Осінь для ангела - Пашковський Євген

Мілководдя забур’яніло метровим хвощем, понад канавою, вишукуючи підранків, майже торкаючи крилами стіну рогози, пролетіло два яструби; долоня спітніла на прикладі закинутої на плече рушниці; йти краєм ставка; на ходу розкотити гумові чоботи, погляд ковзне по качиньому пір’ї на плесі між осоки, загострений слух піймає і шкрабіт водяного щура (він гриз покинуті рибалками варені картоплини, і шелест сіна, котре розчісуючи на полі стерню, тягнулось за возом, а босий їздовий притримував віжки, щоб вдержати коней після пострілу) і цокіт бляшаної защіпки на розстебнутій курточці об патронташ, і сите чмакання риби під тьохкунами, і тихих два посвисти — летить! — саме по чолопок пірнув у хащі рогози, і перш, ніж намоклий приклад схолодив руку, коротко щекнув запобіжник, мушка сама собою, здається, зазолотіла проти крила — гагахнув постріл; птах тільки стріпнувся, мовби витрушуючи з метрових крил декілька свинцевих блошин, і, набираючи висоту, звився над берегом; другий яструб метнувся низом, розполохав дрібних очеретянок і зник потойбік ставка, за скирдами; викинута ежектором гільза чмокнула в багно, сморідок пороху лоскітнув ніздрі собаки, на купині лежав скелет розпатрошеного з подовбаною головою крижня, вільним переблиском синіло дзеркальце на крилі; болотяне літепло хлиснуло через халяви, тоді повісив рушницю на шию, гойднувся вбік, хапнув за міцно вкорінений кущ рогози і вибейхався на тверде; пахло посіченим зіллям на ондатриному столі; за мостом між брудноцвітої череди снувала водяна курочка, лишаючи на килимі кропивки вузенькі стежечки; налякана кроками вона пірнула за кущ оситнягу, відтак роздратована своїм постійним страхом і через цікавість не довіряючи йому, вистромила дзьоба і смішкувато закивала ним, — хотів стріляти, але подумав, нехай вийде на показ вся, ну, давай скоріш! — обпеклась об незмигні, розплавлені об рушничну сталь, зіниці людини і, ковтнувши повітря, надовго пірнувши, там, під водою, осилила ще один переляк, згори по кущах гатили грудками, течія каламутніла, вгорі тупали, обсипаючи білу глину, перебалакували, чи залазити в рівчак... там болота під пахви... та ну під хоробу... насипеш їй солі на хвіст... було зразу стріляти, валянок... подумаєш завбільшки з голуба... все одно була б юшечка... а так дуля з присипкою... ой, ходім... під ногами затріскотіла суха порепапа земля на калюжищі, тіні пропливли по рівчаку, аж гойднулася на бадилині коноплянка, фиркнули коні, порожня підвода з п’янезним їздовим, перебиваючи шум води, сонно прогримотіла по мосту і, коли по замшілому камінні пилюка низом канави доклубочилась до осоки, звідти вистромилось і радісно струснулося водяне курча на хитких соломинних лапах; тим часом з поля брела череда і дурнувате теля, вибрикуючи на кротовинах, доганяло метелика, і ледь не сполохало трьох чирків, що низько заходили з боку кукурудзи і геть прилягли над кар’єрами, облетіли череду з байдужим пастухом, той саме перехилив пляшку і в кишені військової сорочки налапав огризок сухаря, і от-от мали підтягнути на постріл, враз випірнули над урізом яру і розвернулися в протилежний бік; ми побігли по будяках до верби, схоронилися за густим гіллям і звідти бачимо: три чорні груші, кинуті хвостиками вперед, майнули понад покосами і щезли в кропиві біля рівчака; скрадаючись, закусивши губу, витерплюючи на шиї захмелілого від поту, наглого гедза, обережненько, м’яко ступали на пересохлий торф, що попелясто факав і осипався на воду, підходили до кропив’яного жалкого острівця і, коли вже здалося, що проминули виводок, попереду завидніла гатка з дерну й осикових кілків, і мушка на дулові пасла коров’ячі сліди, — зненацька, на дні канави, майже з-під самих ніг, шемерхнуло бур’янцем і зафуркотіло крилами так голосно і так сміливо, мов засапаний жеребець фиркнув над водопоєм; рушниця була легкою, впевненою, коли припавши на ліве коліно з вибачливим розгубленням натиснув на курок і, ще луна пострілу не прорізала осінні яруги, як два радісні вигуки підняли на лікоть пастуха на огребкові соломи: качка дзьобнула сухий спориш, гребнула лапами, пробуючи злетіти, і востаннє тріпнулась від сліпучої крові на очах; собака першим цапнув качиню шию і не відпускав, доки не копнули його під ребра; ми обдивилися здобич, дріб поцілила в груди, кров засохла барбарисовими бубками, доки з коробки сірників ми дістали по недокуркові й смачно запахтіли; пір’я на чиркові тускнішало, а коли його кинули в торбу й потюпали стежкою навпрямки через густоросяну гичку, птах здавалося втратив вагу, перетворивсь на піднесену, вкотре переказану самим собі, оповідь і радісне калатання серця під горлом; на старому хатнищі назбирали сливок, голод, на хвилину вгамувавшись, приморозив нутрощі до спини; посвистуючи в латунну гільзу і вголос міркуючи, що там злемзали на вечерю кухарі, ми почувались дорослими; позаду бекас стерновим пір’ям залоскочував тишу, лункіш виплескувалась риба на ставку, сутеніло й понад горбами, й пастух вперше гегейкнув на череду, тепер можна гнати, нехай хто попробує окриситись, що корови ненапасені, а сам він випимши! захмарене сонце впало розрізаною картоплиною в борозну між долин, посмерджували бовтунами гільзи в патронташі, приятель знову розламав рушницю, накинув ремінь на шию, приклад і дуло запхав у рукави кухвайки, підгилив порхавку на межі, розкотив чоботи, обтрусив на холошах колький бур’ян, що нападав, коли проламувались крізь хащі; раптово, як завжди після щасливого збудження, прийшла втома кольору засвіченого причілкового вікна, там нас чекають з вечерею, скоро й хатина визирне під сливами-угорками, там дорога під гору, промита, протоптана в людський зріст, і пахне керогазом, козячою шерстю на плоті, білавим, буцім на нього виплеснули змилини, листям гарбузів після першого приморозку, цибатим дудником, кількома коноплинами в горідчику, прикритим соломою силосом на подвір’ї, картоплею в мішках на двоколісному возику, теплим достатком і настояним на всіх хатніх пахощах світлом злагоди; минути засиджений гусьми беріг, чапля над ставком моторошно скиглить в нічліжній тривозі і невидима відлітає богвість куди й до кого; сиротиниться тиша; на мить згадати про дому, та собача, ткнувшись головою в торбу, підштовхне переступати потічок, де замість кладки чавкає під ногами тракторна "білорусівська" шина — і потойбік мілкої осінньої води свиснути в чотири пальці друзям, мовляв, ладнуйте окріп, гостріте ножі, пора ошпарювати, скубти і хутенько патрати качку! кортить закрастися під вікно і підгледіти: картуз недопалків заміняє хлібницю на столі, дим ховає по стінах шпалери з календарів і непорізаних цукеркових обгорток; цілі рулони було знайшли в якомусь вагоні на станції; картопля в каструлі, замотаній піджаком, стоїть на підлозі, хлопці на прогнутому, вкритому землистими ковдрами, ліжку ріжуться в карти і п’яно набичують лоби над колодою. Чим глухіше і прохолодніше над горбистим сільцем западала темрява, тим дужче шлях до хатини нагадував дорогу в клуб: рік від року, доросліючи, шебуршіли бур’яном під освітленими вікнами й несли на собі хрестаті тіні рам і невгамованість поглядів, то вже з веранди за спинами курців ховали розгублення і підглядали за танцюючими; намистиною на сутінковому столі рожевіла лампочка радіоли, засоромленим рум’янцем єднаючи зіткані в коло постаті, зблиск заколки на волоссі, перекинутому через плече, зелені промені на зірчатій клямрі пояса, за який, тримаючись великим пальцем, парубок притискав себе до підлоги і вигупував каблуками навприсядки; гурт свистів; то здавали останній іспит на дорослість: допомагали кіномеханікові перемотувати плівку й крізь амбразуру вгамовувати глядачів: ціхо! зараз! коли серед сеансу обривається стрічка і гул такенний, немов соловей-розбійник розгойдує тополі над клубом; то вже й поважні старі парубки обвикнуться з малими і завжди гукають, коли потрібно або порожню пляшку знайти, або вкрутнутися по городах за помідорами; тра ж заслуговувати довіру! то як зведеться гульбище, земля двигтить і не чути стогону товарняка за стадіоном, аж незабаром прохиляться двері за сценою і сплете руки на грудях чоловік при здоров’ї, статури ведмежої, немов пригортаючи до серця гнітючу мовчанку, обведе гурт очима і того достатньо, щоб його викликали на ганок — там шось маєм сказати — відразу по повній, відразу вибачення, знаєм, знаєм, на другій половині квартира, мале вже спить, трохи збавимо звук, більш не гупатимем, справді глиняні коржі відпадають од стелі; чоловік, заспано мружачись на світло, для годиться перекине чарку і без жодного слова пройде через клуб, рвучко ступить на сцену, хляпне заламаний задник кеда, скрипнуть двері і клямка потойбік відгородки впаде одночасно з коромислом на платівку. Йти нікуди й кругом; вихор серед пітьми пам’ятає про тебе, і білі окраїни тим непомітніше перекинуться в сморідне чмихання шахтного вентилятора й сукровицю сторожової зорі, чим ниціший духом і кволіший серцем, в продутому солоним сонцем лахманові, завчиш дивитися на людей твердим і співчутливим зором; йти беззаздрісно, безпечально, поклавшись на зустріч, впізнавати просвітлених по очах, а глупців по самовпевненому сміхові, остерігатися багатослів’я з мовчазним і мудрого запитувати про дитинство; не переч, не купуй краденого й сам не кради, пам’ятай, що для приятелів своїх друзів ти завжди підозрілий, всюди знай, що людина, і гніваючись і втішаючи, однаково безвладна над духом, як і над передранням смерті, і нема збавлення в цій борні крім одного, молитви; затям безсилля допомогти усім; куняючи на підлозі товарняка, під стелю заставленого молдавськими винами, упаси доле заснути каменем, особливо, якщо супровідник вагону по дорозі розпродав половину пляшок, накваситься до гарячки і заляканий криміналом тебе, скорцюбленого свідка, потягне до дверей за чобіт; йди путівцем, ночувати просися в домі покійника, там ще бояться гріха, бійся дум про погибель, згадуй святого, що в срібних веригах призрівся розбійникам, і поминай небіжчиків, щоб вберегли від напасті; одягни зарік тверезості, будь доброзичливим, вдавай щасливого і ворог, обігрівшись серцем, відступиться від тебе; розказуючи про дідизну, не виказуй земляцтва, може знайомі знали і ненавиділи твоїх рідніх, звертайся з проханням без того виразу, ніби хтось винен тобі, засуджуй тільки самого себе і озирнись на безпам’ять: надіє моя, так палають очерети, рушничними стрілами в темряві! коли ось подумки надлітаєш додоми, такий маленький єси, один над кривавими стернями гречаних піль, ніби записана стовпчиком молитва; крім гріхів надпекельних хто, коли й звідки тебе виглядатиме, моя душе?

38

Натомість дорога — і доростаєш, щоб бачити вмиті радіоактивною жалобою переїзди, переліски, марево над ріллею, що промінить як і все довкіл: тітка-залізничниця послиненим пальцем обтирає замурзану мазутом щоку і гомонить до приятельки про власної випічки хліб, житній, з кмином; свинцевіє, важчає пломба на дротику на ручці стоп-крана, якого ніхто не зриває і не рветься прощатися на перон, затоптуєш сигарету, заходиш, сідаєш, заплющений зриш смолини зіниць, мак потойбічний, світиться засліплений зір, без блискавок і сурм янголиніх, без надриву, без нарікань, без вітру вигнання під латаними свитками; бачиш, люди живуть, помираючи тихо, безжалісно; так як раніш? ні, пришвидшено, за чорний свій вік відвиклі од порятунку, тут на радіактивних чорноземах, помірковані, бо з кулака обличчям у закут доїдали цілушку і вилизували крихти з долоні, призвичаєні до всякого, звиклі, свою біду, як матір, не кленуть і не вибирають; знову перон, дядько з розпухлим зобом, — кабаняча шия з хворобливими брижами вростає в округлий тулуб, — дядько палить сигарету в кутику губ і одночасно потягує пиво з надтріснутого (об камінь відкривав) горла пляшки, кров зміїться йому по бороді, і спрага, спрага; смерть приходить без смолоскипа й сторожових псів, — засвічений кожен закут і дощ, що куницею швендяє по глухому горищі, — світяться й хвилі на озері, і качки, ота рідкісна, пригадай назву, мандаринка, дзьобаком обскубує жолуді на гілці дуба, світиться і зерно в натрамбованому волі дикого голуба, що гріється на теплій від електрозамикання білій фарфоровій груші; випромінює апатію райдужна нитка мазуту, що витікає з похилого носика оцинкованої лійки в натомленій руці обхідника, іржаво каламутніє залізна руда в калюжах, просвічує крізь сльоту червоноцегляна водогінна башта, поля парують, розбиті смертельною гарячкою і розтерті оцтом, все марить, звертається до людини, марно; земля, ти йдеш проти мене з мечем, багряним щитом і списом, а я йду проти тебе в ім’я печалі; якось аж рогато сяють два ліхтарі автобуса на переїзді, блякло світяться пасажири всередині, світліє скирда на ув’язненому смерканням полі, посмугованому, як зеківська роба, деінде над ріллею проблиснув сніг, світиться і непідібраний на полустанку конверт, якого викинув з теплушки новобранець, минаючи рідні горби, дорогою до тридцятикілометрової зони, червонопагонний, блідий, охоронятиме колючий дріт від перелазу мародерів; місячний вискал і заголений живіт вагітного сонця, хоч і проглядають одночасно, та мало освітлюють нові фінські будиночки на лісоторговому складі і всяку переселенську всячину, партизанного вигляду водій в кабіні військового "зіла" кладе на щиток і магнітиком притискає путівку, і дощ невтішний і неприкаяний розтоплює станцію, і розколочує поля, мов дорожню цукрину в паруючому гранчакові.