Осінь для ангела - Пашковський Євген

Електричка минала депо, іржаві колісні пари під стіною, стрілку з розбитим молочним склом в ліхтарі, червоні цистерни з отрутою, відстойники з гнилим жабуринистим баговинням, канаву і кладку з шпал, знайому стежечку до будки з інструментами — старий, намотавши на зап’ясток сітку, прикурив од недопалка, ліктем обтер піт на лобі; хвороблива, нервозна кволь підламувала коліна; добре, що не сідав, зараз трудно було б встати: крізь кашель і сльози пізнав чергового з малиновим жезлом, притиснуті гумовою ниткою газети на лотку, чергу обік кіоска, дві лійки з сиропом, забутий на лавочці букет айстр, знайомого прапорщика біля дверей комендатури — два єфрейтори поправляли йому патрульну пов’язку на рукаві — циганський табір на майданчику над водогінною колонкою, яскраві квітчасті клунки, закудланих циганчат у підсмикнутих штаненятах і незаправлених сорочках, одне запихало в рот вареника й розмурзувало на підборідді вишневий сік, а друге гатило його кулаками в спину, дорідна повариха поблискувала золотими сережками проти вогню і статечно всміхалась, кремезна мати купала немовля, всадовивши його в бетонну долобанку і помалу натискаючи на важіль водогону, глядачі стояли тісним зачудованим колом, вітер видмухував з-під казана і кидав межи очі безпритульний попіл, а далі навпроти рампи звично пристоював заґратований пасажирський вагон, туди підкочувала міліцейська, мишачого окрасу, буда, трохи пристоювала, мов по-собачі принюхувалась до глухих дверей, солдати з автоматами шикуються в два ряди, їх боком обходить баба з дитиною на руках; мала вказує пальцем і гукає на вухо, диви! диви! ще мить — і силою обіймів дід вирве з пам’яті біль невдячності і хворобу. Історик заснув на веранді й прокинувсь від того, що завжди його вспокоювало, — від каменепадного грому поїзда, — і вже нездужав здрімнути, думав про розлам, про таємничу, знадливу, гостинно прочинену, ось ти, здається, на порозі, і непривітно глуху, надбайдужу спокутливість часу; ти відмовив собі в цноті сорому, благаєш, кричиш, б’єшся лобом об двері, бо вбивці он підступають бочком, та зсередини зачинено; зійшов імлавий пригаслий місяць, і далеко понад ярами всю ніч квилили чибіси, заходились жалісним претонким сплакуванням, ніби небо за мить має вмитися вогняними риданнями — і потім настане тиша; на кутку вперто, приглушено, мовби відгавкуючись, їм підвивав собака, та й він мовк надовго, задихнувшись незрозумілою тугою, а недремне й незриме птахство відспівувало луги, низько, тому голосисто, ронило квиління над долинами, мільйоноліттям накресленими для виття гнізд і пристанищ перельоту, здіймалось, як вжалене, й падало над окраїнами, рідніми, своїми і віднині зловіщими; чибіси надривались то з одного, то з протилежного боку яруг, пропадали там, щоб остудити голос і далі кликати все живе, все здатне на саморятунок — тікаймо! — сам простір свіжішав, мов дитяче лице від сліз серед покинутості й німого мороку, небо зусебіч хмарніло, ущільнювалось, пахло запліснявілим черствим хлібом, десь вгорі стогнав вітер, то й підголоски чибісів нагадували передостанні хрипи в насмерть відбитих, потовчених легенях поля.

42

Майстер гримнув ящичком з інструментами об поріг і загадав знімати бляху з горища; історик піднявся по залізній драбині; обсіяні мучнистим пилом листки гріли руки, як і все довкіл: жужмом напхане в картонку з-під телевізора, посічене міллю, школярське вбрання, червоний галстук, битий валянок з шкіряною, вирізаною з язика черевика, латкою, спортивні кандали на негнучкій рубцюватій підошві, цегейкова, леопардно плямиста, шубка, дарунок двоюрідної сестри, пришита до білої резинки малиновіє манюня рукавичка в рукаві; один листок бляхи трапивсь дещо надрізаний — було вирубував кусінчики, спускаючи на весні березовий сік — і пристоюючи біля драбини, щоб перехопити списані дрібним горобинім почерком бляшані аркуші, дядько затулявсь брезентовою рукавицею від пилюки, немов засліплений блискавичними видивами чоловіка в горішньому отворі; бляха гуркотіла, як грім в безвітряну пору, врізалась в долоні, гріла руки стронцієвим теплом, що в білозалізному кипінні владне рвати і плавити бетонні стіни; дядько, на скільки його пригадував, тримаючись обома руками за одвірок і вистромивши голову з горища, дихаючи чистим повівом, залишився без зміни, в сорокалітньому непоспіхові, не щуплий і не кремезний, не мамулуватий і не говіркий, а саме розважливий, поміркований, суворо серйозний, яким і подобає бути майстру серед різних порадників-вар’ятів, нетямущих підсобників і підозрілих хазяїв; глянув на покриту ним богвість коли веранду, запитав, як? не тече? і, удоволений відповідю, дістав складаного в синіх, мов рубці на посіченій бритвою вені, позначках дерев’яного метра з-за халяви, потім якось неспрагло, знехотя попросив води, вмочив губи, сказав, що солона, і Богдан, зрозумівши натяк, затиснув пластмасову каністерку під пахвою і змотався за пивом, а, коли, вистоявши чергу в чайні й нікого не пізнавши з відвідувачів, переступив залізничні колії, то здалеку вже долинав нетерплячий стукіт молотка і тьохкання бляхи, яку майстер, перед тим як зшивати, загинав до прямокутної залізної рейки; сонце хилилось за яблуні і, довкруг бриніло прощання, — хата з накритим дашком буде готова на спродаж, — і, коли піднятий на два драбинні щаблі, подав дядькові кварту пива, гарячим запахом заліза забило дух на цій приземистій, мов ешафотній, висоті; відтак загинав цвяхи під сподом, згоджувався, що стелю потрібно підбити картоном, брав на столі цигарки, і протяг на миснику гортав сільрадівські квитанції про сплату податків; бляшаним обрізком змітав тирсу з порогу й зоддалеки милувавсь на чужу роботу, зливав на обіржавлені руки старого таку ж багрову, дощову воду з баді, запрошував підвечеряти, сміявся з пояснень, чому вчора він не прийшов — відпасав череду, троє телят, дві корови, скоро й мене з’їдять, стаєнні, — на дубовий обрізок на столі ставив сковороду з картоплею і морозно, мов перед втратою свідомості, весь час млоїло передчуття, що ось перед брамою чмихне машина з речами нових господарів і страх власного голосу, котрий міг зірватись на хрип, змушував згадувати: місце для хати шукали на теплих вітрах, тихесенької пори, коли синява над полем розливається на прохолодні й зігріті сухим грунтом течії; треба бувалому будівникові босо ходити по росі, за гребенями підземних негод знаходити місце, вгріте джерелами тепла, там і лагідний повів залягає; боронь кому будуватися на студенних протягах, гибле діло, все одно, що взяти на крокви чи на заміть дерево, бите блискавкою, або з покинутого млина, або котре виросло на цвинтарі; теплий вітрику, лякливо давніми сутінками повій, і проступить обсіяна стружкою постать хлопчика, батько вночі зі складу привів, той вовченям скімлив у тюках; ти чий? мовчить, зимно надворі, підмерзло вже; ти заблудив, мабуть? ходім, вдома твій ровесник сидить, подивитесь кіно по телевізору; мовчить зіщулено, взяв за лікоть, привів, зустрічай, мати, нагрій теплої води в тазику, вмивайся, обіяснику, будем вечеряти! ти сяяв радістю, відтепер матимеш названого брата, він відіспиться й розкаже, що до останнього дня тулився в хліві з сіллю, в тому, що біля рампи, знаєш, на скам’янілих соляних брилах змостив із стружки кубло, чужосельні люди перезувалися біля перону в городське, а заболочені чоботи запихали під хлів, там продуха, знаєш, сиди і слухай розмови на пероні, живий концерт; збирав пляшки на лісоскладі, п’яниці ховали між колод, догризали й випльовували терпкі грушки і тюпали по хазяях домовлятися про нову колодку; з-під шипучки в кіоскові не приймали, сиди собі вкублений, плямкай м’якесеньке грубе печиво з кулька, по дев’ять копійок, знаєш? а це останніми вечорами залетів сич в проламану шиферину, сяде на білу від солі бантину і чистить пір’я лукавий, скоро начистять ременем боки, скоро! мама постелила хлопчикові на дивані, сон ще біля столу зморив його, вічного пастуха, вічного втікача з дому, вічно забитого, по три роки в одному класі; покинув школу, ніби боявся там постаріти, пас череду, не вгодив старшим пастухам, змісили по-п’яному, били по голові, помочились на потилицю, пішли допивати; і тепер, коли побачиш його, довгобразого, дідівськи неголеного, з беззубим ротом, коли гукає на телят, ов-ва! куди пішло, будеш бите! то зрозумієш, що хоче крикнути, вава! на ньому кортові, благенькі, як наволочка, штани, скручені мідним дротом кеди, куца армійська сорочечка, солдатський кітель, під пахвою повен картуз печериць, повз дорогою збирає бички в пилюці; ти впізнав його з вікна автобуса по дорозі на райцентр і згадав ранок розпачу, коли він пішов додоми в своє село, щоб доживати там зараз в дірявій хаті, всю зиму щодень ходити до смітника на розвилці, туди й назад кілометрів з двадцять, закидати торбу на плече, в придорожній забігайлівці досьорбувати пиво з бокалів, сидіти під батареєю, доки не зачинять, йти в сипучому снігу, весь білий, і замружено всміхатися на різке, гостре, як удар межи очі, зустрічне світло; ти сам осьо схожий на прибитого каліку; дядько встає, дякує, до самих воріт чути поцокування дерев’яного метра за халявою; скоро й дощ беззубо зашемрає на новій покрівлі; ти не встиг і махнути пастухові, й німо прикласти долоню до скла, скажи по правді, ти був нездатний повітатися, знайомий при дорозі виглядав спокійнішим і щасливішим від тебе, ти не заздрив, а злякався, ви ж свідки обоє, мабуть і йому, пригнавши череду, охота малювати в повітрі зайця, доброго, зляканого, прищуленого вуханя, що дременув по стерні від узлісся; так радів його втечі, заплакав, сидячи на пеньку і передмухуючи гриби від глиці; хотів би розвести королів, стати господарем, носити оберемками молоді лопухи, та все щось муляє, все заважає, все нема коли; одягнутий, зав’язавши під бородою шапку, простягнеться на вкритому двома чорними залізничними шинелями ліжку, сон покладе заячі лапи на груди відразу, як тільки лице торкнеться зігнутої в лікті правиці; спатиме, задихаючись; дотліє в консерві гірка з недопалків самокрутка, пастух прокинеться від голоду, вип’є літрову кварту застояної води, подумає, щось згадає, потемки пошукає на припіку, щоб з’їсти, підійде до місячного вікна, намастить на хліб рештки смальцю з банки, сипне на язик щупку солі, поки розсмокче кожну крихту, знов схоче пити, шкрабне квартою по дні відра, довго, заворожено дивитиметься в пащу місяця, спробує посміхнутися і не зможе, в тіпавці залізе на ліжко, в самий куток, на дощ повіє попелом з печі, і горілою сажею, чадом засмердять вкриті струп’ям нагару стіни; старі вдушились, коли пас овечок, влітку надночував біля отари; так і засне, мамраючи, навсидячки, і присниться зайчисько з лапами, сплетеними на грудях, оближе на вусах моркв’яний сік, привітно, як рівний, розказуватиме про обдуреного лиса, про диких собак, хвалькувато покаже мітку дробини на вусі і згідно закиває на запросини зимувати в сінях або під стіжком, на подвір’ї, там жив собака, його вкрали, приходь, прийдеш? добре; а вдосвіта, коли сон пропав, тепло розіллялося в грудях і п’явка відпала од серця.

Вечоріло, історик сидів без світла, мишеня в коморі бавилося лушпинням квасолі, зримо постав увіч старий кіосок за станцією: приходили погрітись школярами і дихали запахом нових ранців, на вітрині від подиху тускніли скарби: олівці, витирачки з слоником, дерев’яні лінійки і пластмасові косинці, фотоплівка, фонарик, підстругачка у вигляді книги, кріплення для лиж, тенісні кульки з фіолетовою ціною 8 коп.; окремо — дорогі з чотирма різнобарвними стержнями авторучки, станок для гоління, грубі лляні нитки, скло для гасової лампи, гніт, порцелянова статуетка ковзанярки, при стіні більші й меншенькі, широкі і бігові лижі з чарівними наліпками на носаках, на гвіздку під самою стелею, так високо, мов всього підкидає на трампліні, сани з позолоченим іржею полоззям; за вікном сутінково, синьо кучугуриться й сивіє поземкою рання зима, і люди ще в осінньому легкому вбранні перед поїздом топчуться біля електрокаміна; вчора ходив по конверти, думав зачинено, розглядав на полицях корінці книг і всахнувся від погляду зсередини: тітка, геть постарівши, гортала в кутку давнорічного календаря і тобі забракло сили зайти, сказати, добрий день, маєте з марками, мені вистачить пару; ти кивнув, плямкнув риб’ячим ротом, пішов на пошту, здавалось, сам невблаганний, вакуумний час жевріє за листопадним склом, продовжуючи тугу дитячих відвідувань: а коли кіоск був зачинений, тиша всередині нагадувала згасання лампочки, то шашіль гриз стелажі, надбігав товарняк і вся будочка з сліпотою перегорілих вольфрамових вій сокотіла, мов сороковольтка, що струшена над вухом.