Осінь для ангела - Пашковський Євген

Там, на лавочці, любив сидіти односельчанин, дитя війни, тихий пияк з прощальною незлостивістю, мов знав про близький відхід і боявсь пробалакати потаємне; працював на легендарному паливному складі під опікою Генька, а безногий, опертий на ціпок, начальник підносився над двома вантажниками взагалі, як вождь світового пролетаріату над піонерами, і вони його слухали й боготворили: зранку виглядали пошарпаного "Запорожця", з виразом покаянних грішників отримували наряд, півдня вискубували п’ять лободин між шпалами, це називалось "уборкою території", зиркали на вікна контори, далі тинялись по складі, втуплені в землю, мов під лупу вивчали кожну смітину; перш ніж підмести на шуфлю, один непоспіхом кропив пилюку, другий набивав на держак лису, скострубатілу мітелку, начальник, опершись на капот, розцвітав доброзичливістю, захоплено, як старшим синам, давав по сигареті "Димок", наказував, що мають поставити вагона, і, обстукавши ціпком шини, поганяв у райцентр — на нараду; прийшла пора! загнали пару обрізаних дошок-сороковок, підобідали, роздобріли й, заклавши руки за потилиці, лягли на широких лавах біля рампи; пахне метровими, складеними в пачки, осиковими дровима, відіпрілою на сонці, розлущеною, чорноволокнистою корою, купами тирси на пилорамі, гарячим шифером, вгрузлими в землю, новісінькими та безколісними возами, колеса так ловко щезли, мов самі втекли на пропій, поприростали до тачок і возиків; на штабелі чорних, спластованих засвіченою фотоплівкою, штахет сидить насторожено, скраєчку, щось там дзявкає і сукає дулі сусідська дівчина, всіляко привертаючи увагу, аби потім корчити морду й цибати реготливим всепролазним чортиням; для напівсонних, сповнених суворої гідності, чесно замислених над долею світу з поколінням пуголовків, "і шо з них далі буде?", для розморених трудяг єхиднувате дівча втілює просто надмір блюзнірства, за яке мало бити і бити, щоб шкура порепалася й відстала, а бити і слухати, чи дихає! рідкісна, властива професійним п’яницям, шанобливість до релігійних свят просторилась і на родинні стосунки, дитя в їхньому розумінні мусіло виглядати людською дитиною, а не розпаньканим щеням, жінка хазяйкою, а не задрипанкою, злючою, як семилітня розчухана короста, і все разом в господарстві, в сім’ї повинне було знати своє місце — і терпнути від хазяїнового ока! а то завели моду дмухати на дітей, на літо взувати їх, зимою тикати по п’ятнадцять копійок у школу, припрошувати з собою за стіл — і виростають песиголовці! тільки нечиста сила підіб’є на таке — ну, попросив чоловік, ну, занесли ящик шальовочних цвяхів, ну, закуски в нього не було, в таких случаях кажуть, жінка поїхала в больницю, ну, дав з собою, одну ми відразу прибалакали, а другу сховали в штахетникові, надійно, провірено, куди міліцейській собаці знайти, а те доскіпське дитятко внюхало, лучче б ти не прийшло на світ! вилляло горілочку — там потім і пахло буряками, — напудило, заткнуло, як-ми-обі-да-ти (втіхара, шоб начальник не дуже бачив, бо й сам любітєль) відходимо на місце зустрічі, поприсідали, з горла ковть, ах, ти ж нечиста сила! при одній згадці Генько хапав що під руку попало, камінець, брикетина, грудка, і запускав у дівча, а воно, тільки того й ждавши, верещало, шморгало, бігло додоми плакатись — біжи, біжи, а вибігла б з тебе душа і пара! компаньйони помовчували ще з півгодини, хміль легшав і звітрювавсь, покидаючи місце гіркоті, старший сідав, чухав щоку, дивився на залізницю, впізнавав купку дощок біля нерозвантаженого вагону, і, намагаючись розрадити себе й друга, святково бадьорився, поправляв лискучого капелюха, натхненно, кутиком губ досмалював бичка, виповідав лиш приємне, як вторік з жінкою тягнув, тягнув, мов собачу пісню, буряки, а похмілля додушує, кажу, так приспічило, пішли в посадку, іде дурна, думає справді на старості, ага, потім рознесла по родичах, притягнув за руку, поклав, кругом мене облапав, крекче, встає, мовляв, відпала охота, треба на склад довідатись: як-я-потім-по-хліб, останню троячку тримала в ліфчику — і немає; я туди, я сюди, — немає! — вихожу з очіріді, а він суне з-за магазину, плаче і кається п’яний; тут і паливний вождь наспіне, та в плечі, та в потилицю костуром — удавано гнуться, хапаються за попереки і ледве тягнуть ноги, проте добре знаючи, що клоунада не пройде, якось миттю збираються з силами і по бічній драбині спритно злітають на вагон, приструнені, недосяжні рівно йдуть по краєчку і стрибають всередину; "чмекалка стоїть поряд і жде кінця розвантаження, щоб тягнути на збірний пункт, машиніст обдумує мандрівне, вічне, куди б змотатися по Союзу сьорік по безкоштовному квиткові, що належить від залізниці? наполеонівськи невсидючий, прип’ятий на короткому ланцюзі дороги, мріє про всю країну, тоді зніме картуза, щосили вистромить голову з віконечка — люди, чиясь хата горить, вилазьте! то мати сусідського хлопчака насварила, він кілком двері підпер, накинув клямку, пшикало з сірників пожбурив на загату: бийся, бабо, об вікна! одрятували стару, сельчани скинулись на погоріле, хата стояла в чорних патьоках, без верха, мовчазний і це стерпів, сором зачаття гнітив його і відбирав мову дужче від всього пережитого, геть і згодом, коли привів жінку з хлопчиком і добудовував нову оселю; пішла прибиральницею, відро помий приносила з чайної свиням, халат заляпаний, там за цілий день такого наслухаєшся, останнім часом аж тягнуло до віконечка, — слухати, — голову на лікті покладе, вдає сонну, язичте чоловіки про всяке; підмітала біля буфету позлітки з сирків, удівець червонопикий, розпашілий весь, відставивши ногу, запихає гребінчика в кишеню галіфе; сядь-но, казатиму шось — і підсовує бокал пива — голос такий, хоч вуха затикай, каже, ходім, пальто тобі гарне куплю; зараз? нехай хоч смеркне; диви сама, пальто дороге, місяць віхтем столи вилизувати: послухала, дурна, і обдурив, гад, снігу за чайною понамітало, ці п’янички увихаються до вітру, донесли тому, тлінний ходив і все мовчки, легеня від раку одгнивала, хоча б побив коли, ягням мовчкує, хтіла задобрити, по літрі пива приносила додоми, підігрівала на плиті, найняли майстра, грубу перемурувати, весна, тріска на тріску лізе, безголосого забрали в лікарню, майстер хоч і пристаркуватий, але неспитий, порадошний чоловік, шоферує в колгоспі, свою покинув, прийняла, доки себе морочити, кому очі муляє, нехай повилазить їм, поховала мовчазного слідом за свекрухою, на третю ніч приймак турає під бока, глянь, сидить за столом, справді, прикладається до пивної банки, на грудях бинти сповзли з рани і гній засохся на ребрі; хочу завити і голосу немає, і зрозуміла, скільки муки безголосому при житті; він, ніби почув мою думку, і розтанув; закликала батюшку на дев’ять день, дітям заказала згадувати імя його на ніч; одне добре, приймак розхазяйнувався, хліва поставив, на суботу поїдем виписувати в колгоспі поросят, сама виберу, хочу рябенького кнурця і свинку, кажуть, рябі живучіші, побачим. Відходить людина, покидає брудний одяг справ, і протяг невідомості смокче двері; чуєш, петлі сінешні скриплять, сіль сльозіє по столі на цератині, десь сліпає на лампочку сторож на паливному складі, вже й начальника того нема, покійний; оксамитово, домовинно чорніють під ліхтарями кагати вугілля, просториться ніч і від страху перед німотою сам себе обгавкує кудлатий цуцик; заспокойся, налапай сірники під подушкою, закури, збивай попіл в ліжкове бильце, радіючи відблискам жару на стіні, змирися серцем, все життєспрагле, незлобиве, просте, мов сходить з виробництва, залишаючи нам старі етикетки, назви; щасливих людей немає! з живих всі однакові перед горем, всі мовчать про наближення — його ж ніщо не відміняло; нізвідки, без видимої причини спогадувалось про те, як в доколумбову пору відрубували ступні тілоохоронцям, щоб вкласти в могилу головного воїна, і думка про наближення, про безвихідь світу, — так, нехай ми помремо разом в опроміненні відчаю, — думка про всіхнє зблискувала в такому первісному, напівдикому заступництві, що й смерть відступалась за межу нездійсненного, неможливого, нічийого.

43

Ти забудеш пори року і дня, рано вставатимеш, прокидатимешся в ніколи, розвітреним синім вогнем догорить чи то ранній світанок, чи пізня сутінь, час видужає в звичну безболісність, болітиме тільки спроба повернути його назад; буде дивно вставати й підводити руку до вмикача, за мить до світла пригадувати гілля яблунь, волошкове безбереге всеспалення за вікном; бездумно й тупо дожовувати напівгумову вчорашню яєшню, впізнавати степ за порогом і раптом здогадуватись, що оцинкована домовинна синь з гострою заклопотаністю зварювального жала підрізала віко темряви — вставайте; о цій самотній порі пригадаєш небачене і своє, рідне з рідніми, чуже з ворогами, світ загусне в бурштинову доречність, і ти повіриш йому о цій прощальній порі, коли каліка з Ясногорода йде, похитується на обочині, щасливий, усміхнений, бо машини сурмлять, приймаючи його за п’яного; кухвайка продимлена, в кирзаках з дірами й стертими каблуками муляється босий холод, по вуха натягнута восьмиклинка блищить антрацитно, вся постать виказує благоговійне розгублення, радісний страх, зрідні тому, що бачили апостоли в оздоровленого біля храму; так тяжко наважитись, та стерті кордони далечини дозволяють помислити про досяжне: на нетвердих ногах минути глухе льоновище з полукіпками на попелястій стерні, хоч поле й не житнє, а всмоктує тістом обчаси, і скільки не озирайсь, а тиша вибілює і сріблить морозцем лише далекі обрії, тихе буслине гніздо на стовпі, тихне луна по студенно прозорому виліску, тихоплинна, без видимих ознак втоми й хода каліки, буцім пуховою хусткою підперезаного мішком; на повороті до смітника колючий дріт, вкупі з тирсою тліють побиті меблі, порізані килими, хатній хлам, на випаленій землі глибокі, мов шанці, колії; знагла, неприродньо для ночі, зловіще ґергає сойка, позаздривши на відсирілу пачку махри, яку каліка спровадив у мішечок і туди ж, поволі, щоб відчути приємну вагу знахідки, опустив сокиру з тріснутим топорищем, і рудий від мурах корж обталих цукерків, і військову, роздерту під пахвою, сорочку, і шестерню з сепаратора, й залізну лапу для ремонту взуття, і дві погнуті кастрюлі, і хакову, вицвілу від опромінення, просалену потом робу; задкуючи, довго витягував брязкого ланцюга, мов намисто, перелапував напівстерті кулка, вголос думав про собаку, вдома вже стільки добра, комусь потрібно за ним приглядати, тихіше мріяв про ще такі ж райські місяці, коли б з базарів вивозили забракований мед, ковбасу, згущене молоко в погнутих, потоптаних бляшанках; повертатися навпростець, тягар злиденства подарує рішучу, приглядисту обраність, сміттєвисько позаду палахкотітиме чарівними, притаманними для скарбів, сяйливо конвалійними зблисками, якщо озирці підкидати на плечах мішка й переступати м’які, вколесовані, драглисті, мов біженський переляк, колії; знову йти через засів тополиного падолисту на ріллі, через виярок, через суху, непролазну від будяків, канаву, знов повз дорогою проминати злодійкувату рукастість горішин, тупцяти по бур’янах, може трісне яка шкорупайка, вибиватись під гору, човпти на куток з сівким просяним світлом короварника, постояти, передихнути, підібраною на соші дранкою обшкребти болото на чоботях, зійти з горба, а звідти мигцем на подвір’я, подумати так — і ноша стане приємною, легкою; коли й перестріне його смерть, — обмине сторопіло, простуючи в передранішню пору; снопи й перевесла увижатимуться напівсонним, приреченим, скоро об’їздник наспіє і рахуватиме, скільки впорали поденного, гілка черешні безболісно дзьобне об вікно, хто там? рано ж сусідці приносити півбідончика молока; то смерть блукає по окраїнах пітьми і задивилась на молодих півників, що на сідалі продовбують гребені один одному; сон продовжує довгі ряди полукіпків, жнивну роботу в полі, неквапність таку, що ні крик, ні благання не розітне уст, і незнана, небачена, лиш мимовільно відчутна, гостя стоїть, впізнає і трохи вичікує, мов звіряє списки, — підвівшись на лікоть, мов хворий перед лікарем, готуючись на виписку, бачить раб Божий об’їздника на чалому коні і западає в марення, з хатнього добра пошкодувавши за гасовою лампою, чи згодиться поминальникам? вечором підкрутять горілий гніт і дві оглухлі від стукоту молотка, старі, нездвигні, дубові табуретки дивуватимуться німо посеред хати, де труна, де господар дому? місячна повінь вже вилизала греблі й човни, сажисті тіні сараною обсіли причілки, гостя торкала раму і посміхалась напружено, так посміхаються, коли на видному місці трудно помітити щось забуте, підсідала до непритомного: звільнена з тілесних одеж душа прозоріла й дивувалась власному, лагідному поглядові на справжній з ястребиної висоти обрій, на села й полукіпки, на пагорби втоми й скорботні хліби, на розпліскане океаном марево, мов теплу радість каравайного столу, на звільнене всезнання, що другі відтепер звойовуватимуть поле й поглиблять глибокі долини розору, вдихнуть закляте повітря втеч і видихнуть нарікання на когось, ще житимуть людьми, та запінені зневагою прийдуть слідом і знелюднять покинутих — звідти, з висот завмерлого часу, видно, що зелень лісів і ланів перетворена в легіони сарани з лютим невситимим чавканням; звук надмільярдних щелеп нагадує тріск лічильників, сама ж володарка війська то запинає предвісницю ранку, зорю, то простроченими лотареями рве долі й хмари на клапті, то світлом скорботи в темряві яснить уклінних на самоті, то збиває хрести і беззубим мохом жере найдавніші могильні плити, то впорскує в вену музики сердешний біль, то, сама крижана, раптово здиблює лід на ріках, то ночує в січкарні на щітці отави, затиснутої між трибків, то тривожним передчуттям смокче і млоїть груди, то всю ніч тупає по горищі, то, прокинувшись з ранковим радіо, дослуховує до кінця новин, щоб звірити з погодою за вікном горе, то сивіє пилом на обгортках давно нечитаних книг і розрівнює закладки, то покидає садиби безоглядно, мов крик, розбивається на луну і чатує на дорозі жахом, то, буцім тікаючи, заводить в нетрі, то всим тягарем туги налягає на камінь, прив’язаний до шлагбауму, і просторить дику й вітряну порожнечу, то гарцює поміж орди, то в намовлянні розбійників обтирає кривавий піт на скронях, то дивиться очима жебрачки, що просить компотних жмаків і щулиться на порозі, то сіє попіл на торжищах, робить чесність безчесною, правду злим наклепом, щирість образливою, бо в ній подих вічного, то несе сніг на крилах північного птахства, голосить над безголосими, то хропе осідлана, лучить вгризнути за коліно, коли вершник пробує стремено, то мчить над багряними від пригаслих кострищ шатрами, то блискавичною кардіограмою неба вістує хвору печаль, то шарудить зливою, ніби їжачиній виводок збирає зелепухи в траві, то вечірнім перламутром ояснює гребінь у дзеркалі нареченої, то морозною поділкою сизіє на шротині, яку черкнув ніж, оббіловуючи козулю, то на мотуззя й пута зсукує простирадла коханців, то снопом ранішнього сонця підмітає підлогу і залоскочує хату, то на старий дермантин збучавлює шкіру на вилицях, виливає глибини вірності, владарює над багаттями втікачів, каламутніє в консерві з чаєм, холодить обличчя сліпого, що задивився на бистроводдя, падає смерчем на обмілини, висмоктує до дна ріку, перетворює сонце в малу, вишнево просвічену ліхтариком, долоню, вбиває день за днем, звільняє від обов’язків, доцвітає вересом на галявині, поскрипує паркетом історичної бібліотеки, розчиняє вольєри, зеленою слиною висне на губах оленя з фіолетовими, здивованими очима, падає в пилюку розламаним соняшником, за який почубарились двійко малюків, тінню сироватки налипає з банки на скатерку, тліє в кожній шерстині собак, що качаються по снігу на відлигу, замерзає грибним духом в лісах, під кінець зими натрамбовує лежаки сажею, пахне картопляною гниллю крізь солом’яні продухи в кагаті, в розрізаній картонній гільзі задмухує свічу і мороком змиває пляшку вина на столику, збігає на вогонь юшкою з дикого селезня, падінням мокрого яблука по черепиці попереджує про каменепад, лиховісно по декілька раз на день міняє напрямки буревіїв, на чорний димовий порох сушить весняну ріллю і лисицею-вогнівкою кидається через поле; на той час будеш, як тюрма, набитий людьми, долями, минулим, почутим, всим тим, що посвячує в безпорадну покинутість, бо на цьому безкрайньому одрі друзів нема, лиш совісне слово Ангела; свідкові шкода й сил все починати спочатку, вступати в академію гінців за вітром, подумки відвідувати міста, на всіх майданах блукань киплять мітинги, зустрічі, пошук правд, лікар, піднесений і легкий, проштовхується назустріч, на шкіряному, зухвало підбитому, картузі блище тризубчик, щедра посмішка провокатора натхненніє, алкогольно малинові очі вказують на гендлик, хильнути коньяку, холодіна, нехай прокурор милує! затулившись полою лайкового плаща, припалить люльку, пахне заморським димком, замружено, діловито заклеймить тиранію, скаже, що вже півроку як здав партквитка, друкує замітки в опозиційній газеті, воздає героям славу, а дрібні гвинтики, ти і я, мусили стирати різьбу нервів на свободі! добродій з мегафоном благав розступитися, попіл "примини" падав історикові в рукав, попеліло збайдужіння, та варто було глянути в праведне лице ворога — і тоді намертво, єдинокровним зв’язком прикипав до всіх звинувачених, окрадених здоров’ям, катованих напівсмертю й напівжиттям, співбратів по лікарні; через дорогу, притримуючи декоративні шабельки й картинно підбиваючи смушкові шапки, пісно всміхаючись щербатими міськими зубами, брели гуртом, так люблять ходити молоді зашугані міліціонери, показували себе рудовусі молодики в козацьких одежах, і лікарем затрусило; будять свідомість! а гляньте, скільки прапорів, скільки кольору неба й пшениці! відроджується ненька! година для праці настала, впечінились кацапи; от ти на мене сердитий, а це ж вони заслали практику каральної психіатрії, і попробуй заїкнись, як плювака розтерли б, що й казати! коли б я вас, друже, за всіма приписами лікував, ха-га-га, пропали б; та викиньте з серця, дорогесенький, ходімо ближче, послухаєте наш хор, які, які голоси! світло полоснуло по чорному авто, за яким радісно змикалась і славословила юрба, вітер гнав каштановий падолист над головами, на помості закипіло крикливе дійство, розгодовані, закабанілі, як євнухи, ліричні поети вдавали суворих натхненників, організаторів і борців; лікар і там був за свого, ручкався з кожним позаду трибуни, а коли натовп порідів, історик, сидячи на гранітному бар’єрі, кам’яніючи від сльоти, подумав лікаревим голосом, так, друже, зло заховане глибше, ніж ви гадали; побачив і самого спритника, що біг поперед машин і нахилявся всим тілом, несамовито егейкаючи; сигарета дотліла між пальцями й свідок пішов за людьми.

Засинати в своїй хаті, — та подумки надходити додому; десь за хутором зустрінеться дід, він понукає на коней і обличчя його усміхнене, майже святкове, а коли підводу підгецує на бакаях, то з прикиданого травою мішка сіється на піщану дорогу і розлякує рудих лісових мурашок струмінь кальціонованої соди; по білому сліду дрібцюють родинні злидні, заплакані від ядучої білоти, серед них припізнаєш себе, відколи дід повернувся без пригорщі виміняних чорниць — дороги внука пекучі; ось і село; крилата туга б’ється кукурудзяною загатою об шибку, димок на негоду мишієм услав землю; щоб стало видніше, притулись долонею до вікна, бабця замахується цопалкою на відігрітих мух і забалакую сама до себе, ти бач, ці паскуди тоже очі мають, тікко гойдь кляпавкою і полетіла, зараза, пам’ятаєш, бабця запитувала малого, ти чом не доїв цього вареника, хіба він грішний? пригадай, один раз на молодість приїхав передранковим поїздом, боялась відкрити, бо засвітло ждала своїх; це я, чуйте, осьо й собака пізнав мене, цепком перекидає каструлю, — руку на одвірку схолодив протяг крізь дірочку для ключа, яку відтикнула бабуся, щоб упізнати гостя, — проскреготів по скобі засув і хата війнула теплом літньої людини, запахом злежаних укривачок, ковдр, лляних поцвілених занавісок, недільної давнини хлібом у скрині (в спрату від мишей) і вкам’янів черствий і безпорадний, мов грудка могильної глини, плач під горлом; ви бабцю, старієте, мене ж поряд немає; човгаючи важкими, збряклими ногами до ослону коло прочахлої груби, повільно, мов відталу ріллю, долаючи підлогу, бабця пожаліється на електроплитку, подивись-но до неї, хлопче, — і, поторкавши спіраль ножем з дерев’яною колодкою, побачиш, ось розгорається і накипає нетривким теплом яскраве, іскристе коло, таке схоже на майбутній поромний обід-дзвін і на завихрене в опівніч грозове небо; милий світе, що пах гарбузяною кашею і трудив зуби холодним, перехилки з гледчика, молоком, чесний світе, засвітись пам’яттю з нічних доріг, озоновим, надвисоким, п’янким, як атмосфера юнацьких марень, втраченим часом, подобизною днів, що єдині заступають від такої ж нереальної, немов неіснуючої, але присутньої навкруг володарки сарани — світе лагідний, присновидь мені тих, що пережили все й не озліли, бо не шукали ворогів, а зустрічали біду як випробовування, бачили звірства як нагад про існування потойбічних мук, дякували совісній долі, що вберегла від гріха і не їхніми руками здійснилась кара; дід вибрав смиренність перед лицем зла, — під’юдливої мсти зачуханих будівників раю, — дід встиг побачити по світах весь огром і заюшену, нелюдську силу біснувань, малописьменний, простий розумів, що розпухлинена гординя триватиме до написаної пори і, якщо дочасно прийняти виклик, самоспаленням вгріти пекельну безвість, то збезсиліє перед нею душа і сила; дід, знаючи про безнадійність знань, приховував ті свідоцтва, про які списувались тисячі й тисячі книг, над якими громадились мільйони й мільйони подихів, вже й сама множинність полеглих слугувала демонам, розсіваючи лепру безкарності й тим увічнюючи одержиму справу, біснуватий, гнилий і смердючий, як скажена слина, єретизм, розбризканий понад святим вогнем інквізицій; дід жив, мов щодень отримував передишку смертника, мовчав, боявся зашкодити сім’ї, здивування волі ховаючи в мисливський захват, там почував себе справді звільненим, неокраденим, молодим, коли припадаючи на праве коліно й сліпнучи від морозного сонця, бив нулівкою по рудому, витягнутому на бігу, звірові — постріл батожив льодистий сніг і кидав лиса на спину; бабціне ж терпіння походило з обов’язку праці, з повільного, майже родинного, знання про світ як про свого ближнього, з вибачливої любові, з усього того, що постає внаслідок теплого погляду і вечірніх вдивлянь в одомашнений, стиснутий селами, простір; бабця пригадувала одних за одними, підлих за облесливими, плюгавих за злими, ледачих за видзігорними, мертвих за живими, свекрух за невістками, хто звідки прибився, куди пішов у прийми, всі коліна сельчан, котрі ніколи її не знали, зате вона пам’ятала їхніх прадідів, з однієї постави правнуків пізнавала померлих і докладно розповідала про них все те, що вони мусіли б повідати в чистилищі; часом плутала живих з покійними, нітрохи не помиляючись в їхніх характерах і долях, мов імена існували, як підроблена на циганському золоті проба — бабця знала достатньо, щоб віднадити себе від миттєвих розчарувань і вберегти дітей для мовчазного й працелюбного продовження віри; батьки ж твої, змалку пізнавши даремність нарікань, покликані зжити свій час в безживному царстві, просто зжити, як довгу втрату свідомості в літа хвороби, батьки також витримали і тим утвердили надію — для тебе, покликаного на розповідь, що віковою каторгою, віковим безсловесним приниженням, віковою гідністю перед сильними позостала на світ і всіма жахами вбитих благань, всією тишею сповіді покликала ангела справедливості; зупини зоряний смерч, ось він близько, опівночі, Ангеле, втихомир грізну, мов підняте море, пітьму над катованими передчуттям, ледь живими в мармуровому світлі скорботи; тоді гладишку з молоком поставив на стіл, подивований тягарем, таїною всього, прихованого за довготерпінням, коли відвикли нарікати й за кожним неспокоєм сподівались гіршого гніву, прокидаючись від скрипу кватирки, наче б від грому приклада в сінях, посміхаючись так, наче б мали заплакати, доживаючи з чистим серцем, мов і не живши зовсім, та щоб вони не робили й куди б не йшли — все одно так непоспіхом, так помірковано й тихо, так впевнено відходили до останніх берегів, що в одну зоряну опівніч ставало зрозумілим, раптово відвертим, як молитовний зміст, що там їх чекає правдива вічність; там світло й праведно, мов після дощу навесні, а тут в моїй сутінковій пам’яті бабця ще послинює в пучках нитку і схиляється над швацькою машинкою "Зінгер", від окулярів яскравий падолист залатує станину і нитка, вкотре заломлюючись об голку, зрештою пронизує сталеве вушко, гуркає підсунутий стілець, сичить, пробуксовує ослаблений пасик, з радісним вистрибом подзеленькує в шухлядці з десяток великих, обрізаних на старому пальті, ґудзиків і латунний наперсток, зшита й обстріпана полотнина виповзає з-під сталевої лапки і в очах кота кумедно підстрибує котушка ниток на сталевому стержневі, — бабця зшиває торбинку для гречаної крупи; скільки жив, стільки й нидів торбешником; звук зшивання злидарського полотна переслідував по торбешних дорогах, серед інших невдах, звук неміцної, роздертої на клунок, матерії з напірника, звук тріснутої на спині, протлілої від поту, сорочки і однаково болісний, як присохлі до рани, напівобдерті бинти, кінцевий розрив ниток, що єднали торбинку з станиною; або згадай свої парубоцькі вельветові штани, холоші на сорок п’ять, сам майстер розкрою в районному ательє внизу обстрочив блискавками і перекинуті через лікоть, ще з крейдяними рисками на поясі, урочисто вніс у примірочну; скільки куряви замели, розривались на парканах, лисіли на колінах, кожним витертим рубцем наближаючи до відносної волі, мов пасасту одежу смертника заміняли на загальнотюремну робу — це й означувало дорослість — потім, коли подався в науку, з тих подертих штанів бабця зшила собі робочого хвартуха й спідницю, і зносу їм не було; і ось, минувши листопадну імлу, знову бачиш ледь доторкнуте ниткою сталеве жальце, рука в старечому ластовинні злегка тремтить, і два німби від окулярів, затиснутих, мов лупа, також тремтять і розпливаються, подібно до твоїх спогадів нині; й саме протинання вузенького вушка голки вказує на неминучість воріт, і двоєдина, жива і посмертна доля, з’єднана вечоровим світлом і розділена крізь збільшуване скло, завмирає на полотні вощаними окапинами, двома сльозинами, двома радісними слідами на початку дороги туди, де більшість, звідки сяйливий погляд пронизує тепер і дужче всього живого пробуджує, воскрешає до життя і нагадує про тимчасове й вічне, каже: пора тускніти чорнилам на поздоровчих листівках за портретною рамою, скрині з хлібними крихтами втрачати медовий і круп’яний дух, літо минуло й ніхто не довідується, дочка не привозить чималого кавуна, якого по скибочці можна смакувати тиждень, ще й трохи лишити онукові, нехай попробує, от солодкий, можна сидіти на лаві під кущем зацміну і усміхатися до кота, що спересердя, від граду струшених вітром слив, кидається гасати за листям, цілий вихор враз зависає і гасне над сухим, навпіл зрубаним, стовбуром ясена, — на ньому вирізьбив рік смерті діда, якраз під роздвоєнням, і обрубав згодом на дрова засихаюче дерево з гладенькою корою, по тому декілька літ там гіллячились пагони; там, за кролячою кліткою, стояли й борони з вимитим, костеревистим пирієм на зубах; опираючись на них, вирізав ловку ясенову паличку, котру замість ручки приладнав до бамбукової палюги з переламаного старого вудлища; все ж полегкість для бабці по воду йти, пів пластмасового відеречка приносити, коли нікого немає поряд; а потім, по бабціній смерті, знайшов у закутку в сінях цілий оберемок тих підпирачок і костурів, серед них і той, бамбуковий, останнє опертя і знесилений докір тобі, живому.

Маревні вогні станції сплакують гудками "чмеза", коротко і розпачливо, на смертельному видихові, — раніш здригали чеканням успіху, нині ж нагадують про вітер в пустках, — ти, підтикнувши ковдру під боки, спиш, але станція палає, мов оцет в очах; ось меркне світло зірниці й собарнота на скотомогильнику підхоплює біль гудка, в безмежному відчаї гасить сон, розсмоктує свідомість, як негашене вапно заблукалого їжачиська; темінь кипить смолою, а коли зранку вийдеш, щоб вмитись, змилок примерзне до кам’яного горбика за порогом, війне холодною бруківкою, далеким митарством, і ти прозрієш на мить від морозної свіжості світу.

44

Прозрієш так, що розвидніє інший, синюшно осінній ранок, — виходити на перший трамвай, різацьки зблискують на повороті сталеві колії, золка, імлава синь нагадує пліву на розпоротому животі, і нутрощі міста вивертаються перед тобою; ледь чути назви зупинок, пасажири втрамбовуються, як супісок на свіжій могилі, западає поглиблена самота, єдиний твій прихисток, за вікнами така втома, що брунька дощу на склі безсила побити іншу дощину, більшає будівельних майданчиків, на вимитих до блиску сходах побутовки сторож у дощовику п’є заварку з носика чайника, на неголеному лиці похмільна одутлість, в зморшках біля очей розкаяна гіркота, хвороблива судомна синь заливає і мокрий гурт на майдані з витверезником і ліхтарем, смердить сечею, з оцинкованого неба змилини досвітку змивають помийну чорноту вулиць, прохідних дворів, і трамвай скочується на дно яру; звискують на повороті гальма, сумний двірник, обпікаючи губи оштипком "примини", підмітає на зупинці соняшникове лушпиння, витрушене безбілетником, котрий показував контролерові голодні кишені; пересісти на чотирнадцятий номер, їхати повз слюсарний цех з вертушкою на прохідній, клоччя масляніє на підвіконні, нізвідки смердить карбідом, тікати не стільки від себе, як від нудотно безцільного ранку, аж поки-то геть розвидніє і можна потелефонувати знайомим на роботу, спитати дозволу, зайти в контору, вийти на каву, радіти, переймаючись радісним поспіхом трудових громадян, подякувати, перекурити і, в черзі ранкових невдах загубивши самотину, зрозуміти й свою потрібність, повірити всім неприкаяним до тебе, всім їхнім істинам, всім утвердженим дорогою знехтувань, давно знаним, та лиш тепер близьким і ріднім тобі надіям, вже з полегкістю задрімати за крайнім бар’єром на головпошті; дерев’яна надгризена ручка з чорнильним пером заніміє між пальцями й сон допише листа в нікуди, тобто до всіх, звернення до мільярдних адресатів; вийти, знов їхати кудись, знов кудись телефонувати, знов нікого не знаходити, а якщо й знайти, під кінець місяця ніхто не позичить і шеляга, стовбичити сновидою біля просмерділих оселедцями ящиків за пивбаром, нериболовні, закустрані бороди ханиг підказують, що й час неапостольський і спрага їх втолена; просто ждати, уявним ножем в сільській хаті лущити кукурудзу, розколупувати рядок золотого зерна, що пурскатиме в пелену дружини, в порожнє відро з-під брикету, під столик на посічених шашілем ногах, донька цілуватиме натертий об качани пальчик і лагідний спокій витатиме над трьома тінями на розмальованому піоніями килимку на стіні; рідні мої, от ми й разом; скрегітнуло таксі і в навпіл заллятій водою фарі гойднулось брудне, каламутне світло, мов відбита печінка міста, запахло ніби знайомими духами, коли плюхнувсь на задню сидушку і, перш ніж подумав, — хіба зупиняв його? — як лице жінки попереду обернулось, і ти впізнав імператрицю — давно в місті? — проїздом — тобі куди? — можна до центру — а я на вокзал поспішаю — як мала? — п’ятірки приносить — на вихідні будете вдома? я зайду — торкнув плече таксиста і згодом відчув під ногами хиткий навпроти підземного переходу брук, глянув на вільне жіноче пасмо з-під вовняної шапочки, таксі гострим різацьким ножем морснуло шкіру асфальту, і нудотне тепло міського туману вкотре війнуло оббілованою пам’яттю; так боліла щовечір пісня на другому поверсі, там перед випиской дозволяли слухати магнітофон, слів було не вгадати, як не уявити в спогаді обличч дружини і доньки, лише надривний, сліпучий настрій струмував крізь гратоване вікно в палату, ти можеш згадати голку з білою, намотаною на кінчик, ниткою? гордий собою солдат зумів пронести під коміром піжами і мріяв про заробітки тутуюванням, санітар обіцявся розщедріти на туш за дбайливе миття підлоги; ти випросив голку для шкарпетних потреб і уявляв рідніх, подумки заступав їх від звуку тарганів, що догризають нічне злиденство; минули свята; заступав від похітливої допомоги дільничого, он підносить торбу з продуктами і в під’їзді запитує ім’я дитини, мухи од сміттєвих бачків злітаються на м’ясний сік на сходах, закривавлений слід веде в квартиру, звичайно будемо раді, заходьте; ти заступав рукою прохил дверей, щоб гість відкланявся собі по-доброму, ти відчував міць руки між одверин, здається, в замаху злетіла сокира з топорища, в ім’я обов’язку відрубавши образи, — ось ми одні, ми так ніжно собі потрібні, ми так далеко від себе, що вірите, я вмираю, — голка спітніла між пальців і випурснула на картате, затягане, ліжкове покривало; довго, наосліп, боячись привернути увагу санітари, водив долонею, знайшов, вона була дещо зігнута, вирівняв, витер гарячі, мов ошпарені, руки об піжаму, вийшов у туалет, щоб припекти вістря сірником і, тримаючи за вушко, спиною до хворих стати біля вікна, і світ змаліє на прорізь у голці; лякало мимовільне заплющення повік, спробуй нігтем черкнути по зіниці, дарма, пальцями лівої руки треба розклеплювати і тримати повіки, гризти губи, болю майже не буде чути, головне, миттю заплющитись, кинути голку за плінтус, зігнувшись, іти до ліжка, падати лицем на подушку, виплакувати кривавий слиз і двома кулаками затуляти очницю, мов намагаючись звідти вирвати шкварчливе жигало з вогняно-білим кінцем; субота, мусять викликати швидку; доки санітар сопітиме над телефоном, плямиста вогка стіна розвидніє і нагадає карту безпритульної батьківщини, вишневі кордони областей, сажисті прочерки залізниці, жолудистої барви пригір’я, некошена поліська зелень, зруділі від спеки південні степи — і ніде тобі пристанища немає; лучче дивитись на світ, на одісейство і поліфемівство, примруженим зором стрільця і слуги наказу, войовника з магогівських, освячених небом, легіонів, лучче випустити з себе гнилу кров побаченого, перейнятого від зневірених, байдужого, надсліпого, найгіршого для тих, що бачили й не признали дива — і ти, людино, призвичаївшись до звичного, перейняла вроджену в більшості напівзрячість-напівсліпоту, виправдала нею збайдужіння, пересичилась вбивчою і мінливою тугою земних кольорів, по правді лиш відблиском безколірного й пронизливого вічного світла, перлинний блиск серця розкидала перед всеїдними, похитнула в собі віру в небачене, найвірніше, незримо присутнє як голос і дух, животворне в годину покинутості й розпуки: ти ладна принести в жертву весь виплаканий сум і тим переконати злих, що біль для кожного болючий, що скільки засліплені величчю не розказують про доброту, а зло пухлиниться, рве сухожилля, роди, найміцніші сімейні пута, рве кордони гріха і надозброєних держав, бо чим більш визнавали побачене, сьогосвітнє, минуще, як дим на вечірньому крайнебі, всебажане з погляду запізнілого подорожнього, вітряне й поминальне, стернисте без краю, тим дужче відрікали себе від прозрінь, апатія стала за поміркованість, квола товчія за подобу скромного доброчинства, відчай сильних за другу надію, радість за похвалу спритові, любов за розважливу, як старечі посиденьки, дружбу, глибина моря за недоречність плавби, небо за карту нічних польотів, панівна, лихоманна тривога за привід до вчаділого шаманства, барабани за скрипки, міра за безмір, весь поглинаючий жар недуги за прикмети відносного здоров’я, та й сама спроба прозріти і вирватись за енний вимір самотняви покинула серця, перестала бути обов’язком, ти здивована, моя душе? це каже твій добрий і дружній ворог, твоє нетерпіння і пошук таємного змісту у всьому, твоя відвага наблизитись і розгадати кожен провидчий намір, крик історії, відлунок подій, настрій, що керував мудрими в письменах, сни полководців, що являлись їм напередодні бойовища, все приховане від внутрішнього й прямого зору, закрите для посвячених, незрозуміле для самих учасників подій, сильніше від сильних; і ось ти готовий пошкодувати, що ступив на стезю, котра позбавила всього; від уявного і побаченого в стінах зневіри сліпне, мре, дичавіє серце; а скільки попереду? ти повір, лучче геть вкалічіти і йти сновидою через прірву; ти скоріше каліцтвом прихилиш долю, вона ж давно вкалічіла і жде тебе; тим більш сьогодні чергує незлостивий, налисо голений санітар, великий прихильник пасьянсів, служитель випадку, правовірник невдачі, турне кулаком в потилицю, підніме за шиворіт, гляне, матюгнеться в матір дами, мов партквитка в нагрудній кишені, лапне колоду карт і туди ж спровадить твою лікарняну картку, спасибі, не битиме; ось і швидка: взяли під лікоть, одною рукою дозволили затискати око, ох, і змісили б зараз, нікуди не дінусь, зачекайте вироку лікарів, ви встигнете, ось, мої рідні, везуть до звичайної лікарні, скоро побачимось, вам перекажуть, прийдете; дури себе; ось перехожі сахаються від талого снігу з-під коліс, а може все таки прийдете? ну прийдіть, побачите мене зовсім другою людиною, незрушно спокійною серед втрат, вельможею серед злиднів, серед підступних слугою, що врешті знайшов скарб свого вигнаного пана, ось ваше вірне золото вам, зустрічайте; везуть незнайомими, мов потойбічними, вулицями, от і дзеркальні, залляті сонцем, столики на терасі, на трап’яних грибках сніг білішає й пахне, мов глина на щойно побіленій плиті, простір заповнюється знайомим болем; тут я вас бачив, щоб виплакати зараз; на повороті машина вискакує на бордюр, від струсу дзеленькають причандали в медичній сумці, фельдшер тримає на колінах і озирається назад; все нормально, поїхали, командую впевненим гагарінським тоном; крізь подряпину на вікні видно, що всі телефонні будки відчинені, сталеві скриньки нагадують урни для праху, там на монетах холоне пітне тепло благань, пліток, пересудів, новин по роботі, зітхів над цінами, прокльонів владі, розмов про вечірнє і відповідей такого ж змісту — кожен сталевий ящик на цвинтарі з багатоповерховими обелісками вихолоджував трихвилинні копійчані пристрасті, монети в тютюновому поросі з кишень недругів, друзів, невідомих ще ворогів, до кого ревнуєш, кого боїшся, від кого ждеш звільнення, кому зобов’язаний телеграмами про неприїзд, до кого забалакуєш в трикляту мить, подумки сповідаєш безсилу лютість; ось цей телефонний цвинтар, звідки неможливо подзвонити — і доказом того, що тебе десь почули, слугує те, що настрій і голос вилюднюють, а телефонні гроби, чим ближче до центру, тим дужче приворожують зір, ліве око затиснуте, та, здається, саме ним бачиш; з ебонітових трубок, мов кінський сап, інеєм висівається подих тисячомордого юрбиська, на мембранах тремтить забуття, холод і холод; ніщо, крім холодного знеболення, затерплої анестезії, не струмує по кабельних ріках; тільки розгублення й роздріб, за всіма вчинками, звичками глибоко прихована ворожість; місто, це зчужіння братів, це антирід, зібране з варварських, чужих одне одному, племен і народів, військо, це похід проти себе, в прапопіл віків, на городища работоргівлі, — й земля не витримає, потріскає, як перша крига й провально ввігнеться — одна телефонна трубка зависла донизу, розлунюючи писк задушеного немовляти, безліч дротів з’єднувало той голос із комутаторним серцем міста, там завмирав він назавжди в товаристві обіцянок, освідчень, погроз, істеричного й безнадійного сміху, по підземельних річищах гинув струмом розлуки і зсудомлював мій голос тут; ось я ближчий до вас, ось я поряд! Солдат підсів на ліжко і попросив віддати голку; санітар туш приніс, за наколку вождя пообіцяли теофедрину і чаю, залатав дрантя? голка, брате, це скарб! ще декілька днів подумував вициганити голку, та потім лікар відібрав на обході, і спокуса осліпити себе — для жалісної прощі всього — якось непомітно в чеканні листа покинула мене, дні змаліли на зсукану дбайливими руками дратву, здалось, що все так і має бути, сліпуче вістря зникло з перед очей, та голка протягувала крізь сірі лахмани полуднів, була не добра й не зла, а лиш прихильна до тебе, так блискавка вибирає найвище дерево, і земля рипить, як чобіт під гострим шилом; ти ж уявляв себе здатним не більш, не менш, як підлатати цей халявний світ і виправити ходу історії задля майбутніх хрестових походів! та снився вокзал десь на півдні Росії, всюди на лавах, на бетонній підлозі набгом дітей і клунків, циганка на простеленому квітчастому хвартусі лічить нажебрані за день залізячки, при туалетних дверях, ближче до води, простягаються на кухвайках каліки, той обезножілий, той безручко, той сліпак сліпаком, всі каліч затята, б’ються обрубками тіл, посуваючи й посилаючи один одного; ще задушніша, споночіла спека гикає з автомата газводи, по якому вгрів старий циган, та тільки чмихи і піна закропили підставленого гранчака, всі порубані долею, знесилені лайками, ґвалтом, буцім вмиті оліфою, брудно спітнілі на кирзових лицях з порепаними, як п’яти, губами, всі засинають навсидячки та наглий двигіт, мов біль спросоння, проймає стіни, каліки вошкаються, діти плачуть, циганка з квітчастим вузликом підходить до білетної каси — вокзальне сниво, ця вирвата з руки митарств милостиня, була передчуттям стрічі з володаркою, передчуттям вірним, як смерть, коли дятел довбе стіну будинку і ворон кидає каміння з даху; ця покаліченість гнівом зради зробила обох тихесенькими, як після хвороби, вибачливо усміхненими, ще не певними за життя, але заслуханими тим, що вижили; мусів зайти по знайомих, позичити дещо, туфлі з різноколірними шнурками, хакову безрукавку (під светриком не вгадати, а комір новий) довгополу вельветову курточку з багатством модних кишень, щойно випрану, теплу, пропахлу праскою, носову хустину, все людське, одна душа Господня, — чуєте, рідні, сокоче скрадливим цвіркуном, зеленим ангелом літа, радісним копитом поля, що на скаку підминає крайнебо, — отож, зігрітий одежами з нафталіновою старістю всіх лежань поспішаю в дім памятного пелюшкового тепла, сидітиму з жебрацьким усміхом на кухні; подайте час для надії; на підвіконнику, де стояла гладишка з молодою поросячою кров’ю, густовишнева печать самоти в’їлася в камінь, і не вижити й подумки, доторкнувшись до різацької крові розлук, тієї крові, котра ще тримала гостро холодний, як швайка в правиці колюна, пронизливий, верескливий, конаючий крик над снігами; ти ж знав, сім’я зараз тулиться в найманій, іншій, без крові на підвіконнику, квартирі, ти думав, болітиме, а ніякого болю від чекання, від тоскної невідомості, що завтра йти, хоч можна потелефонувати сусідам, сказати, нехай вибачать, раптова телеграма, але пізно обдурювати себе й безсоння, бо так всевидюще над жорстокою тіснявою житлоплощ, казарм, казематів, вокзалів, де прокидався калікою з свищем у спині і чистив зуби пастою на вказівному пальці: всюди над цегляними вогнищами покинутих тобою стін прозріло небо і чути все; чути, як ниє бродязі одірваний носак туфля, як мекає козеня і птахи на молодій вруні чистять пір’я на вітер, як тихшає, мерзне пульс затерплої руки, підмощеної під щоку дитини, як всідається чорний, зірваний віщуванням кошмарів, пил нічної безкрайності і ангельськи ловкий злодій відкриває відмичкою міжміські телефонні автомати, спортивна сумка з коробками обтягує йому плече, урни для праху розмов пустеніють скоріше, ніж місто; виглядає так, що мерці покидають кладовища, бо страшний суд прогримів десь поряд; чути, як жінка на кухні допиває всенічну каву, єдине вікно на сьомому поверсі пашить ціною аборту, виє вітер у ринвах, нічийна постать злодійкувато підглядає знадвору, вікно зашториться, зблякне і тільки просвіт, буцім термометрний стовпець, пульсуватиме синявою з телевізора; так мрія торкала впокорену, пульсуючу голубу жилку на шиї, то царська кров просвічувала твою плоть, мила, — і світло, сам простір навкруг спалахував синім полум’ям, потверджуючи згорання всякої речі і дня, що доторкнулись до вічного; чути: самі по собі підламуються ніжки в старовинних меблях, мляво і стронцієво потріскують білокостомахуваті дороги, хлопчина з ангельським виразом пре повну сумку на сьому височину, в ліфті смердить собаками, володарка відчиняє; тепло кавової чашечки на столі пташиньо вгріває долоню і чути все: падіння вохристих котиків, схожих на гусінь, що сипалась на вмитий грозою асфальт, на комір плаща, на груди, на твою думку про кисле яблуко, на потайну домовленість на квартирі — самі приносять простирадла і гумові пальчата в "дипломаті", потім потрібно відмити стіл, винести кавалки м’яса в газеті під дерево, здається, то осокори, — ми пленталися додоми, ти вкотре заводила розмову про одне й те ж, сказав уб’ю, обрізав невизначеність натяків; той видих погрози подарував дозвіл на життя; ми йшли під рясним падінням котиків-гусені, вони сито чвакали під ногами, запах розтоптаного, йодистий холодок, тільки посилював тривогу, сказане слово повільнило кроки, — може, доки не пізно? — я сказав!! — і радість покірнила стрімкий профіль; ти в уяві самітника ще не визріла на володарку всього, на повелительку сарани, твій час лиш народжувавсь і легіони громадилися в прип’ятьських пісках, пухкі теплі котики падали на землю і впевнено пахли весняною силою, смолистим пелюстям на корінцях і золотавим пилком, предвісником засмаглого червня; а нині згадуються як гусінь, що багрянила дорогу і чвакала багном; вже й дерева поспилювали, кожен пеньок нагадує плаху, ти схилиш голову над минулим, знов теплітиме на губах волосся, звідки вичісувала й вичісувала котики у вітальні й нахиляла голову до плеча, пахло смолистою бростю, весняно хмільним холодком і підсиненим від нічника затишком майже сімейної оселі; ми прокидались від дотику уст і пили крижане молоко з холодильника, шепталися, яким ім’ям назвемо, засинали щасливі, а зранку, коли біг на автобусну, невпізнанно високі дерева дихнули йодистим палючим теплом напівзотлілих котиків і ягід мокрої омели на асфальті — тату! ось дитина біжить під гору повз почорнілі пеньки, якась незнайома, в балахонистому з капюшоном пальтечку, всміхається дрібнозубо, носик закозяний, викапаний, фотокартковий, твій, очі світають впізнанням і наближенням, великі очі, здивовано рідні, зупинилась і витягнула шию цибатим зайченятком; нахиливсь, мов перед дзеркалом сумніву — упізнала мене, доню? — ага, бачу тато йде і побігла — а я не впізнав, так виросла — ми з мамою ходили в магазин, купили хліба і пачку солі — присів навпочіпки й гладив ріденькі пасемця, що вибилися з-під вовняної шапочки, від холодного вушка рука одмерзала під лопатку; хотів кричати про гусінь і згризену дорогу сюди, а вголос перепитав адресу й подивував собі, що живуть майже там, де раніш, майже поряд; дитина забухикала, вибачливо посміхнулась, затулилася кулачком, знов випромінюючи старечий вигляд, і глянула на матір через моє плече: йшла навмисне повільно, перекладала кулька з руки в руку, без тіні розгублення на устах; на звук каблуків одягнув маску поштивості, що так мало пасувала в радості впізнання себе через доньку; вклонився дружині й на мить присліп; то зблиснули, згораючи назавжди, клітини мозку з печатями всенічних катувань, задушливого страху за малу, батьківського осуду, відвертостей в тамбурах електричок, запійного жалю, сліпої псевдосподіванки на повернення, жаху безчасся, немов очікування чогось, але відсутності всього — клітини, які безнастанно повертали свідомість назад, виїдали силу свідомого вибору, — і отепер, втративши самозгубне, перестав почувати себе втраченим, хоч знав, що це ненадовго: в поштовхові короткого щастя стиснув доньчину долоню і натягнув їй шапку на очі; вона двома руками визволилася, по-лисячому крутнула й зашморгала носиком: краєм ока поглянув на дружину — підозри й нещирості не було в її погляді; вона також перейняла й підхопила гру, здавалось, сім’я буденно зустріла батька, розказує новини про школу, про обов’язкові спортивні костюми на фізкультуру, інакше ставлять двійки, справді, тату; ти перехопив сітку в дружини, перекинувсь словами про знайомих — їхні долі означували вогкі, запліснявілі, мов невикористана могильна яма, стіни часу, — знов порадів, знов здивувався, що вижив, знов пробачав усе, щоб довше відчувати оцю захололість дитячої долоні і йти під гору; там, на третьому поверсі, з розгубленням на лиці володарка пояснила, що стару, за якою приглядає, оддали до лікарні, те не так, се не так, чого стоїмо, проходьмо — донька переступила поріг, затхлість замоченого в тазику дрантя війнула нудотою і нудьгою, ти загасив недопалка в сірникову коробку, володарка ж, зачиняючи двері, тернула сіткою об одвірок і з розірваної пачки на брудний килимок просіялась жменька солі; ти ледь встиг подумати, що це не перед добром, як мала з віником і совком смикнула на стіні нитку, світло старим павутинням впало на жирні, залапані шпалери, а коли підмела білий засів, то вскубнула батька за рукав, і ви ступили в кімнату; на батареї сохла купа рушників, млявий протяг гойдав прив’язану до вікна, зелену повітряну кулю з намальованим зайцем, на зошитах на столі лежала щітка з піною русявого волосся — й, коли гортатимеш щоденника, то обпече жалісний доньчин вираз, вже залякана, боїться за оцінки, наспівуватиме про гусей і бабусю, притулиться до плеча, пір’їнно легенька, від зустрічі свята; легкість тіла починається з видивляння за вікна: так чекала на тебе, тату! торкнути губами очеретяно легкі пальчики, доню сумна, нам ніяково обом і мамі слізно стояти на кухні, чайник давно закипів, думає, нехай побалакають собі; доню, видно й тобі перейшов характер сумний і заячий, це нічого, це краще, ніж загризати ближнього, ну, ходім, он вже і мама кличе; за обідом пили саморобне вино, з приємністю смакували чутки, мовляв, од радіації помагає, ти уникав зустрічатись поглядами, але бачив брезклу важку змарнілість, рубці зморщок біля очей, випнуті жили на шиї під комірцем давньопам’ятного халата, по-чоловічому обпалені нікотином пальці, безвільно сонну підпухлість на щоках, та найчужішим був голос, огрубілий, монотонний, жорновий, за яким вгадувався крик і крик, скрегіт і скрегіт зубівний, все те, що стирає нас на мовчазну солону муку, — крапля заварки повзла по носикові чайника, пахло апельсиновими шкірками на денцях чашок, грибним супом, що парував на плиті, непродихним вакуумом старечого житла, і тільки зірваний дитячою сукнею вітерець змітав порох запустіння на речах: на розмороженому холодильнику, на тріснутому телефонові, обмотаному жовтим витим шнуром, на стосові довоєнних валіз з обшарпаними по світах, погризеними мишвою, боками; вони нагадували футляри скрипок і водночас, глухі, наповнені риданням, полустанки; дитина дістала з тумбочки картонну коробку з-під взуття, там ховала календарики, зібрані за роки виглядань, вирвала з зошита листок, наклеїла на нього декілька календарних образків і, коли ти нагнувся, щоб поцілувати її на прощання, солом’яними ручками обхопила шию, приходь, приходь до нас, тату! володарка з обліпленими тістом кулаками вийшла з кухні, прилягла спиною до горіхової рами, — затуляючи сизе провалля дзеркала, оббирала тісто на пальцях, мов у шоковому стані здирала обварену шкіру, і так пекуче зробилось трьом на ганчір’яному, зітканому з барвистих клаптів, килимку у вітальні, так жалісно; головне, — посміхнутись; а на вулицях сутінки, йди з погубленим серцем, рви телефонні трубки, з розмаху бий об цвинтарні хижі скриньки, знищуй цих ідолів розлуки, доки над радіактивним пустирем росте й вовтузиться шовкопрядна темінь, а під сльотою м’якне, сирітськи безпомічніє вбога окраїна, — беззимна, щоб легше ховати мертвих, земля, — блиск ліхтарів, мов штиковки на плечах ночі, і обірваним тромбом таксі мчить, кривавиться, паралізує вокзальний мозок; ти вертаєш додоми, молись душа! не плач, не проси, не надійся, даремно все: ти маловірився, гинув за кожним прочитаним листком, кожною книгою, кожним параграфом горя, піднесеного тобі володаркою книгосховищ і домовинного віку, повелителькою всього, зелених і чорних кольорів, найменших помислів, подмухів, та найдужче безвілля; ти посилав проти неї хрестоносні походи, вправдявся в силі й хоробрості, в красномовстві і подвигах, дорівнював спокоєм небожителям, збирав свідоцтва про оргії, замолював всіхні гріхи, шкодував неродючу землю, насипав повну сівку, виходив у поле, заносив руку назад, та вона, невпокорена, випручувалася з тисячолітніх темниць і воєн, оглуплювала великих, каструвала малих, вдягалась в лілії і порфиру, в красу і славу, кликала себе просвітництвом, любила кров, мріяла про велику засапану ніч злягань і в нагад про себе насилала затемненя.