Осінь для ангела - Пашковський Євген

А якщо смерклий вітер, крижаніючи, скує білих повітряних риб по калюжах і пояскравіють пустельні вікна притулку на горбі, тоді замовкне магнітофон і коридорну сутінь розчісуватиме обірвана стрічка; діти гуртом доламають велосипедика, щоб скоріш циганськими пензлями малювати верблюдів на стінах, батьки їхні на сходах питимуть пиво з бідона, квартою і кусінчиком риби частуватимуть всіх, нині свято, вперше опісля жнив завезли спиртне; але для тебе радістю стане холод провидчий, видно богвість куди! і якщо надивитися з темряви на доброзичливо світлих, роздобрілих від втоми, чоловіків, — один здає карти на кришку бідона, інші заціплено чекають, — то пожалієш себе, як малого в материних туфлях і піджаку до п’ят, оно напівсонний витирає кукурудзяне молочко на губах, кидає качана під сходи, заплющено двома ніздрями втягує густий і запаморочливий тютюновий дим, і зовсім по-дорослому, злігши на перила, хитро підморгує сам собі, витягує шию, милується козирним бубновим віялом у руках батька; туга смертельною ластівкою пірне в необжите приміщення і поселить там ніч; встигнеш згадати про зустріч, сховати папку під плотом, йти повз цвинтарну німоту вінків до однозвучного з калатанням серця ліхтарного дзвону над тополинім провулком; ліхтар втомився просвітлювати і прагне згойднутись дзвоном; вийде чарівна, в беретику, в пропахлому полином пальті, в дріботливих чобітках; куди підемо, на річку? покажу старий міст, дошки там всі потрухли, на острівному хуторі повно покинутих хат, влітку туди на човнах переправляють пасіку — приїду відпочивати — буду вашим провідником — а придбати хатину там складно? — займайте будь-яку і живіть, господарі повимирали, родичів нема, майже покинута свята обитель — і стисне лікоть на кручі, збігаючи по грудкуватій землі; пісок на приріччі також промерзлий, і парчево туга вода розсікає місячну вербну долину; приємна твердь під дівочими каблуками відлунюватиме на правому березі весільним сміхом сича, пір’їна білітиме знаменом над баштою обвітреної піщаної фортеці, і в місячній цноті пляжу так трудно було помітити сліди недавніх лежань, як і повірити в зустріч оголено безтурботним літом; пляж нагадував діамантове точило, що за словом і поглядом вже зроджувало пам’ять і тим вигострювало невблаганний німий час ріки, час ранніх зашпорів, коли вода на підламаних пальцях відступає від берега і так звірино чисто й привільно навкруг, так хочеться все впам’ятати, що неповторно довго, на безсилу мить запрагнеш збожеволіти, впасти і по сріблині на кожному листку збирати пронизливість власного й нічийого замерзлого подиху! діамантова іскрінь яріла попереду і впокорено гасла під ногами; ріка не була рікою, а синьою жилою рукастого велета, що стискає вогні і просторить дороги; стільки казковості й чару, стільки невипадкової тиші панувало довкруг, що хотілось вигадувати й вірити в щось знайоме, земне, бо неможливо обняти стільки полюбленої підзоряної краси — і вижити. Надиханий іній на комірі її пальта осипавсь від доторку тернової гілки; минули весь затоплений полив’яною синню вилісок, старе сухе річище, з холоду мерзлих лілій знову здогадалися про ріку, за галявиною простір вигинався і оживав, як стрімке заквітчане поле; за поворотом, ніби сховавшись від пострілу, води нечутно повільніли і відкривали собою далину; ми присіли на рибальському мостикові з чотирьох обаполів, вона сказала, якщо вам не смішно, давайте сходимо в клуб, хоч коли, хоч завтра, побачите дівоче царство і нову радіолу, як завідувач культмасовим сектором я купую платівки; змовчав, пригадуючи розклад автобусів, лиш думкою встиг порадіти, а й справді, придбати халупину і човна, одружитись, сказали б старі люди, тримати оцю молоду незлукавлену жінку, бути володарем над двома рукавами ріки, мов рогами достатку; пізно; але чому? не всю дурнувату кров випили п’явчаті ненаситні дороги? день і харч, день і минає бляшаний прапорець над автобусною зупинкою, день і на місячній печаті закарбується оскал розсохлого на дубових підпорах мосту; ось він, роззявлений, напівсонний, китовою пащею всмоктує жируючих сомів, виплески чорних хвостів, світло моторки, коріння обрізаних катером водоростів, тоскний час до світання, спазм гріха, відколоті від берега окрайці криги, тягучу павутину обірваних великою рибою переметів і саму стомлену з розпоротим боком рибу, декілька раків, що виповзли з нір на запах поживи, заспокійливо жарке листя глоду з пучечком подзьобаних ягід, паперову гільзу, розкидисту тінь совиного крила, загублене їжаком райське яблуко, підкопитний лункий тріск сушняку і трубне охкання лося на острові; черевом була ціла ніч за мостом; добре, що обійшлось без обіцянок, без брехнів, дорога назад видавалась ще потаємнішою і невпізнанною; добре, що чистота і холод примерзлого вербного листя порівну роздарувалися нам, а простягнута для поцілунку, зігріта перчаткою рука, злегка, самим порухом доторкнутих губами пальців, виплеснула в ніч радісну ясноту надій, чим улюбленіших і земних, тим стрімкіших. Доля зранку розбудить бухканням чобіт об сходи, і встигнеш на зупинку рейсового пазика; водій прогріватиме мотора і дозволить курити в салоні, пасажирів нема, водій вичитує в районній газеті прізвища друзів, знайомих, і вголос пригадує чужих, і мало не плаче над жертвами витверезника з рубрики "п’янству — бій"; а коли густо малинове, вмите імлою, сонце пропалить хмари над обрієм, почуєш кахикання передових комбайнерів, що в нових піджаках і вперше взуваних туфлях сходяться до колгоспного автобуса біля контори; кахи, кахи; дере під горлом кожному комір незносимої нейлонової сорочки, одеколонний дурман забиває вихлопні гази, начальство бариться, передовики урочисто серйозні, подумки вже сто раз налякані сценою, куди викличуть під духовий оркестр, одягнуть кумачеву бинду й вінок колосся на шию, — і не поїхати соромно, і по тверезому їхати встид, то відходять за автобус і прикладаються так хутко, мов виривають зубами чеку з гранати; по п’ять крапель, а як полекшало, ти скажи! ось і вона дріботить, на ходу поправляє перчатку, сідає на переднє сидіння так, що з-за фіранки помітно профіль, на спортивній шапочці пухнасту й веселу сніжку, білий шовковий шнур від капюшона на плечі, лице осіннє й завражене, стороннє розмовам; та за ранково багряним видивом помітиться новий приїзд, нове літо, острів між двох рукавів ріки, просте й обнадійливе знання, що є до кого приїхати з терпким серцем. А коли автобус таки назбирає пасажирів по висілках і на задній сидушці награватиме магнітофон, тебе обійме, огорне тиха заспокійлива рідність до всього; згадаєш як після кіно любив при сільському клубі штовханину і тріск перемотуваної кінострічки, голоси, вибух перегорілої довгастої лампочки, якою механік блиснув об стовп, і бита скалчата туга стане безболісною і просвітить високосним днем, немов ти покійник, ти вмер, анігілювався на світло, розтанув тисячоліття тому, десь над Антіохією, і ось ти звільнений, лише на день, щоб відчути: від далеких громів і крику волосся росте на голові, волосся все пораховане пальці вітру знов перелічують, щоб жодне не впало; доки світ жде побаченості й благословіння — прощайся з ним; з дядьком у чорній робі й восьмиклинному картузі набакир, аж сивий чубець їжакує від протягу, старий на колінах тримає сітку зеленуватих помідор, до чобіт його тулиться бензопилка, ланцюг замотаний рудим папером, дядько зітхає і каже ні до кого, так наробишся, шо аж ну його, загадувати про ту пенсію, вік роби і роби! і лице світиться добрим подивом; прощайся з пухом будяків над голим скошеним льоновищем; прощайся з старими; ідуть по хліб, кулаки їхні впухли від стиснутих гаманців і сіток; прощайся з довгошиїм підлітком, он гойдається на хвіртці і розхилитує завіси власного двору, щоб легше вивтікати здоми, назавжди; прощайся з усіма чужими як рідніми, з грибниками на велосипедах, корзини труться на рулях — і всі вони зникають, відлітаючи назад по обочині, назавжди; прощайся з сухою травиною на шляпці погризеного білкою краснюка, з тремким листом вільхи, з падолистяним на тихій воді почерком ясена, з міцним розлапистим листям дуба, з рожево поцяткованим дрібнолистом чорничнику, з привітними листками вовчих ягід, з хитким і летючим листком хмелю, що одірвавсь від калинового тепла над річкою, захоплено кружеляє, враз позбавлений прагнень, а з висоти журавлинього крику все листя нагадує рудих мурашок на трухлому стовбурі; каблук нічного злодія викотив на багаття небес, мурашня, обгораючи, сукає лапами, збивається гуртом, зиркає за край колоди, за обвітрений вилісок, спасу нема, жар млоїть, тріскотять роздерті вогнем тіла — не напрощатися з листям, не виплакати небо; листатий кущ папороті зацвіте й заплаче по нас; однесенька дика груша на седищі, хати нема, діти несуть повні пазухи на сіно, ховати під копички, щоб вгнили до солодкого, веселіш буде череду пасти, і кидають гризаками одне в одного; така пронизливість, розіллятий довкіл настрій покинутого обійся і уявного дому, саме настрій, саме пісня дов’ялених сінокосів, піщаних узлісь, змілілих до чорноти копанок, проплаканих вітром німих околиць; так солодко куриться на зупинці, водій несе тріпотливу путівку; знову серед людей, попрощаймося, браття, ще недовго ми разом; он дитина на палець намотує пасмо тітчиних кіс, он добродій в капроновім капелюсі запихає складані вудки в автобус, накульгує до задніх сидінь і кланяється кожному пасажирові; он дорожні робітники тягнуть розподільні знаки, товкачки, ручний каток, сітки з сидорами на плечах; попереду виростає череда, виляскує свинцева, вплетена в кінчик гарапника, пломба, пилюка хмариться; чи й собі вирвати віжки з рук возія, рвонути берлин з шестернею, сиротинне серце поблагословить шлях, підкотиш панськи додоми, на диво і тутай світ, виплаканий, просвітлілий, такий чистий, спрозорілий, аж ніби нікого нема, свічечки вигорілого подорожнику потвердять, що це твоє подвір’я, стань, і ти безтілесним, обернись на поламаного будильника на вікні, на пір’їну з надірваного конверта, на куцовусого пластмасового кота для заточування олівців на телевізорі, на струнні схлипи сусідської радіоли, на макову пелюсткову закладку між сторінок Святого Письма, на відсутність всіх і саме чекання, на рушник-плащаницю з обличчями ближніх, на шелест, шелести, кроки, на сон вві сні, щоб за скількись там перевтілень розтратити відчай німих і зсудомлених, надболючих прощань.

Та обійдеться простіше; коли місяць от-от зійде, коли ми ближчі до неба, попросиш нових хазяїв поставити розкладачку в теплиці; там порожньо й пахне трьома великими помідорами, що гниють на насіння в кутку; від туману павук над дверми опускатиметься до теплого грунту; пошлешся на хворе серце, господарі поспівчувають, дадуть легкого з собачих шкір кожушка на вкривачку, довго кликатимуть до столу, ти відмовишся з одною думкою, — лягти і вмерти, — люди такі добрі до мене, десь цими селами й батько блукав по війні, з мамою наймалися за торбинку пшона копати людські городи, а коли геть зосеніло, дибали по хатах, дещиця вареної картоплі била йому по п’ятах, на печі сліпа баба скарлюченим нігтем видлубувала з тріщин між цеглою пару квасолин і невидюще, проте впевнено й добросердо, простягала на молитовний голос суху і тонку, аж тріскотливу, як невичиняна шкіра, долоню з поданням; от і господарі в сінях, малий знову пробубнить "отченаш" і ждатиме: якщо погладять по чолопку й зітхнуть над сиріткою, видно в самих стіл заставлений злиднями, якщо ж гомонітимуть нишком про наврипливих старців, пора налапувати кілочок під клямкою, якщо ж мовчки заметушаться по хатині, тоді жди, виглядай охлапа; та веселіш, коли рястом уквітчується весна, сонце ще притуманіло зимне, та чубаті три пташки на ясені пробують голоси і по подвір’ях підтало вже; переступай поріг, голосом напівпростудженим, майже дорослим, питай — є вдома хто? скинь шапку; дозвольте помолитись за живих і вмерлих; завчено і серйозно, не натискаючи на сльозу, повтори молитву, відчуй себе водномить старшим за старих і мудрішим за померлих, чий вдячний дух і незрима присутність зріднить і вмиє від пісної туги обличчя живих, ледь помітно збадьорить їх у тісноті виживання, вони заходяться біля груби, війне солом’яним і кізячним попелом з піддувайла, вже забувши про себе, прийматимуть тебе ріднім, своїм, жадним домашнього тепла і пів-кухлика надзолоченого плівкою молока, запареного в духовці; та в сінях неголосно прикахикнуть мама, господиня, мов пригадає щось, — насправді ж видихне затерпле в грудях молитовне диво, — ступне до смолистого, з різьбленням по боках, мисника, відімкне його і подасть медовий від підсолодженого жовтка кусень зачерствілої пасочки, декілька надцокнутих і тому приємно важкеньких, годних лиш на поживу крашанок, пригірщ в’яленого чорносливу, жменю сухих диких вишень, їх можна обгризати, аж сама кісточка танула під язиком; замшілі зелені стріхи, відтанувши, здавались збряклими від пухлятини і так парували й дихали свіжою цвинтарною землею, що малий проти власної волі бачив себе дияконом, котрий запечатує могили.