Осінь для ангела - Пашковський Євген
В черзі біля ближніх печер нестарий, підпоясаний білим шнуром, монах спирався на костура і розказував екскурсоводові, що довгий час після війни тут протодияконом служив, а коли монастир закрили, — ви знаєте в які роки, — то подавсь мандрувати, постився в північному скитові, одвідав древні обителі, служу, як можу; зрідка до ченця підступали сміливіші тітки, запитуючи порад, він одказував і благословляв їх широким хрестним знаменням; зрештою увійшли, минули пекло на стінах; сутінь і жовтизна печер дихали прикритими тут розтривогами і невірою напарфумлених екскурсантів, чимось аж надто тимчасовим; монах, перехрестившись і прочитавши коротку молитву, припадав губами до кожного скляного віка, під яким покоїлись мощі, а збоку дитя скубало матір за руку — чом дядя цюлує їх? — то його рідні — відказувала жінка; я боявсь порушити його молитовну самоту і бачив тільки слід поцілунків на склі, мов продихували морозну шибку, бачив широку спину, дві білих китиці, набойку на каблукові чобота, коли він переступав на вищу сходину; в лівиці шапочка і костур, і тінь троєперстя ковзала по стінах; він сам звернувся до мене, останнього в текучій черзі на вихід, я також перехрестився на нетлінні останки, вдвох, сторонньо від натовпу, ми помолились у підземній церквиці, повній м’якого вощаного світла століть, мов обзолочений пилком вулик, і вийшли на пронизане лютою прозорістю подвір’я; на мою розповідь про Грушів він відповів без подиву, що так і мусить бути; пошукали якийсь відомий йому колодязь, пригубили води; після війни найнявся сюди будівельником, дві контузії, пенсія мала, я бойовий офіцер, командир батареї, спасибі владі, і странствую за інвалідським посвідченням; прийшов я сюди, роблю всяку роботу, коли слух пішов, мають нашу бригаду перекидати, — й ігумен до мене; оставайся з нами; я й не думав ніколи, не знаю, чи є Бог, чи нема його; ігумен тоді: помисли з тиждень; я жив собі й жив, я й забув, що стала пора відповідати; ігумен назустріч, і усміхається так проникливо, радісно, ніби вся моя доля без мене щасливо вирішена: то як, надумав? і хрест святий, поки він не спитав, я не знав відповіді і не мав віри; аж раптом вмила така полегкість і така ввійшла сила в мене, така чистота, так захотілось жити, це після смертей, після хвороб, після всього, так якось дивно і світло стало, що хтось новий у мені відказує; так, згоден; всяка віруюча людина має високу хвилину навернення, перші дні, перші літа каяття і віри, та всяке світло тьмяніє від людей, потрібно пам’ятати, молитись, дякувати, цуратись відчаю, замолювати пристрасті свої і ближніх, та ти сам знаєш; то кажеш Грушів, траур, так і мусило бути; яким ім’ям тебе згадувати? богоприхильне ім’я; мене Ігнатієм звати, запам’ятаєш? ти як ідеш у світ, іди й не бійся, милосердне заступництво з нами; я вже стільки сходив! у світі самі хвороби й марення, дух звірячий і дух людський однаково тлінні, та Бог посилає, треба; для небагатьох, але не знаєш для кого; і слава за все, слава. Коли прощались, чернець, геть як у старих романах, розстебнув чистий, ледь надстріпаний комір сорочки і з-поміж декількох на шовковій стрічці хрестиків відчепив за кулко один — візьми, носи. Дякувати Богові, досі ношу.
34
Аби день і настрій, і діти на межах обламували кукурудзяні качани, обскубували руді косми, пробуючи, чи цвиркає молочко, відтак ховали їх за пазухи, і тітка дерев’яною ложкою підсолювала окріп у чавуняці на двох розжарених каменях, і дід, присутулившись, ніс драбину за спиною, щоб приставити до причілка, то б нагадалась хата: там на горищі важкий, дубовий, певно столітній, ящик з прадідівськими інструментами — пощербленими стамесками, терпугами, лобзиком, полотном для різьби по залізові, фуганком із кучерями соснової стружки, дубовим молотком, сталевою лапою для підбивки взуття, складаним метром із бляшаними наконечниками, в позначках хімічного олівця, схожим на гармошку з дерев’яних колінець, набором викруток і гаєчних ключів, і різним дрібним господарським причандаллям: фарфоровими, ізоляційними роликами на метровій мідній дротині, мотком знайомої, як спазм, засохлої і здерев’янілої, колись липучої, чорної, трап’яної ізострічки; нею обмотував топорище дід; а на споді приховувались: кавалок замазки, врізний замок, дверна кольорова ручка, шальовочні цвяхи, клубок провощеної і клубочок насмоленої дратви, шильце з латунним, обрізаним з гільзи, кільцем на держачку, швайка з пропиляним вістрям, ковані рибальські гацюри на сома і гакуватий павук для вилову потоплених відер, шляпкуваті оббивочні гвіздки в пуделкові з-під карамелі; там досі на бантинах розсихаються, порохніють вудки, так давно обкоровані і для гнучкості декілька разів змащені ріпаковою олією, з навмисне розтовченим грубим кінцем, щоб надійніше, краще захромлювалися гачки-ковтунці на малу провесінню рибу; там стільки скарбів дитинства! наприклад, збоку від нічліжного, застеленого картатим рядном, сіна стояв бутлик з вишневою наливкою, аж легкий хміль досі пробуджує будь-де, і тихий, мов виплаканий, вгадуєш по людях сліди родинної благодаті, немов душа надлітала ночувати туди, де причілкове вікно затикнуте цегейковою шубкою з витертими біля гудзиків латками і попелястим підбоєм, таким збуджено радісним, зимово рідним, близьким, що горло тисне судома, тисне шаліком, яким мама пов’язувала під настовбурчений, аж клаповухий, комір пахуче теплої, вгрітої коло духовки шуби; там до світання душа ховається і відтерпає в рукаві, доточеному з обрізаної поли на четверту школярську зиму: душа пізні повертається звідти, від ящика з інструментами, якими нічого майструвати, від бутля з п’ятьма засохлими вишнями на денці, обтріпує густий і сверблячий пил радіактивного горища і надлітає до володаря, що ось прокинувся в чужій хаті, встає, пригадує себе, перехилці ковтає воду з чужого відра, дивиться, довго вивчає довгобразе віддзеркалення на емалірованому дні — і на солодку й жахливу мить почувається втраченим; та щось пригадує і вмиває лице — йому йти на люди.
Розказати про диво вибляклій спаралізованій тітоньці, що обмощена ватною ковдрою сиділа в кріслі на веранді і прохолода виноградного затінку була приємна їй; розгомонілись, хвора попросила надвезти з міста богослужбових книг, обіцялися церкву відбудувати, саме життя починається, новини благі і так мене підкосило, якщо будеш там, поклонися за немічну тілом рабу Господню, там імена знають, святе спасибі, що зайшов, і пресвяті заступники тобі назустріч в дорогах; присутність невимовної, співчутливої, урочисто радісної ясноти і за кожним словом побільшення власної віри складали повне відчуття того, що хтось інший в ньому розказує замість нього, бере правильну інтонацію, відкидає розгубленість, сором — і невидимий ясний струм пломіпився між слухачем і речником. Двоє рибалок із донками й пляшкою недопитого "кагору" дибали в напрямку верб, від діравого целофанового кулька пахло порізаною на рівні кусочки макухою, рукави болоньєвих курток лосніли засохлим риб’ячим слизом, осьо ковтнемо і замаскуємось, куди нам страховка, ми й так страшні. На якісь чверть години замжичило, а після дощу сонячно запахло втрамбованою дорогою, чистим простором, травами; в річці виплескувались голодні щуки; останні городи, останній поворот — і степ простилається як постріл. Старий комбайнер в окулярах на лобі, плакатно сидячи на вгрузлому в землю колесі, розімне обмазученими нігтями сигарету і, долаючи лють, зведе розмову на загальне: які люди? ніхто не годен! я так рішив, треба поспалювать гроші, — грошва народ точить! мене гроші не муляли до тринадцяти літ, а курнути охота, то по кублах натиру яєць — і до Мошка в кооперацію; от тобі й сігарєти; було обкуруся так, аж очиці вилуплю і ригаю в канаві; вже парубком іду на станцію, мати гукає, на десять копійок; дорослий вже, накатався на каруселі, квасу випив і три копійки додому в кулаці приніс, о! а зараз і грошей, як насрано, але то получку не видають, то піди шось купи на неї; ти, якшо кариспандєнт, то запиши, запиши в папку і пропічатай там: гроші треба знічтожити, від ніх все горе. На хуторі жилим виглядало одне подвір’я; мослакуватий, статурний дід обтрусив на колінах тирсу, обтер шию підкладкою картуза, ловко, бочком застрибнув на пилораму і сперся на важкі, мов дишла, руки; син на мотоциклі розбився, триста виклади, старій на поминки двісті п’ятдесят угати, та ще медальйони обом на хрести замовив, по червінцю, смерть, брате, і без страхування, дорога, дорога-а! переб’ється, вина потягнеш? випили виноградного, дід подобрів, хляснув себе по матні, крутнувсь під повітку, довго порпався там і виніс замотану ганчір’ям шаблюку й гармошку з полатаними міхами; скажу, зараз мона, я в Нестора Івановича денщиком воював; ох, він любив мене! пацаном підібрали, я на скаку під конем "яблучко" врізати міг, батько, нехай там царствується йому, аж сльозу витре і цепку золоту подарить, в голодовку в торгсин заніс, одратувався; глянь! дід миттю розувся і ремені гармошки на ноги натягнув, і як врізав зальотницьку, виставивши коліна і перебираючи пальцями по басах! за це тре було випити; раптом на паркан вилетів червоний півень, діда спершу зціпило, потім, ех, як підкине — не дивлячись, за руків’я шаблюки схопись, труснув нею, скидаючи шмаття, і кошачим присядом кинувсь на птицю: бєй красних! рєж сучню! і з переможним виглядом під самісінький ніс підставив мені кров і райдужну пір’їну на кінчику леза.
Добряче підхмелений прибивсь на ночівлю: відразу з сіней шибонуло важким, нудотним, застояним смородом сечі й зотлілих гуньок, брудної підлоги, ліків, збраженого кисляку в банках: над топчаном звелася на лікоть одутла, безвиразного віку, хазяйка; так нервчала, нервчала, що вже не прийдете, рубель мені хіба лишній? оце злягла, стеліться в другій половині хати; дух непровітреної нічліжки і вовчий нутряний сап вигнань за відгородкою збрякли так, що мусів кропити подушку одеколоном; вікна знадвору були наглухо забиті віконницями; заснув каменем і прокинувся від вовтузняви за занавіскою, пізнав голос поварихи з їдальні і цигана, що на майдані торгував рондолевими скарбами, — на розкладному стільчику стояла валізка, а там на чорному оксамиті блискотіли обручки, хрестики, перстні, — чоловік, гризнувши скло, зубами відкривав пляшку, випльовував корка під стіну, жінка, біліючи смальцем лопаток, розстебала бюстгалтер, місяць синіми водоростями сочився крізь шпарини віконниць, вони пили з горла, вкривалися покривалом і безсловесно, затято ділили дерев’яну пристрасть на широкому ослоні; мовчки затихали, як боксери однакової ваги і сили, відкашлювались, сопли повільніше; по фіранці плигали одсвіти, коли циган прикурював і запихав сірничину в коробку; затягувався, кректав, різко затоптував недокурка п’ятою; іді суда; більш не можу, вся в синяках прийду; я по-твоєму миршавий тракторіст-безручко, на випий і пайді суда, тоже мені.
