальник, оперезаний портупеєю, слинив, дихтів, душив під яблучко вогкими ручищами, і пещений ніготь на підмізинці лоскотав їй за вухом, прокидалася в крижаному поту і притуляла до грудей дитину, за найбільшу потіху мала роздивлятися фотографії, особливо дошкільні, з насупленим виразом, мов от-от заплаче і змиє з лиця всю майбутню непривітність долі; придивися! телятко вилизує крихти з діточої руки; наче й схожа на матір; однаково тепер; нізвідки налітає вітер-сирота, лащиться, пожалійте; розгніваний затулянням рукава водяним димом застилає постать на греблі і одне йому втішно, зрадіти їздовому, що звісив ноги на бік, натягнув віжки, киває до напарника, стіймо, друга зустрів, друже, дай сігаретку, святою совістю прошу, тобі бураків не треба? осьо в яру назбирав, зогниють, жалко, луччє комусь віддам, везу напарника в больницю, геть негодящий, кров’ю кавкає і закусити нездужа; ну їдемо, їдемо, зараз, оце лапи відмию в ставку, добре б пірнути, але тверезий, холодно, кругом біда; дивитися вслід підводі, а дівчинка на горбі минь-минь-минькає до білоплямистого теляти і корова з оббейханим вим’ям чухається рогами об скирду, і жалібна чапля, поскиглюючи, високо облітає мілководі береги; вітер підштовхує тебе додоми.

Вогкою ганчіркою історик протирав на підвіконнях і на підлозі радіактивний пил, — дім пустував, відколи батька перевели на нову роботу, — сіріла павутина на разламаних ніжках стільця, під сонячним квадратом парувала підлога; ще пахли антонівкою порожні ящики в сінях і порцеляновий голуб з тумбочки тихо поглядав на метушню, земля у вазонах зотліла на порох, під вішалкою стояли рядком піввідрові бутлі; прийшла думка роздати їх, щоб молодим вином наповнилась пам’ять про мене; і озирнувся на кроки. Батько на порозі поставив торбу з харчами, повітався за руку, звично і заклопотано, ніби бачились тільки вчора; батько поспішав; маю довідки зібрати для сільради, є на хату покупець, кабель на причілку перегорів, добре, хоч пожару не наробило, пороги з обох боків поміняв, поставив стояки, якщо прийде чоловік, то ти йому поможи накриття зробити, там цвяхи подаси, чи драбину потримаєш; тут горе кругом, грузчика вбило, когось судитимуть, машиністи за кілометр почали трубити, дали по гальмах, мало вагони з рейок не позлітали, він собі йде, сумку з вином і помідорами потім найшли; він собі озирнувся, рукою до поїзда помахав, то з потилиці розчерепило голову, дрантя здерло, аж заголило всього, стільки по шпалах проволокло, а прийшлось нараджати, нема в шо вдягнути вдома, трусів лишніх немає; такі бідні; жінку покинув і двоє дітей, це ж від нашого заводу рахується робітник, платитимем пенсію за втрату годувальника; повіриш? нє? це шосте самогубство за високосний рік! тутай мама дерунів передала, питає, коли до нас, сину, приїдеш? тут приберу і довідаюсь, сяду на попутню, скільки там теї дороги; хочу сходити на рибу, побачити сельчан, ждіть на тижні! ну, я поїхав за довідками — проведи батька до воріт, як колись проводжали сумновидого тебе, і, коли він заозирається з машини, гукни через паркан, я скоро приїду, приїду! доки просихали кімнати і з банки пив молоко, ліктем обтираючи теплі патьоки на животі, серце виясніло від туги, серце свідчило, — так звик почуватись на людях чужим, що й при зустрічі батька зчужіло змовчував, — серце знало, ти молився щопівночі за рідню і трудно розміняти схлип на буденну балаканину; мусиш звикнути до звичайного, обсвіченого злагодою і звичаєм прощати, та й розмова перекинеться на понурі сільські тривоги, скільки даватимуть палива на талони, яка картопля вродила, капусту всю вирубали, село звиродніло на злодійську зграю, оббирають сусідів, обносять поля, ніхто робити не хоче, п’ють і казяться, як перед людоїдством, віриш, сину? лекше змовчати; врятує дума про малих світу; стара й поважна, блідаво розгублена на лиці, залікована по психлікарнях сусідка бавить сестрину онуку, притискає немовля до грудей і всміхається двома надщербленими зубами, блаженно тихо дивиться вслід перехожим, всюди виказує свою радісну несамотність; от несе пів-відерця води і одноруч підпихає коляску, сам зболілий дух відчаю і смирення нахиляється над малям, обсмикує на рожевому тілі пелюшку, акишагакає на курей по грядках, а коли родичі поїдуть, вона стоятиме біля воріт, аби повітатися з кожним, всією поставою нагадуючи про всеминущість; вона й довіковуватиме при залізниці й здригатиметься від ядучого виску поїздів, злого залізного крику, що розрубував пам’ять, і вона знов на пероні допомагала медсестрам збирати і зносити на брезентові ноші клапті розчавленого "чмезом" чоловіка, одрізану вище коліна ногу, мозок, запечений на стовпі, а потім закритися в хаті й тремтіти безвихідно від окрику поїздів, запнути вікна покривалами, боятись вийти на двір, день за днем, година за годиною, мить за миттю спалюючи свідомість в солоному вогні жаху; пам’ятаєш, малим лякали, що вона зарубала кошеня на дровітні, може сокирою полоснути перехожого, стільки дурного наказували, і відмахнешся від власних кривд, буцім од зніженої хлоп’ячої примхи; оце знову стрів при воротях і вороття до минулого, до себе малого, що обсміював ім’я блаженної і обзивав ним приятелів, знагла діткнуло заколисливим співчуттям; ось вона гойдає чужу дитину, заступницьки велична, сама здитиніла на лиці, з лякливим розгубленим поглядом слухає надвечірній світ, і новий поїзд вістує наближення.